4. Які основні форми донаукового пізнання ?

Пізнання як форма духовної діяльності існує в суспільстві з моменту його виникнення, проходячи разом з ним відповідні етапи розвитку. На кожному з них процес пізнання здійснюється в різноманітних і взаємозалежних соціально-культурних формах, вироблених у ході історії людства. Тому пізнання як цілісний феномен не можна зводити до якоїсь однієї форми, хоча б і такої важливої, як пізнання наукове, яке не «співпадає» з пізнанням узагалі. Тому гносеологія не може будувати свої висновки, черпаючи матеріал для узагальнення лише з однієї сфери пізнання – наукової. Адже існує багато інших форм знань, які класифікуються як ненаукові, і значення їх ігнорувати не слід.

Форми ненаукового пізнання можна класифікувати на основі різних характеристик: відповідно до суспільної потреби, що викликала їх до життя; за способом його збереження, передачі та споживання; за рівнем наближення до наукового пізнання. Тому типологія (класифікація) форм пізнання й донині залишається складною і багато в чому є дискусійною проблемою для різних філософських напрямків. У ненауковому пізнанні перетинаються всі грані духовного освоєння світу, реалізується безпосереднє й опосередковане ставлення людей до нього, перетинаються суб’єктивність та об’єктивність, раціональність та ірраціональність, знання, цінності та норми.

У чому ж суть форм ненаукового пізнання? Яких форм воно набуло?

По-перше, уже на ранніх етапах історії існувало повсякденно-практичне пізнання, що постачало елементарні відомості про природу, а також про самих людей, про умови їхнього життя, спілкування, соціальні зв’язки. Основою такої форми пізнання був досвід повсякденного життя, практика людей. Отримані на цій базі знання мають хаотичний характер і є простим набором даних про навколишнє середовище. Сфера повсякденного пізнання різноманітна. Вона містить у собі здоровий глузд, вірування, приклади життєвих стосунків, первинні узагальнення наявного досвіду, що закріплюються в традиціях та переказах, інтуїтивні переконання, передчуття. Мета повсякденного пізнання полягає в тому, щоб виробити знання про світ і про себе, сформувати психологічну установку на власне ставлення до світу, знайти оптимальну форму здійснення своїх інтересів. Повсякденне пізнання, не заперечуючи науку, не використовує її засоби (своєрідні методи, мову, категорійний аппарат), однак дає певні знання про явища природи, необхідні моральні стосунки, принципи виховання тощо. Особливу групу повсякденних знань складають так звані «народні науки»: медицина, метеорологія, педагогіка. Оволодіння цими знаннями вимагає тривалого навчання і чималого досвіду, у них містяться практично корисні, перевірені досвідом знання, але це не наука в повному розумінні слова.

По-друге, однією з перших історичних форм ненаукового пізнання також є ігрове пізнання як важливий елемент діяльності не тільки дітей, але й дорослих. У ході гри індивід здійснює активну пізнавальну діяльність, здобуває великий обсяг нових знань, вбирає в себе різноманітне багатство культури. Цьому сприяють ділові та спортивні ігри, гра акторів тощо. Загально відоме величезне значення гри для задоволення невичерпної допитливості дітей, формування їхнього духовного світу і життєвих знань, навичок спілкування.

У наш час гра широко застосовується в математиці, економіці, кібернетиці, військовій справі тощо. Тут усе частіше застосовуються спеціальні ігрові моделі й ігрові сценарії, де програються різні варіанти прояву складних процесів і вирішення наукових і практичних проблем. Значна кількість напрямків сучасної філософської й наукової думки висувають гру як самостійну сферу вивчення дійсності. Це, зокрема, герменевтика, філософська антропологія, прагматизм тощо. Так, Й. Хейзінг вважає гру загальним принципом становлення культури, основою людського співіснування в будь-яку епоху. За Г. Гадамером, гра є способом буття творів мистецтва, що у свою чергу є дієвим способом розкриття істини.

По-третє, важливу роль, особливо на початковому етапі історії людства, відігравало міфологічне пізнання, специфіка якого в тому, що воно є уявним відображенням реальності, несвідомо-художнім перетворенням природи і суспільства народною фантазією. У рамках міфології виробилися відповідні знання про Всесвіт, світ, самих людей, їхні умови буття і форми спілкування. Останнім часом з’ясовано (особливо у філософії структуралізму), що міфологічне мислення – це не просто нестримна гра фантазії, а своєрідне моделювання світу, що дозволяє фіксувати і передавати досвід поколінь. Так, Леві-Строс указував на конкретність і метафоричність міфологічного мислення, його здатність до узагальнення, класифікації подій і їх логічного аналізу.

Міфологічному мисленню властиве його злиття (синкретичність) з емоційною сферою, нечіткий поділ об’єкта і суб’єкта пізнання, предмета і знака, мови і слова, походження (генезису) і сутності явищ. Пояснення природних і соціальних явищ, як і світу в цілому, зводилося до розповідей про їхнє походження та функціонування. Первісний міф був вірою в надприродне, у богів як всемогутніх і безсмертних, але все-таки земних істот. Світ – це арена діяльності та суперництва богів, а людина спостерігає за їхніми двобоями.

На ранніх стадіях міфологічне пізнання знаходило прояв у формах фетишизму, тотемізму, магії, анімізму і прикмет. Фетишизм – це віра в надприродні властивості якихось речей, що здатні охороняти людину від різних напастей. Окрім предметів з конкретними цілющими властивостями, усі фетиші ними наділяються довільно. Тотемізм – віра в надприродний зв’язок і кровну спорідненість родової групи з відповідним видом рослин або тварин. Це своєрідна форма спорідненості людини і природи. Магія є вірою в здатність людини певним чином впливати на предмети і людей. Біла магія здійснює чаклунство за допомогою “добрих” сил, а чорна – за допомогою нечистої сили. У цілому магія втілює віру в диво. Анімізм – віра в існування духів і душ неживих речей. Анімізм є наслідком антропного принципу: я бачу світ крізь призму власних уявлень про себе (Ф. Бекон про примару «роду»). Прикмети постають як фіксована форма часто повторюваних подій. Деякі з прикмет фіксують причинно-наслідковий зв’язок, схоплюють їх необхідний характер. Деякі прикмети мають випадковий характер і помилково сприймаються як необхідне. І ті й інші формують відповідний тип поведінки, закріплений вірою.

Деякі сучасні дослідники вважають, що в наш час значення міфологічного пізнання не зменшується. Так, П. Фейєрабенд переконаний, що досягнення міфу більш значні, ніж наукові. Винахідники міфу, на його думку, поклали початок культурі, у той час як раціоналісти тільки змінили її, причому не завжди на краще. Міфологічний спосіб мислення виявився дуже живучим і проявив себе в численних соціальних міфах. Прикладом може бути міф про комунізм, що відбив давню мрію людства про «золотий вік» – про суспільство рівності та соціальної справедливості. Елементи міфотворчості мають місце й у свідомості сучасного українського суспільства. Це обумовлено гострими соціально-економічними проблемами і природним прагненням людей знайти швидкі та менш болючі шляхи і способи їх вирішення.

Древні міфи нам залишили не лише образний стиль мислення й емоційно забарвлене світосприйняття. Вони заклали благодатне підґрунтя для мистецтва і для розвитку релігійного мислення.

По-четверте, релігійне пізнання являє собою догматичне мислення і містить у собі складний комплекс уявлень про світ. В основі релігії лежить віра в надприродне – у вищу силу, яка є творцем світу (небо, бог, дао, брахман тощо).

Релігійне мислення засноване на догмах (грецькою – “думка”, “постанова”), що нібито наповнені безумовною і вічною істинністю. У християнстві основною догмою є положення про присутність божественного в земному, про створення всього Богом. По суті, релігійне пізнання – це богопізнання. У його рамках сформувалася релігійна картина, що наклала величезний відбиток на світогляд людей і духовну культуру людства. З позицій науки релігія, за твердженням А. Уайтхеда, – «поле за недосяжним», примарним світом. Однак, було б зовсім несправедливо розглядати релігію лише як втілення марновірства та неуцтва. Релігія – це одна з найважливіших форм духовного досвіду людства, у якій втілені пошуки людьми іншого, більш гуманного світу, ніж наш земний.

Міфологія і релігія як форми духовного освоєння світу дуже зближені. Вони виникли як вияв слабкості людини і тому містять у собі вимисел і фантазію. Однак релігія в пізнанні світу і поясненні причин його існування та побудови основ виходить за межі земного світу. Вона мислено створює світ надприродного і пояснює з цієї позиції розвиток природи, суспільства і людини. У релігії має місце, певною мірою, і раціональне мислення, що використовується для обґрунтування ідеї буття бога. І навпаки, міфологія – це, за словами К. Маркса, «несвідомо-художня» переробка явищ зовнішнього світу і громадського життя. У міфології переважають почуття.

Релігійні уявлення, будучи фантастичним відображенням світу, містять у собі певні знання про дійсність. Досить мудрою і глибокою скарбницею релігійних та інших знань, накопичених людством протягом століть і тисячоліть, є, наприклад, Біблія, Трипітака, Веди, Коран та інші релігійні твори. Однак релігія (як і міфологія) не відтворює знання в систематичній і, тим більше, теоретичній формі. Вона ніколи не виконувала і не виконує функції виробництва об’єктивного знання, що має загальний, цілісний, самоціннісний і доказовий характер.

По-п’яте, художнє пізнання також є одним із проявів ненаукового усвідомлення світу людиною. Це «мислення образами», втілене в різних формах мистецтва. Художній образ є основним засобом пізнання світу, містить у собі досить могутній гносеологічний потенціал. Більше того, наприклад, у герменевтиці, як уже було зазначено, мистецтво вважається найважливішим способом розкриття істини, хоча, звичайно, художня діяльність не зводиться цілком до пізнання, але пізнавальна функція мистецтва за засобами системи художніх образів – одна з найважливіших для нього. Художньо освоюючи дійсність у різних видах (живопис, музика, театр і ін.), задовольняючи естетичні потреби людей, мистецтво одночасно пізнає світ, а людина діє в ньому творчо, за законами краси. У структуру будь-якого твору мистецтва завжди покладені в тій чи іншій формі певні знання про різних людей і їхні характери, про ті чи інші країни і народи, їхні звичаї, вдачу, побут, про їхні почуття і думки.

Художнє пізнання в мистецтві здійснюється за допомогою таких понять, як прекрасне і потворне, комічне і трагічне, піднесене і нице. Найважливішим видом мистецтва прийнято вважати художню літературу. На думку Л.Л. Леонова, вона має прояв як «випереджальна совість суспільства», найтонший інструмент для збагнення духовного світу людини. Не дивно, що глибоке проникнення в цей світ і було досягнуте саме в художній літературі – у творах О. Бальзака, Л. Толстого, І. Франка й багатьох інших видатних митців. Кожен вид мистецтва має на озброєнні свої засоби пізнання: звук у музиці, пластичний образ у скульптурі, споглядальний образ у живописі, малюнок у графіці.

По-шосте, позанаукове пізнання, тобто те, що претендує на науковість, використовує наукову термінологію, але в дійсності не сумісне з наукою. Це так звані “науки”: алхімія, астрологія, магія й ін. Виникнувши в епоху пізньої античності й отримавши розвиток у середні віки, вони не зникли і в наш час, незважаючи на розвиток і поширення наукових знань. Більш того, на переломних етапах суспільного розвитку, коли загальна криза супроводжується духовною, відбувається пожвавлення окультизму, зростає відхід від раціонального до ірраціонального. Відроджується віра в чаклунів, хіромантів, астрологічні прогнози, у можливість спілкування з душами померлих (спіритизм) і подібні “дива”. У цей час широко розповсюджуються релігійно-містичні вчення.

Позанаукове пізнання має прояв у таких формах: окультне, пара нормальне, медитативне й ін. У чому їх суть?

Окультне сприйняття світу. Окультизм – сукупність учень про приховані, надприродні сили космосу, землі й людей. До цього виду позанаукового розуміння світу відносять астрологію, алхімію, графологію, спіритизм, кабалістику й ін. У них невідоме або пояснюється через здобутки науки (астрологія використовує знання астрономії, математики, мистецтва, філософії), або невизначеність примножується ще більшою невизначеністю (алхімія, спіритизм). Але в тому й іншому випадку є свої вдалі знахідки, досягнення, що стимулюють генерацію нових “божевільних” ідей, без яких згасає уява, фантазія, творчість і, відповідно, культура. Окультне пізнання залишило слід і в напрацюванні методик пізнання, експериментів, операцій із числами і словами.

Паранормальне пізнання світу. Таке пізнання претендує на здобуття інформації про нез’ясовані з позицій науки фізичні явища завдяки особливим здібностям деяких індивідів, нібито здатних впливати на інших людей та об’єкти природи. До нього відносять біолокацію, левітацію, телекінез, телепатію, екстрасенсорний вплив тощо.

Спроби пояснити ці феномени паранормальності науково поки що залишаються безуспішними, оскільки наука на сьогодні ще не володіє достатньою фактичною базою і необхідним експериментальним матеріалом. Звідси безліч гіпотез, версій, спекуляцій щодо здібностей екстрасенсів, що не вкладаються у традиційні уявлення про типи взаємодії на рівнях: гравітаційному, електромагнітному, слабкому, сильному. Поки що не з’ясована природа передачі думки на відстань, залишається таємницею феномен особливої чутливості, можливість явища левітації, спілкування з інший світами. Але вони є (якщо є?) і демонструють безмежність духовного і фізичного потенціалу людини.

Медитативне пізнання себе. Медитація (уявне споглядання, міркування) – це безмежно глибокий духовний стан, що досягається або вольовою відчуженістю від зовнішнього світу за допомогою відповідних вправ, молитов, танців, або в тані наркотичного сп’яніння, або у випадку клінічної смерті. Медитація спрямована на досягнення нірвани, того спокою і блаженства, що відкриває можливість пізнати свою сутність і прилучитися до певної священної сили.

Зростання останнім часом інтересу до форм окультного і медитативного пізнання – явище не випадкове. Воно зумовлене і зміною суспільних відносин, і духовною кризою в нашій країні, а також загостренням глобальних проблем сучасності і нездатністю людства їх оптимально вирішувати. У таких умовах названі форми позанаукового пізнання гідні не гніву чи іронії і не безумного захоплення ними, а намагання пізнати непізнане, спираючись на методологічний принцип сумніву, що дозволяє пройти по «лезу бритви» – між абсолютним запереченням і абсолютною вірою.

Таким чином, розглянуті основні форми ненаукового пізнання ніби акумулюються, синтезуються в повсякденному пізнанні. У вирі повсякденного пізнання знаходять місце як ранні форми міфологічного пізнання (фетишизм, тотемізм, магія, анімізм, прикмети), так і релігія, філософія, політика, право, мораль, мистецтво тощо. Знаходить тут певне місце і наука, хоча вона не стає визначальною для повсякденного пізнання. Його осередком є здоровий глузд, що включає перевірені елементарні дані про світ. Вони здобуваються людиною в ході повсякденного життя і служать для орієнтації у світі і його практичного освоєння. Повсякденне пізнання “схоплює” найпростіші, поверхневі зв’язки буття: якщо птахи стали літати низько над землею – буде дощ; якщо в лісі багато горобини – це на холодну зиму. Однак, у межах повсякденного пізнання люди можуть доходити й до глибоких узагальнень і висновків, що стосуються складних явищ і процесів природного, соціального і духовного плану.