9. Що таке філософія в незалежній Україні?

Лібералізація суспільного життя в Радянській Україні відбувалася важко, болісно й суперечливо. Прояви національного пробудження і духовного відродження наштовхувалися на заборони та переслідування. Поява в 60-ті роки самобутніх, не зорієнтованих на офіційну політичну лінію творів Ліни Костенко, В. Симоненка, І. Драча, О. Гончара, В. Шевчука та інших часто закінчувалась трагічно. Так, ще зовсім молодим загинув у в’язниці за власні переконання талановитий поет Василь Стус. Постійного цькування і довгорічного ув’язнення зазнали українські дисиденти Л. Лук’яненко, І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Чорновол та ін. Але зусилля кращих представників українського народу, їхня наполеглива боротьба були не даремними. Відроджувався національний дух, відтворювалася національна культура, формувався дійсно український менталітет. Початок 90-х років ХХ ст. став переломним у житті України. Вона здобула незалежність і по праву ввійшла до співдружності світових держав.

Після здобуття Україною незалежності виникли сприятливі умови для наукової праці на філософській ниві. Великі перспективи для творчої діяльності відкрилися перед науковцями філософських кафедр і факультетів вищих навчальних закладів. Ними були значно змінені, оновлені та розширені програми базових філософських курсів, запроваджені спецкурси з історії світової філософії, історії української філософської думки, філософії природничих знань. Значно розширене вивчення сучасної західної філософії, всіх її напрямів, шкіл і течій.

Докорінної перебудови зазнав Інститут філософії АН України. Тут було скасовано підрозділи, існування яких визначалося політичною кон’юнктурою. Сьогодні в Інституті поряд із традиційними для світової практики філософськими структурами створені відділи:

• історії філософії України;

• історії зарубіжної філософії;

• філософії релігії тощо.

Нового звучання набув журнал “Філософська думка”. Широка палітра сучасних філософських роздумів знаходить місце на шпальтах часописів “Вісник Національної Академії наук України”, “Віче”, “Сучасність” та інших.

Але справді істотні зміни в розвитку української філософії, роботі філософських кафедр і факультетів ще попереду. Необхідна наполеглива праця щодо створення власних об’єктивних за змістом підручників і посібників з філософії в достатній кількості. Потребує значних зусиль і викладання філософії за європейськими стандартами. Актуальним є створення української філософії освіти, філософії ризику, екофілософії тощо.

Перший Всеукраїнський конгрес філософів 1991 р. у своїй постанові констатував, що, “не вдаючись до самоприниження, ми повинні водночас беззастережно визнати, що тодішня офіційно затверджена філософія була апологією режиму насилля і брехні”. Щоб позбавитись цього, потрібен час.

І ще одне важливе завдання постає перед вітчизняною філософією: синтезувати та засвоїти здобутки філософів української діаспори.

10. Які особливості філософії української діаспори?

У пошуках кращої долі з кінця ХІХ ст. українці масово емігрували. Вони розселялися по чужих землях компактно, утворюючи діаспори (з грец. “розселення”). Для духовного спілкування, збереження мови, віри, звичаїв вони створили культурні й освітні осередки, товариства та об’єднання. Відповідно представники діаспори зробили свій внесок і в українську філософію.

На наш погляд, історію філософської думки української діаспори слід поділити на два періоди: перший – до Другої світової війни, другий – після неї і до сьогодні. Підставою для такого поділу є те, що представниками першого періоду були безпосередні вихідці з України, а другого – їхні нащадки.

Безперечно, найбільш визначним філософом української діаспори в пореволюційні роки був Дмитро Іванович Чижевський (1894 – 1973), уродженець з Херсонщини. За політичну діяльність він переслідувався як царатом, так і радянською владою. У 1922 р. був змушений виїхати за кордон, де отримав філософську освіту, а пізніше викладав філософію у Празі, Марбурзі, Мюнхені, Гарварді та інших містах, переважно у вищих навчальних закладах, створених українською діаспорою.

У нас найбільш відомим його твором є “Нариси з історії філософії на Україні”. Проте йому належить ціла низка й інших оригінальних філософських праць: “Логіка”, “Гегель серед слов’ян”, “Філософія Г. Сковороди”, “Грецька філософія Платона” тощо. Усі вони ще чекають ґрунтовного дослідження.

Д. Чижевського по праву вважають фундатором історії української філософії. Незважаючи на суперечливість у визнанні її права на існування (як гегельянець, він не міг відкинути думку про провідну роль “визначних” націй, а відповідно і роль їхнього філософського світогляду в суспільному розвитку), він визначив предмет історії української філософії, зробив внесок у логіку та методологію її дослідження.

У “Нарисі з історії філософії на Україні” Д. Чижевський спробував простежити в українській філософії лінію кордоцентризму, так звану “філософію серця”, представниками якої він eважав Г. Сковороду, М. Гоголя, П. Юркевича, П. Куліша. Багато зробив Д. Чижевський для з’ясування зв’язків представників української філософської думки з західними школами та течіями. Він активно пропагував українську філософію, особливо вчення Г. Сковороди, в країнах Заходу.

Маловідома діяльність Д. Чижевського і в галузі вивчення славістики. З цією метою він організував ряд дослідних центрів у Німеччині. Ним відкрите й вивчене таке явище слов’янської, зокрема й української, культури, як бароко.

До соціально-філософських досліджень першого періоду розвитку філософії української діаспори слід віднести і творчість представників так званої “державницької школи” – Д. Донцова, В. Липинського, І. Лисяка-Рудницького.

Дмитро Іванович Донцов (1883 – 1973) – видатний ідеолог українського національно-визвольного руху. За політичні погляди карався як при царській владі, так і в радянські часи. Життя кидало його по всій Європі та Північній Америці. В Україні набула популярності праця Д. Донцова “Дух нашої давнини”, що донедавна була під забороною й читалася потай. Менш відомими є його праці “Модерне Москвофільство”, “Націоналізм”, “Підстави нашої політики”, “Мазепа і мазепинство”.

Провідна думка творчості Д. Донцова – політичний сепаратизм із боку України, “повний розрив з усякою Росією”. Лише цілковита незалежність української нації, її державна самостійність і власна рафінована духовність можуть забезпечити належну велич Україні як провідній державі. З цих причин українська нація має бути сильною. “Природа знає лише одну одвічну засаду – будь сильний”, – твердив Д. Донцов.

Державотворчу концепцію, але на авторитарних засадах, розробляв В’ячеслав Казимирович Липинський (1882 – 1931). У своїх працях “Україна на переломі 1657 – 1659”, “Листи до братів-хліборобів” та ін. він доводив, що вільний розвиток і заможне життя в Україні можливі лише за умови спільної праці всіх верств суспільства й існування гетьманської влади.

Ще менш відомою в Україні є філософська спадщина Івана Павловича Лисяка-Рудницького (1919 – 1981), якого цікавили політичні аспекти національного відродження та державотворення. Цінними є наведені ним докази на користь того, що людська свобода можлива лише в межах правової держави.

В еміграції перебував видатний український письменник і політичний діяч, один з організаторів і керівників УНР Володимир Кирилович Винниченко (1880 – 1951). За активну революційну діяльність він постійно переслідувався царизмом і був змушений емігрувати, як, до речі, і ще раз після встановлення радянської влади в Україні. Він є автором великої кількості романів, повістей, п’єс, статей, що свого часу вважалися найкращими в український літературі. У них В. Винниченко засвідчив глибоку спостережливість, емоційність, багату творчу уяву. Він завжди був на боці народу, закликав до боротьби за щастя та справедливе життя, вбачав у політичній і громадянській активності українців головну умову розквіту й благополуччя своєї батьківщини.

В. Винниченко сформулював концепцію “конкордизму” – про компромісні відносини країн із різними соціально-політичними устроями заради прогресу, яка нині співзвучна ідеї глобалізму.

Найяскравішим представником сучасної філософії української діаспори, на нашу думку, є доктор філософії з Канади Тарас Закидальський. Насамперед, привертають увагу його праці з проблем українського кордоцентризму, дослідження філософії Г. Сковороди, особливо її етичних аспектів. До речі, Т. Закидальський зробив спробу проаналізувати історію філософії української діаспори.

Відомі також праці з вивчення філософського аспекту української духовності й кордоцентризму Степана Ярмуся. Своєрідним є його філософський твір “Пасторальна антропологія”. Фахівцем з етичної системи В. Винниченка та радянської філософії став Євген Лащик. Ці дослідники плідно працюють у Канаді.

У цілому українська філософія пройшла нелегкий історичний шлях. Але в усі часи вона слугувала своєму народу, формуючи активну суспільну свідомість й орієнтуючи його на здобуття незалежності. Сьогодні філософія в нашій країні має перспективу перетворитися в дійсно впливову силу, що відіграватиме неабияку роль у формуванні демократичних засад суспільного життя, утвердження гуманістичних ідеалів і загальнолюдських цінностей.