Погляди Арістотеля на державу:

1) держава формується завдяки природній схильності людей до спільного життя. Людина – істота політична, суспільна. Навіть мова людей є їх соціальною ознакою, засобом загального порозуміння й об’єднання;

2. держава розбудовується в міру ускладнення соціальних спільнот: спочатку формується сім’я, потім – община, нарешті – поліси (міста, спілки сільських общин, які живуть державним життям);

3. правильна держава наявна при політії – помірній владі народу;

4 ) функції держави:

• усіляка підтримка сім’ї;

• оберігання власності, яка є загальнодоступною;

• відповідальність за виховання молоді;

• забезпечення блага країни завдяки праці рабів;

• забезпечення рівних прав громадян (лише чоловіків).

По-шосте, естетична іпостась філософії Арістотеля викладена ним у “Поетиці”, яка започаткувала теорію мистецтва (насамперед поезії). Відповідно до неї:

• мистецтво має не відтворювати, а наслідувати дійсність;

• театральне дійство (основа мистецтва того часу) має бути внутрішньо цілісним, послідовним і закінченим завдяки єдності дії, часу і місця;

• мистецтво має облагороджувати (очищати) того, хто його сприймає.

У цілому Арістотель узагальнив усі досягнення науки й філософського знання Стародавньої Греції і заклав підвалини сучасного мислення.

5. Чого навчали філософи доби еллінізму?

З 323 р. до н. е. Греція (Еллада) підпала під владу Риму, який перейняв культурні надбання еллінів (греків) і трансформував їх за власним світосприйняттям. Філософія також набула відповідного виразу і в цю добу в ній виникли важливі для розвитку європейської культури вчення: стоїцизм, епікурійство, скептицизм, неоплатонізм тощо.

Стоїцизм пов’язаний, насамперед, з іменами римських філософів: державного діяча Луція Сенеки; вільновідпущеного раба Епіктета й імператора Марка Аврелія. Основу їх роздумів становили питання незалежності людей від умов життя і проблеми моралі.

Основні ідеї стоїків:

1. першопричиною буття є бог – логос. Логос створив Космос і наділив його душею;

2) логос зумовлює доцільність людської долі. Але воля людини здатна впливати на долю. Так, Сенека зазначав, що хто бажає, того доля веде, а хто ні – того волочить;

3. пізнання світу здійснюється через накопичення образів, речей. Але розуміння пізнаного потребує “схвалення” логосу (розуму);

4. найкраще у житті – спокій, незворушність, а вирішальною силою в досягненні щастя є чесноти. Вони дають моральне розуміння вчинків, речей та ін. Чеснот слід навчатися, щоб досягти гармонії життя, тобто щастя.

Щодо вчення Епікура (ІІ ст. до н. е.), то його вдало охарактеризував епікурієць Лукрецій Кар, наголосивши, що Епікур звільнив людство від віри в богів і страху смерті. Адже він навчав, що пізнання природи позбавляє марновірства, а активна практична діяльність надає людям життєвої наснаги.

Основними ідеями епікурійства вважаються:

1. в онтології (вченні про буття): вічність Всесвіту; атомарна будова речей; безмежна кількість світів у Космосі; невтручання богів у хід світових подій;

2. в теорії пізнання (за Епікуром – каноніці): чуттєве пізнання є умовою перевірки істинності знання; повторення образів формує загальне поняття, яке становить основу діяльності розуму; і чуттєве сприйняття, і мислене осягнення об’єкта можуть дати істинні знання, особливо за взаємодії;

3. в етиці, яка становить головний осередок учення Епікура: метою життя є насолода (відсутність болю і душевного збентеження); потреби насолоди слід ділити на необхідні та не необхідні; визначення необхідних насолод досягається розсудливістю; невибагливість у житті (досягнення найнеобхідніших насолод) є найважливішою чеснотою; зайві забаганки призводять до тілесного болю або душевного неспокою;

4. у вченні про атараксію (правильне життя без хвилювання): повне дотримання чеснот; орієнтація на справедливість; вирішення всіх питань між людьми через спільну домовленість;

5. у злагоді між людьми завжди панує мудрість. Перераховані правила є й нині орієнтирами в житті багатьох людей.

Щодо скептицизму (з грец. – «досліджуючий»), то це вчення пов’язане, насамперед, з іменами Піррона з Еліди (365 – 275), Тимона з Фліунта (бл. 325 –235) та лікаря Секста Емпірика (бл. 200 – 250).

Сутність скептицизму можна визначити за Секстом Емпіриком як “мистецтво протиставляти всіма можливими способами існуючі та мислимі речі”. Унаслідок такого протиставлення, за рівносильності доказів, з’являється утримання від судження, оскільки однозначного висновку ніколи немає, а отже, настає атраксія (незворушність).

Незворушним слід бути тому, що будь-яке пізнання та оцінювання призводить до неспокою, сум’яття душі. Догматична віра в добро чи зло неодмінно приводить до розгубленості та страху. Скептики закликали до спокою через досягнення байдужості.

До елліністичного періоду філософії відноситься і неоплатонізм, представники якого мали на меті подальший розвиток та інтерпретацію вчення Платона та його послідовників. Необхідно зауважити, що основні положення філософії Платона в неоплатонізмі нерідко поєднувалися з ученням Арістотеля і стоїків. Так виникла своєрідна філософська система, яка заклала підвалини філософії, релігії, культури всього європейського Середньовіччя.

Неоплатонізм увібрав творчість значної кількості мислителів першої половини І тисячоліття н. е. Його започаткував Плотін з Лікополя (204 – 270). З метою возвеличення вчення Платона цей філософ гостро критикував усю післяплатонівську філософію. За основу світосприйняття він узяв платонівську ідею протиставлення живого Космосу його розумовому осягненню, де посередником була світова душа. Розум і душа – єдині у вічності, Космос – у часі.

Категорія “єдиного” (по суті, божественного) у Плотіна є провідною. Єдине – начало всіх начал, що порівнюється із Сонцем, а матерія темна, позбавлена вигляду й уособлює зло. Як писав Плотін в “Енеадах”, абсолютне єдине становить повноту і загальне благо. З нього виводиться все буття і краса. Чим більше втрачають повнота та єдність, тим грубішою стає матерія і збільшується кількість матеріальних тіл.

Найвищим з усього сущого у Плотіна є розум, а сфера ідей – це вічні прообрази всіх речей. Душа пов’язує ідеальне і матеріальне. Світова душа пронизує й одухотворює Космос і містить індивідуальні душі. Очищення індивідуальної душі можливе через споглядальну зосередженість.

Подібні ідеї розгортали послідовники й однодумці Плотіна – його вчитель Аммоній (175 – 242), а також Прокл (бл. 410 – 485). Неоплатоніками також були представники Александрійської школи: Гієрокл, Гермій та ін., а пізніше – засновники патристики: Василь Великий, Григорій з Нисси, Іван Златоуст, Августин Блаженний, Псевдо-Діонісій Ареопагіт і багато інших творців основ середньовічної схоластики.

Спільними зусиллями неоплатоніки перетворили платонівські ідеї в популяризацію численних богів, завдяки чому їх філософія переродилася в теософію. На її підґрунті в подальшому розгорнулося християнство з ідеями вічності єдиного (бога), підпорядкованості йому індивідуальної душі тощо.

Загалом усі філософські течії й учення еллінського періоду, як і попередні, заклали підвалини сучасної європейської та світової культури.