3. Який основний зміст марксистської антропології?

Основоположники марксизму створили досить гуманне вчення про людину. Людина для них за родовою сутністю є активною і творчою істотою з доцільним життям. Вона має беззастережне право на самореалізацію. Це – особистість у суспільстві. Це – індивідуальність у визначенні сенсу свого життя. Вільний розвиток кожного, як зазначено в “Маніфесті Комуністичної партії”, є умовою вільного розвитку всіх.

Але за капіталістичних умов людина праці відчужується від своєї родової сутності. Жорстока експлуатація позбавляє її зацікавленості в результатах власної діяльності, які належать власникові. Крім того, виснажлива праця позбавляє робітника можливості духовного розвитку і навіть повноцінного спілкування з іншими людьми. Ці жорстокі умови створюються приватною власністю. Для нормального життя і розвитку людини приватну власність необхідно ліквідувати, так учили класики марксизму.

До К. Маркса людина вимірювалася або за наявністю свідомості (Й. Фіхте, Г. Гегель), або шляхом з’ясування її природних характеристик, як це робив Л. Фойєрбах. Це були односторонні визначення. К. Маркс же пов’язав матеріальне й духовне в людині її соціальною (суспільною) визначеністю. Для нього людина й не суто природна і водночас не лише духовна істота. Вона людська істота, рід якої твориться суспільним життям. Людина – не абстракт, пояснював геній, а сукупність суспільних відносин.

Водно час К. Маркс не відкидав думку про “природність” людини. Адже суспільна людина підпорядковує собі природу, активно її перетворює у своїх інтересах. Цей процес К. Маркс назвав практикою.

Практикою людська думка “опредмечується”. У процесі практичної діяльності людей природа набуває соціальних рис – твориться “друга природа”: будівлі, машини, їжа, одяг, транспорт тощо з природи «першої». Тим самим природа “гуманізується”, “олюднюється”, “соціалізується”, а людина водночас “натуралізується”, “оприроднюється”. Чим вищий рівень суспільного прогресу, тим глибшим стає “олюднення” природи і відповідно “оприроднення” людини.

Проте наскільки К. Маркс був гуманістом в оцінці людини у філософії, настільки негуманним він був (як і Ф. Енгельс) у визначенні способів забезпечення гідних умов для людського життя. Тут творці марксизму не бачили інших методів, крім класової боротьби, громадянських війн, революційного терору, диктатури одного класу тощо. Ці методи, як засвідчив досвід СРСР, приводять до економічної відсталості, фізичного знищення великої кількості людей, страждань і горя решти населення, насильства невеликої групи вождів стосовно всього народу. Ось така суперечливість теорії та практики марксизму щодо людського буття.

4. Як тлумачив діамат в. Ленін?

Після смерті К. Маркса і Ф. Енгельса їх учення в різних країнах інтерпретували по-своєму. По-собливому це робив у Росії В. Ленін. Що нового він вніс у філософію марксизму? Насамперед, В. Ленін розгорнув і доповнив ряд положень діалектичного матеріалізму.

По-перше, це стосується гносеології – теорії пізнання. В. Ленін тут підтримував К. Маркса, який відкинув точку зору Г. Гегеля, що визначав об’єкт пізнання (те, що пізнається) через суб’єкт (того, хто пізнає). У К. Маркса однозначно об’єкт визначає суб’єкта. Як, наприклад, матеріальне визначає духовне, а суспільне буття – суспільну свідомість. Оскільки матеріальне відображається органами чуття, то воно відповідно формує свідомість. Процес пізнання поступовий, а рівень істинності знань відповідає якості погодження мислення з об’єктом пізнання.

Ленінське пояснення гносеологічного процесу досить сучасне: пізнання розпочинається з відображення органами чуття матеріального світу; чуттєве сприйняття світу переходить в усвідомлення його реальних форм. Але перехід від чуттєвого рівня до раціонального, усвідомленого, як відзначав В. Ленін, є дуже складним; чуттєвість сприймає образи, одиничне, зовнішнє, а логічне мислення абстрагує, узагальнює знання про одиничне, вичленовує в них суттєве, формуючи поняття. У діалектичній єдності образи й поняття разом створюють цілісну картину світу; 4) особливу роль у процесі пізнання відіграє практика. Вона є головною умовою розгорнення пізнавального процесу, його активізації та перевірки істинності досягнутих знань.

Це означає, що істинність набутих знань, як тотожне, адекватне відображення в них об’єкта пізнання, не може здобуватися поза практикою, предметно-перетворювальною діяльністю людей.