4. Непересічними духовними цінностями людини вважаються віра, надія і любов. А що означають ці категорії?

Віра – це впевненість в існуванні будь-якого предмета чи явища, визнання його реального буття. Які її ознаки?

1. Спроможність сприймати знання як істинні, безвідносно до того, чи є вони дійсно істинними чи хибними. Людина може повірити в неправду, вважаючи її істинним знанням.

2. У вірі знання, які вважаються істинними, стають для людини способом бачення, розуміння дійсності. На основі цих знань людина визначає своє відношення до дійсності, до інших людей.

3. У вірі життєво важливі знання, які вважаються істинними, перетворюються на світоглядні принципи, на життєві орієнтири. Атеїст, який повірив у створення світу і людини Богом, у залежність його долі від волі Божої, стає віруючою людиною.

4. Віра – це спроможність людини переживати можливе як дійсне. Тому віра, як правило, припускає оптимістичне ставлення до світу.

Усі ці ознаки взаємопов’язані. Виділення їх доцільне лише з точки зору більш повного розкриття змісту віри як феномена духовного світу людини.

Залежно від об’єкта і суб’єкта віри розрізняють кілька її різновидів:

Перша – наївна буденна віра – це впевненість в існуванні навколишнього світу, інших людей, свого тіла і духу. Наївність цієї віри полягає у тому, що її носії не усвідомлюють протилежності себе і дійсності. На засадах буденної віри ґрунтується вся повсякденна діяльність.

Друга – релігійна віра – це впевненість в існуванні надприродних і надісторичних сил – богів, духів, які визначають долю людини.

Третя – філософська віра – це впевненість в існуванні буття, з яким ми стикаємося щоденно. Але це буття завжди залишається не таким, яким ми собі його уявляли. Тому філософія спрямована на розкриття потаємної суті відомих предметів і явищ і керується вірою в існування цієї суті.

Філософська віра здійснюється шляхом переконання в можливості перетворення невідомого на відоме на основі знання законів природи, суспільства та мислення.

У всіх різновидах віри наявна впевненість у реалізації ідеалів конкретного майбутнього, в існуванні сенсу життя. Віра є основою творчих потенціалів людини, вона забезпечує реальну можливість особистості долати самообмеженість.

Діяльна сила віри найчастіше спостерігається у студентської молоді, яка, усвідомлюючи обмеженість свого шкільного знання і життєвого досвіду, будує ідеали безрозсудливої сміливості. Студентство живе духом першовідкривача, бажанням нових знань, почуттів, вражень тощо.

До головних людських чеснот поряд із вірою належить надія. Це поняття визначають почуття й усвідомлення людиною сподівання на позитивні наслідки змін, що відбуваються у світі. Філософія, на думку І. Канта, має відповісти на такі запитання: “Що я можу знати?”, “Що я маю робити?”, “На що можу сподіватися?”. Надія – це єдність знань і віри. Наслідком усвідомлення людиною себе, своєї належності до буття є надія на об’єктивну дійсність. Надія спирається на осмислення того факту, що буття світу є умовою буття людини.

Віру і надію вінчає любов як глибоке й інтимне почуття, у якому найповніше виявляється особистість. Змістовно любов є ставленням людини до когось або чогось як такого, без чого не можна бути. Це почуття й усвідомлення людиною предмета чи явища як невід’ємної умови свого існування.

У любові знаходить вияв безкорисна і самовіддана спрямованість на певний об’єкт, відмова від егоїстичних переконань, потреба в об’єднанні та зближенні людей.

Любов і її протилежність – ненависть – можуть бути спрямовані на особистість, соціальну спільність людей, на різноманітні об’єкти пізнання і практики (любов до природних явищ, згадаємо: “Люблю грозу в начале мая...”; любов до життя: “Я люблю тебя, жизнь”; любов до ідеї тощо).

У більш вузькому розумінні любов, або кохання, – це інтенсивне і відносно стійке почуття до особи іншої статі, що супроводжується емоціями, які ситуативно виникають, відчуттям ніжності, тривоги, ревнощів тощо.