3. Які основні форми і функції практики у процесі пізнання?

Слід зазначити, що поняття «практика» виражається через достатньо широкий спектр термінів. Серед них – «дія», «діяльне життя», «досвід» («досвід життєвого світу», «досвід повсякденного життя» та ін.), «фізичне життя», «досвід у цілому» тощо. Значення практики для пізнавального процесу відзначали філософи різних орієнтацій, особливо діалектико-матеріалістичної, де практика розуміється як активна цілеспрямована плотсько-наочна, матеріальна діяльність людей із перетворення реальної дійсності.

Практика – це чуттєво-матеріальна діяльність людини, спрямована на перетворення природи, соціальних умов життя, специфічно людський спосіб взаємодії людини з навколишнім середовищем.

Близькими за змістом до практики є поняття “діяльність” і “праця”. Але разом з тим кожне із зазначених понять має специфічний зміст і не збігається з практикою.

Діяльність є ширшим поняттям порівняно з практикою. Справді, людська діяльність не може бути цілком вираженою через її предметно-речові результати. Діяльність охоплює всі прояви людського соціального життя, які здійснюються як у практичній, так і в теоретичній формі. Залежно від характеру об’єкта, на який спрямована діяльність, виділяють такі її основні види:

• діяльність із перетворення природи;

• діяльність із перетворення суспільства, що постає або в революційно-руйнівній, або в конструктивно-організаційній формах;

• діяльність із формуванню і перетворень самої людини;

• діяльність із самовдосконалення особи;

• пізнавальна діяльність, за якої активність суб’єкта спрямована на об’єкт, але при цьому вона не змінює останнього, а відтворює його в ідеальній формі;

• ціннісна діяльність, своєрідність якої полягає в тому, що вона дає об’єктивно-суб’єктивну інформацію про певні соціальні цінності, норми, імперативи;

• комунікативна діяльність, або спілкування у різноманітних формах.

Отже, діяльність постає як процес універсального ставлення людини до світу і водночас як становлення цілісності самої людини як суб’єкта історичного розвитку світу.

Поняття “праця” є більш вузьким щодо практики. Працею є процес, що відбувається між людиною і природою, під час якого людина здійснює перетворення природи, втілює в ній свою мету і тим самим суб’єктивує (олюднює) світ предметності.

Структура практики складна. У найзагальнішому плані практична діяльність включає в себе два основні елементи: суб’єктивну діяльність людини й об’єктивні (незалежні від людини) властивості буття. Згідно з більш детальним підходом можна виявити такі основні структурні елементи практики: потреби людини, мета діяльності, мотиви діяльності, засоби діяльності, власне діяльність, результати діяльності. Практика завжди є єдністю суб’єктивного й об’єктивного. Діалектика взаємозв’язку цих аспектів виявляється в тому, що у процесі практики відбувається опредмечення ідеальних цілей суб’єкта в реальній дійсності, тобто об’єктивність набуває статусу суб’єктивності.

З другого боку, у процесі діяльності людина освоює нові грані світу, усвідомлює нові його властивості, тим самим її суб’єктивність стає більшою мірою наповнена об’єктивним змістом.

Існують два якісно різних об’єкти людської активності – природа як вид буття та соціум як система суспільних відносин та засад. Залежно від того, на що спрямована практична діяльність, виділяють два види практики: матеріально-виробничу і соціально-історичну.

Матеріально-виробнича практика є процесом впливу людини на природу, що здійснюється за певними екологічними умовами і метою якого є перетворення природи відповідно до потреб людини. Історична практика – це такий вид практики, який спрямований передусім на зміни способів життєдіяльності людей, тобто конкретно-історичних форм власності, розподілу та привласнення продуктів, удосконалення державних і політичних інституцій, громадських установ, соціальних відносин тощо.

Ці види практики відрізняються один від одного об’єктом перетворення, цілями та засобами діяльності. У виробничій практиці засобами діяльності є фізичні сили самої людини та різноманітний набір штучно створених приладів, пристроїв, машин тощо, а її метою є виготовлення необхідної продукції. У межах соціально-історичної практики люди використовують як засоби громадські установи, соціальні інститути, політичні партії, інші об’єднання громадян. Метою цього виду практичної діяльності є вдосконалення суспільства, характеру соціального життя, політичних, юридичних та інших відносин.

Слід також пам’ятати, що поряд з виробничою і соціальною існує і така форма практики, як науковий експеримент, який останнім часом починає все більш активно впливати на всі сторони життя суспільства.

Отже, практика – це активна чуттєво-матеріальна діяльність конкретно-історичного суб’єкта, у процесі якої він здійснює матеріальне перетворення об’єкта відповідно до своїх цілей, ідеального проекту дійсності, а також змінюється і розвивається сам.

Оскільки практика є: 1) основою пізнання; 2) джерелом пізнання; 3) рушійною силою процесу пізнання; 4) кінцевою метою пізнання; 5) критерієм істини, то відповідно можна виділити її основні функції.

Функція практики як основи пізнання означає, що всі сторони, форми і моменти пізнання обумовлені самим розвитком практики. З розвитком практичної діяльності розвивається і сама людина, її чуттєве сприйняття, розширюється сфера відтворення властивостей за рахунок відображення соціальних функцій предметів. Усі людські пізнавальні здібності, насамперед мислення, не дані людині від природи, вони формувалися на основі й у процесі праці, суспільного виробництва. Кожна людина навчається мислити разом із засвоєнням мови і згідно із набутими людством знаннями. Те, що вона може пізнавати і що стає об’єктом її пізнання, визначається рівнем розвитку суспільства на конкретно-історичному етапі та рівнем перш за все практично-перетворювальної діяльності. Практика є основою пізнання ще й тому, що сприяє розкриттю внутрішньої сутності предметів та явищ, що стає зрозумілою тільки тоді, коли люди примушують предмети за допомогою практики впливати один на одного, тобто взаємодіяти.

Практика є джерелом і рушійною силою розвитку пізнання, бо пізнання розвивалось і розвивається відповідно до того, як людина вміє змінювати дійсність.

Практика є одночасно і кінцевою метою пізнання, оскільки вона, зрештою, обумовлюється практичними потребами суспільства. Пізнання відбувається не заради самого пізнання, воно виконує роль необхідної умови революційно-практичної зміни суспільства. Особливо це характерно для розвитку нашої країни на сучасному етапі, коли Україна досягла державної незалежності, прагне побудувати правову державу і, ґрунтуючись на глобальних і глибоких знаннях об’єктивних природних і соціальних законів, подолати економічні труднощі та досягти певного прориву у справі реалізації економічних реформ.

Практика виконує також функцію критерію істинності наших знань. Зважаючи на її суспільну природу, вона має загальний і необхідний характер, набуває властивості безпосередньої діяльності, тобто є разом з тим безпосередньою діяльністю. Практика виводить людину так би мовити за межі суб’єктивності, бо є об’єктивним явищем, яке функціонує відповідно до об’єктивних законів матеріального світу.

Практика як критерій істини діалектична за своїм характером: вона є єдністю абсолютного і відносного. Якщо її розглядати як історичний процес, то вона є абсолютним критерієм істини, якщо її взяти як окрему практичну дію – відносним критерієм істини. Абсолютність практики як критерію істини полягає в тому, що тільки вона є єдиним засобом, здатним, зрештою, виявити об’єктивно історичний зміст наших знань. Але розвиток практики обмежений рівнем розвитку суспільства на конкретному етапі його історичного поступу. За цих умов практика не може повністю підтвердити або заперечити певне теоретичне положення, і щодо цього вона є відносним критерієм істини.

Таким чином, поряд з іншими критеріями істини: верифікацією – установленням істини науковими методами чи конвенціалізмом – домовленістю, що є істинним, практика є найдієвішим з них.