6. Чи існують загальні закономірності розвитку науки?

Як своєрідна форма пізнання та специфічний тип духовного виробництва і соціальний інститут, наука виникла в Новий час, у XVI–XVII ст. в епоху формування капіталістичного способу виробництва. З тих пір вона починає розвиватися відносно самостійно. Проте наука постійно пов’язана з практикою, отримує від неї імпульси для свого розвитку і, у свою чергу, впливає на хід практичної діяльності, матеріалізуючись у ній. Наука – це форма духовної діяльності людей, направлена на виробництво знань про природу, суспільство і про саме пізнання, що має на меті осягнення істини і відкриття об’єктивних законів на основі узагальнення реальних фактів в їх взаємозв’язку для того, щоб передбачати тенденції розвитку дійсності та сприяти її зміні.

Наука – це і творча діяльність, направлена на отримання нового знання, і результат цієї діяльності – сукупність знань у понятійній формі, приведених у цілісну систему на основі певних принципів, а також процес їх виробництва. Суміш розрізнених, хаотичних відомостей не є науковим знанням. Як і інші форми пізнання, наука є соціально-історичною діяльністю, а не тільки «чистим знанням». Особливості наукової діяльності виражаються в двох основних аспектах – когнітивному (пізнавальному) і соціокультурному.

Відповідно світу в його матеріальності і розвитку, наука створює єдину, взаємозв’язану, таку, що розвивається, систему знань про його закони. Разом з тим вона поділяється на безліч галузей знання (окремих наук), які різняться між собою тим, яку сторону дійсності, форму руху вони вивчають. За предметом і методом пізнання можна виділити науки про природу – природознавство – і суспільство – суспільствознавство, яке об’єднує гуманітарні та соціальні науки. Крім того, сюди входять вчення про пізнання, мислення (логіка, гносеологія тощо). Окрему групу складають технічні науки. Дуже своєрідною наукою є сучасна математика. У свою чергу кожна група наук може бути піддана докладнішому розчленовуванню. Так, до складу природничих наук входять механіка, фізика, хімія, геологія, біологія та інші, кожна з яких має цілий ряд окремих наукових дисциплін. Особливою ділянкою знань є філософія, яку, проте, не можна повністю віднести до науки.

Можуть бути й інші критерії класифікації наук. Так, за своєю віддаленістю від практики науки можна розділити на два великі типи: фундаментальні, які з’ясовують основні закони і принципи реального світу, де немає прямої орієнтації на практику, і прикладні – безпосереднє застосування результатів наукового пізнання для вирішення конкретних виробничих і соціально-практичних проблем, спираючись на закономірності, встановлені фундаментальними науками. Разом з тим межі між окремими науками умовні та рухомі. Тим більш, усе частіше відбувається з’єднання наукових знань у формі так званих «стикових дисциплін» – фізична хімія, біофізика, геохімія тощо.

Кожна наука як наукова дисципліна включає 4 необхідних компоненти в їх єдності:

а) суб’єктом науки є вчений; це й окремий дослідник, а також наукове співтовариство або науковий колектив;

б) об’єктом є те, що саме вивчає конкретна наука або наукова дисципліна;

в) система методів і прийомів, характерних для них і обумовлених їх предметами;

г) своєрідна мова – природна або штучна (знаки, символи, математичні рівняння, хімічні формули тощо).

Наука як форма пізнання і соціальний інститут також вивчає саму себе за допомогою комплексу дисциплін, куди входять історія та логіка науки, психологія наукової творчості, соціологія знання, етика науки, наукознавство та ін. Сьогодні бурхливо розвивається філософія і методологія науки, що досліджує загальні характеристики науково-пізнавальної діяльності, структуру і динаміку знання, його соціокультурну детерміацію, логіко-методологічні аспекти тощо.

Таким чином, основні сторони буття науки – це, по-перше, складний, суперечливий процес отримання нового знання; по-друге, – результат цього процесу, тобто об’єднання отримання знань у цілісну органічну систему, що розвивається (а не простого їх підсумування); по-третє, соціальний інститут з усією інфраструктурою: організація науки, наукові установи, етос (моральність) науки, професійні об’єднання вчених, ресурси, фінанси, наукове устаткування, система наукової інформації (що сьогодні особливо важливо), різного роду комунікації вчених тощо, по-четверте, особлива галузь людської діяльності та найважливіший елемент культури.

Наука, детермінована суспільною практикою та її потребами, разом з тим розвивається за власними закономірностями, тобто володіє відносною самостійністю і внутрішньою логікою свого розвитку. Загальних закономірностей розвитку науки є значна кількість. Звернемо увагу на найбільш характерні:

1. Внутрішнім джерелом, рушійною силою розвитку науки є різноманітна система її суперечностей: між теорією і практикою, фактами і концепціями, традиціями і новаціями, істиною і помилкою, абсолютною і відносною істинами тощо. Вирішення суперечностей і дає можливість досягати нових наукових результатів і відкриттів.

2. Розвиток, історія науки за своїм внутрішнім механізмом є єдністю періодів поступового накопичення знань у відносно спокійні епохи («нормальна наука») і періоди «крутої ломки» її фундаментальних законів і принципів (наукові революції).

3. Зміна і чергування поступових (кількісних) змін знань в історії науки корінними, якісними (стрибками, науковими революціями), супроводжується такою важливою загальною закономірністю її розвитку як спадкоємність. Остання означає збереження позитивного змісту старих знань (ідей, методів, принципів) і втілення в нові сфери наукових здобутків. Ці закономірності виражає так званий «принцип відповідності» Н. Бору.

4. Діалектична взаємодія двох протилежних процесів – диференціація (виділення нових наукових дисциплін) та інтеграція (синтез знання, об’єднання ряду наук – найчастіше в дисципліни, що знаходяться на їх «стику»). На одних етапах розвитку науки переважає диференціація (особливо в період виникнення науки в цілому й окремих наук), на інших – їх інтеграція, що є характерним для сучасної науки.

5. Взаємообмін методами і прийомами дослідження, тобто застосування методів одних наук в інших. Особливо плідним виявилося застосування методів фізики і хімії у вивченні біології живої речовини, однак суть і специфіка процесу тільки цими методами не була «спіймана». Для цього потрібні були специфічні – біологічні методи – і прийоми дослідження. Слід мати на увазі, що взаємодії наук і їх методів важко переоцінити в розвитку різних наукових галузей і дисциплін. Методологічний плюралізм – характерна особливість сучасної науки.

6. Зростання складності й абстрактності наукового знання, поглиблення процесів математизації і комп’ютеризації науки як бази нових інформаційних технологій, що забезпечують удосконалення форм взаємодії в науковому співтоваристві.

7. Посилення процесів теоретизування і діалектизації сучасної науки, широке впровадження ідеї розвитку, а значить і часу в усі наукові напрями, а не тільки в так звані «історичні науки» – в біологію, геологію, історію, астрофізику тощо. У зв’язку з цим посилюється роль діалектичного методу – особливо під час вивчення таких об’єктів, які саморозвиваються. Ними є, насамперед, «людиномірні» системи: «людина – машина», екологічні формоутворення і подібні.

8. Усе більш тісна взаємодія природних, соціальних і технічних наук, що посилюється у практиці. Відбувається зростання активної ролі науки в усіх сферах життєдіяльності людей, підвищення її соціального значення, зближення наукових і позанаукових форм знання, зміцнення аксіологічної (ціннісної) суверенності науки.

9. Наука (особливо природознавство) розвивається за експоненціальним законом, тобто за геометричною прогресією, у середньому подвоюючись за певний відрізок часу (3, 5, 7 і т.д. років залежно від специфіки наукової дисципліни). Наприклад, сьогодні бурхливими темпами розвивається синергетика – теорія цілісних систем будь-якої природи – природних, соціальних, когнітивних (пізнавальних), що самоорганізовуються. Її ідеї та принципи все більш широко застосовуються в усіх науках.

10. Свобода критики, можливість безперешкодного обговорення суперечливих або незрозумілих до кінця проблем науки, відкрите і вільне дискутування різних, зокрема й альтернативних підходів, неприпустимість наукового монополізму.

Порушення загальних закономірностей розвитку науки спричиняє серйозні помилки і відхилення від істини в діяльності окремих науковців і, навіть, цілих наукових колективів і шкіл.