1. Предмет і завдання курсу історії держави і права за-рубіжних країн Історія держави і права, дотримуючись принципу хронології, вивчає структуру, компетенцію, функції органів дер-жави, а також розвиток головних галузей права. Ця дисциплі-на вивчає право як єдине ціле, державно-правові інститути і правове становище населення у конкретних умовах окремих держав. У літературі є й інші визначення історії держави і права як науки та навчальної дисципліни. У цьому курсі розглядаються організація влади, державний устрій і становище в ньому особистості, а також пер-вісні основи юриспруденції деяких держав давнини; прослідковується зв’язок права з іншими соціальними нормами, їх вплив на юридичний побут давніх цивілізацій. Знання полі-тичних систем, законів минулого підносить правову культуру, розвиває правосвідомість, дає можливість краще зрозуміти значення державно-правових інститутів у житті суспільства. Та-ким чином, завданням курсу історії держави і права зарубіж-них країн є: – загальна підготовка студентів у питаннях держави і пра-ва, вироблення в них особливого юридичного мислення, не-обхідного для засвоєння та застосування права; – створення необхідних передумов для найкращого засвоєння таких дисциплін, як теорія держави і права, історія політичних вчень, державне та міжнародне право, а також інших юридичних дисциплін, включаючи цивільне, криміна-льне право і процес; – сприяння формуванню наукового підходу до процесів, які відбуваються в іншій країні і в усьому світі; – розвиток вміння вірно і гуманно оцінювати поведінку людей, які за своїм волевиявленням або випадково стали об’єктом чи суб’єктом державно-правової діяльності. Важливість вивчення історії держави і права прослідко-вується в працях відомого польського історика права акаде-міка Ю. Бардаха, який справедливо критикував тих студентів, які, вступивши на юридичні факультети з причин "легкості навчання" ігнорують історію держави і права, вимагаючи ви-кладання тільки спеціальних юридичних предметів. Ці студенти не турбуються про свою культуру, їх мало хвилює те, що історія держави і права не тільки не відділена від позитивного права, але є найкращою передумовою його засвоєння і розу-міння.

2. Періодизація історії держави і права зарубіжних країн Історія держави і права зарубіжних країн хронологічно вивчає історію державно-правових інститутів окремих дер-жав у рамках чотирьох основних періодів: історії держави і права Стародавнього світу, історії держави і права в епоху Середньовіччя, історії держави і права Нового часу, історії держави і права Новітнього часу. Ця періодизація відповідає чотирьом основним епохам розвитку світової цивілізації, найважливішою частиною якої є держава і право. Кожна з даних епох характеризується складністю і неод-нозначністю соціально-економічних і державно-правових процесів. Так, у часи Стародавнього світу поряд з рабовлас-ницькими Грецією і Римом існували країни з іншим способом виробництва, що в науці називаються “азіатським”. Це ряд країн Стародавнього Сходу. У багатьох регіонах світу пану-вав первіснообщинний лад. Лише подальший розвиток історії показав, що "азіатський спосіб виробництва" виявився дуже застійним щодо більш динамічного ладу країн Середземно-мор’я. У підсумку провідною тенденцією розвитку Стародав-нього світу ( ІV тис. до н.е. – V ст. н.е.) стало становлення і розвиток рабовласницького суспільства, для Середніх віків (V – XVІІ – XVІІІ ст.) – феодального суспільства, для нового часу (XVІІ – XVІІІ – кінець XІX ст.) – буржуазного суспільс-тва. Новітній час (XX ст.) – це початковий етап сучасної епо-хи з недостатньо чіткою основною магістральною лінією, але вже відзначеною соціалістичними революціями, появою соці-алістичної державності, падінням колоніальних імперій, структурною трансформацією “західного суспільства”. У межах кожного з цих періодів і у даному курсі розгля-дається історія держави і права окремих країн.

3. Перші державні утворення виникли на Сході у УІ-ІІІ тис. до н.е. Це були країни, розташовані на схід і південний схід від греко-римського світу, а саме: держави та народи Південної Азії (Вавилон та Ассирія (раніше Шумер та Аккадія), Хетська держава, Фінікія, єврейські царства, Іран Урарту та ін.), частково Північної Африки (Єгипет), а також Індії та Китаю.

Поняття Сходу тут використовується не тільки як географічне, а як історико-культурне, цивілізаційне поняття. Саме тут вперше в історії людства склались соціальні та політичні інститути, держава, право, зародились світові релігії, виникла писемність. Тому недооцінювати місце Сходу у всесвітньому історичному процесі можна.

Основною причиною утворення перших держав саме в цьому регіоні було те, що основну частину території цих країн становлять долини великих повноводних рік (наприклад, у долині р.Ніл розташувався Єгипет, у межиріччі Тігру і Єфрату – Шумер та Аккадія) і лише на периферії простяглися гірські хребти та плоскогір'я. Східні країни швидко скористалися вигодами свого географічного положення. Адже природні умови (родючість грунтів, можливість їх зрошення, наявність корисних рослин і руди сприяли загальному розвитку продуктивних сил і в кінцевому рахунку визначили політичні форми та культуру цих країн.

У курсі Історії держави і права зарубіжних країн вивчають державно-правові системи стародавнього Єгипту, Вавилону, Індії та Китаю. Кожна з цих країн має свої специфічні, лише їй властиві, ознаки та закономірності утворення та розвитку. Але ряд ознак, не лише географічних, що дозволяє об'єднати їх в єдину групу країн Стародавнього Сходу. Серед них можна виділити три групи ознак.

1. Ознаки, що стосуються соціальної форми еволюції давньосхідних суспільств.

2. Ознаки, що стосуються політичної організації давньосхідних держав.

3. Ознаки, що стосуються права країн Стародавнього Сходу. Зупинимося на кожній з них більш детальніше.

4. Для держав Стародавнього Сходу переважною формою правління була монархічна. Крім того, відомі поодинокі випадки існування республіканської форми правління (наприклад, у Індії гани і сангхи). Монархічна форма правління була обумовлена, перш за все, специфікою соціально-економічного розвитку країн Стародавнього Сходу. Потреба сумісних зусиль для запобігання руйнівним наслідкам повеней, а також створення складної системи іригаційних споруд вимагали наявності сильної централізованої влади. Правитель в країнах Стародавнього Сходу обожнювався, його влада набувала божественного характеру, внаслідок чого форму правління можна визначити як теократичну монархію (від „теос” - бог, „кратос” - влада). Вершиною всього державного механізму у країнах Стародавнього Сходу був правитель - цар. У його руках була зосереджена вся повнота влади, йому належали вищі державні повноваження. Правитель очолював державний апарат, був верховним воєначальником, найвищим суддею, іноді мав жрецькі повноваження. Внаслідок того, що особа правителя обожнювалася, у країнах Стародавнього Сходу існував складний двірцевий церемоніал, який повинен був підкреслювати надприродне походження правителя та його влади. У країнах Стародавнього Сходу армія використовувалась як для здійснення зовнішньої агресії, так і для придушення опору рабів, утримання в покорі населення завойованих територій, посилення необмеженої влади правителя. Основою збройних сил були спеціальні добірні частини, що охороняли правителя. У разі необхідності військо поповнювалося за рахунок ополчення вільного населення. Армії держав Стародавнього Сходу були великими та могли перевищувати 100 тис. осіб. Наприклад, в Індії військо правителя Чандрагупти (4 ст. до н.е.) налічувало 600 тис. піших воїнів, 30 тис. вершників і 9 тис. бойових слонів.

5. Загальне визначення касти

Касти – це замкнені соціальні або етнічні групи, характерні для всіх давньосхідних суспільств, вільне населення яких не було однорідним , а мали різні комплекси прав та обов”язків. Найяскравішими прикладами давньосхідних каст є касти в Індії. Касти у Давній Індії виникли з варн, об”єднавши представників певних професій, станів, етнічні меншини.3. Авілум і мушкенум Месопотамії

В епоху Хаммурапі суспільство складалось з двох основних верств: вільних і невільників, або рабів. Вільних людей за своїм соціальним станом поділяли на різні категорії. На вершині соціальної драбини сто­яли так звані авілум (у перекладі "людина, син людини"). Це була вер­хівка суспільства, рабовласницька і землевласницька світська знать. Вони посідали найвищі пости в центральному, державному апараті, у війську, були царськими намісниками на місцях — в областях, містах тощо. Особа, життя, здоров'я, честь, сім'я, майно авілум охоронялися дуже суворо.

Другу групу вільних, про яку часто згадують джерела, становили мушкену (''дрібний люд"). Вони стояли на нижчому щаблі, ніж аві­лум. Нерівноправність їхнього становища стверджували правові акти. Наприклад, винних, якщо потерпілим був авілум, карали су­воріше, ніж за скривдженого мушкену. За тілесні пошкодження, коли обидві сторони належали до групи авілум, винний відповідав за принципом талону („око за око”, „зуб за зуб”). Якщо авілум вчинив такий злочин проти мушкену, то платив штраф (статті 196, 197, 198, 206 законів Хаммурапі). Винного ж мушкену карали значно суворіше і навіть за ляпас, завданий знатній особі, били публічно 6атогом (ст. 202). При випадковому, ненавмисному вбивстві (у бійці) за мушкену платили менший штраф, ніж за авілум. Мушкену, як людина бідніша, платив менше лікареві за лікування, а також, дружині при розлу­ченні (ст. 139, 140). При одруженні раба мушкену з вільною жінкою діти від цього шлюбу ставали вільними. Коли ж власником раба був авілум чи жерці, то діти від подібного шлюбу ставали рабами. Система варн в Стародавній ІндіїУ середині III тисячоліття до н.е. на територію Індії проникають кочові племена аріїв, які частково відтіснили місцеве населения у гори, а частково знищили його. Арії запозичили у туземців осілий землеробський побут. „Арій” на санскриті означає аристократ, шляхетний у протилежність «анарія» — ниж­ний, яке застосовувалося до корінного населения. Для суспільного ладу Індії епохи аріїв характерним було існування сімейної і сільської громади, у якій зростала і зміцнювалась влада патріарха. Громади управлялись радами на чолі із старостою. Розвиток продуктивних сил вів до майнової дифе-ренціації , до появи прошарку заможних людей. З них відокремлюються люди, що керували господарством громади і відправляли релігійні обряди — брахмани, а також військові вожді — кшатри. Ці групи становили прошарок заможної громадської аристократії. Прагнення цієї аристократії зміцнити свое привілейоване становище призвело до появи особливої соціальної системи, так званої кастової системи, системи варн.

Індійська система варн поділяла все суспільство на чотири основні групи, своєрідні стани:1) варна жерців (брахманів);2) варна воїнів (кшатріїв);3) варна землеробів, ремісників і торговців (вайшіїв);

6) До основних джерел права у країнах Стародавнього Сходу підносилися: 1. звичаї, які були тісно пов’язані з міфічними приписами та релегійними нормами; 2. закони; 3. правові збірники; 4. судові рішення правителів; 5. адміністративні розпорядження вищих посадових осіб; 6. збірники релігійно-моральних та правових приписів (наприклад, у Індії - дхармашастри); 7. міжнародні договори. Особливостями джерел права країн Стародавнього Сход були: 1. примітивна правова (юридична) техніка;

2. казуїстичність норм права; 3. формалізм норм права; 4. символічний характер норм права (наприклад, символічність) проявлялася в тому, що у кормилиці, яка підмінила дитину, відрізали груди); 5. відсутність системи викладення правових норм (норми кримінального права були змішані з нормами процесуального, цивільного та ін.); 6. відсутність розподілу норм права на галузі права.

7. За царя Хаммурапі приватна власність на землю досягла найвищого рівня розвитку. У Вавилоні існували наступні види земельної власності:царські;храмові;общинні;приватні.Царським і храмовим господарством управляв цар.

З розвитком приватної власності на землю скорочувалися общинні землі, відбувався занепад громади. Тому землі могли вільно продаватися, здаватися в оренду, передаватися в спадщину, жодних обмежень на подібні угоди з боку громади не існувало.

Великі землевласники використовували працю рабів і найманих робітників, дрібні землевласники обробляли свою землю самі. Земельні наділи воїнів, а також майно солдатів підпорядковувалися особливому правовому режиму

9) Наприкінці VІІ ст. до н.е. протистояння демоса та арис-тократії стало жорстоким. Воно супроводжувалось загостренням боротьби між верхівками філ і фратрій. Розвиток то-варно-грошових відносин дестабілізував політичну ситуацію в полісі. Маса селян опинилась у борговій кабалі в євпатри-дів, багато з них були продані в рабство за межі Аттики. Зро-сла кількість фетів – особисто вільних, але незаможних гро-мадян. Маючи владу в ареопазі, опираючись на підтримку верхівки філ та фратрій, євпатріди пробували ліквідувати за-лишки родової демократії. Існування поліса як єдиного орга-нізму було в небезпеці.  Проникливий і далекоглядний політик Солон (VІ ст. до н.е.) розумів необхідність відновлення єдності поліса, розколотого на ворогуючі угруповання.  У 594 р. до н.е. Солона було обрано архонтом. Спираючись на народні збори, він провів ряд важливих реформ: боргова кабала скасовувалась; продані в рабство афіняни під-лягали викупу і могли повернутися додому. Надалі афінянські громадяни за борги не могли перетворюватись в рабів. Проте власність заможних осіб залишалась недоторканою. “Солон, – пише Плутарх, – розчарував заможних тим, що ліквідував боргові зобов’язання, а бідних тим, що не провів переділ землі, як вони сподівались, і не зрівняв усіх за способом життя”. Проте реформи Солона запобігли соціальному вибуху в Афінах.  До політичних реформ Солона належить проголошення усіх громадян рівними перед законом, тобто політичної рів-ності, в основу якої було покладено майновий ценз. Усі гро-мадяни Афін були поділені на 4 розряди залежно від прибутку з землі. Перший розряд становили ті, хто мав прибуток не менше 500 медимнів зерна, масла чи вина (1 медимн – 41–52 літри). Ці громадяни називались пентакосимедимнами. До другого розряду належали ті, хто мав прибуток у 300 медимнів. В ополченні вони були вершниками і повинні були за свій ра-хунок придбати спорядження. Громадяни третього розряду мали прибуток не менше 200 медимів, їх звали зевгитами. Це був найчисельніший прошарок афінських громадян. Усі інші були зараховані до четвертого, останнього розряду. Їх звали фетами.  Свої реформи Клісфен розпочав з введення нового адмі-ністративного поділу, побудованого на територіальному принципі. У результаті вся Аттика поділялась на три терито-ріальні округи: місто Афіни з передмістям, внутрішня центральна полоса і берегова полоса. Кожний округ складався із 10 рівних частин (тритій). Три тритії, по одній із кожного округа, об’єднувались у філу, і, таким чином, було створено 10 територіальних філ.  Метою реформи було змішати населення, роз’єднати ро-ди і тим послабити силу євпатридів.  Рада чотирьохсот була замінена на раду п’ятисот ( по 50 чоловік від кожної філи).
При Клісфені були також розширені ряди афінських громадян шляхом надання багатьом метекам громадянських прав. Була створена колегія десяти стратегів (по 1 від кожної філи).  Для того, щоб зберегти новий порядок від замахів на нього з боку ворогів, був введений остракізм ( суд черепків). Остракізм був формою таємного голосування, при якому ко-жен голосуючий писав на черепку ім’я людини, що здавалась йому небезпечною для існуючого ладу. Коли одне і теж ім’я повторювалось при підрахунку голосів 6 тис. разів, то ця осо-ба піддавалась вигнанню з Афін на 10 років без конфіскації майна.  Реформи Клісфена були більш послідовні, ніж реформи Солона, і завершили більш ніж столітній період гострої боротьби між родовою аристократією і демосом, що закінчилась пе-ремогою останнього. У результаті в Афінах склалась рабо-власницька держава у формі демократичної республіки.  10) За формою правління Афінська держава являла собою де¬мократичну республіку’, яка остаточно склалася у 5 ст. до н.е. та проіснувала до 30-х рр. 4 ст. до н.е. Основними органами влади Афінської держави були: Народні збори (екклесія), Рада п’ятисот, геліея, колегія стратегів та колегія архонтів. Заміщення державних посад відбувалося за принципами виборності, терміновості (стро- ковості), колегіальності, підзвітності, оплатності та відсутності ієрархії.  Народні збори (екклесія) були вищим органом влади Афін. Право брати участь у Народних зборах мали всі повноправні афінські громадяни чоловічої статі віком від 20 років. Повноваження Народних зборів були досить великими й охоплювали всі сторони життя Афін. Так, Народні збори прийма¬ли закони, вирішували питання війни та миру, обирали посадових осіб, затверджували державний бюджет, здійснювали остракізм (див. вище) та ін. Народні збори працювали за доволі демократичними прави¬лами. Проявлялося це у тому, що виступити міг будь-який учасник Зборів, але у своїй промові він не повинен був повторюватися, об¬ражати свого опонента, а також говорити не по суті. Рада п’ятисот (буле) була робочим органом Народних зборів і обиралася з числа повноправних громадян, які досягай 30 років, по 50 осіб від кожної з десяти філ. До Ради п’ятисот могли входити представники всіх розрядів населення. До повноважень Ради п’ятисот входили: підготовка справ, що виносилися на обговорення Народних зборів; контроль за діяльніс¬тю всіх посадових осіб, а також за виконанням постанов Народних зборів; організація будівництва флоту та ін. Афінська демократія у 5-4 ст. до н.е. являла собою добре про¬думану, ретельно розроблену політичну систему й мала для свого часу самий передовий державний устрій. 11) . Розвиток стародавньої держави.  Час заснування міста Риму, яке історична традиція пов'язує з іменами легендарних Ромула і Рема і відносить до 753 році до н.е., характеризується процесами розкладання первіснообщинного ладу у племен, що влаштувалися біля річки Тібр. Об'єднання шляхом воєн трьох племен древніх латин, сабін та етрусків призвело до утворення в Римі громади .. Члени найстаріших римських пологів називалися патриціями.  Розвиток скотарства і землеробства спричинило за собою поява приватної власності. Виникає і рабство, джерелами якого стають війни, а разом з тим і зачатки класового поділу суспільства. Органом управління була рада старійшин родів - сенат. Загальні питання розглядалися на народних зборах. Проте його рішення могли бути відкинуті сенатом і рексом. Останній міг видавати загальнообов'язкові постанови. Таким чином, виникнення держави в Стародавньому Римі було результатом спільних процесів
розкладання первіснообщинного ладу, породжених розвитком приватної власності, майнової і класової диференціації. Але ці процеси були прискорені боротьбою плебеїв за рівноправність з членами римської громади, остаточно зруйнувала основи родового ладу Стародавнього Риму.  Перемога плебеїв і виникнення держави в Стародавньому Римі пов'язують з реформами рекса Сервія Тулія, що відносяться до VI ст. до н.е.  1.2. Реформи Сервія Тулія.  Реформи Сервія Тулія поклали в основу громадської організації Риму майновий і територіальний принципи. Весь вільний населення Риму - і члени римських родів, і плебеї - було розділено на майнові розряди. В основу поділу був покладений розмір земельного наділу, яким володів чоловік. Володіли повним наділом входили в перший розряд, трьома чвертями наділу - у другий і т.д. Крім того, з першого розряду була виділена особлива група громадян - вершники, а безземельні - пролетарі відокремлювалися в окремий, шостий розряд.  Кожен розряд виставляв певну кількість озброєних чоловіків, з яких формувалися центурії - сотні. Вершники становили центурії кінноти, 1-3 розряди - тяжеловооруженной піхоти, 4-5 розряди - легкоозброєної піхоти. Пролетарі виставляли одну неозброєну центурію. Загальне число центурій дорівнювало 193. З них. 18 центурій вершників і 80 центурій першого розряду становили більше половини всіх центурій [4].  Найбільш важливим у цій частині реформ було те, що центурії стали не тільки військовою, а й політичною одиницею. З часу реформ, а також куріатні народними зборами стали скликатися народні збори з центуріях (центуріатних коміції), де кожна центурія мала один голос і голосування за традицією починалося з центурій вершників і першого розряду, а при їх одноголосності, природно, і закінчувалося цим. Рішення народних зборів з центуріям отримувало силу закону, і це зібрання відтісняють на другий ролі народні збори по куріях.  Друга частина реформ - розподіл вільного населення за територіальним принципом. У Римі було утворено 4 міських і 17 сільських територіальних округів, за якими зберегли стару назву племен - триби. У трибу входили і патриції, і плебеї, що жили в ній, які підпорядковувалися її старості. Він же збирав з них податки. Дещо пізніше за територіальним трибам також стали скликатися свої збори (трибунатні коміції), в яких кожна триба мала один голос. Їх роль довгий час залишалася другорядною, але поділ населення по трибам, в яких патриції і плебеї несли однакові обов'язки, свідчило про появу в організації суспільної влади в Римі територіального, а не кровноспоріднених принципу її дії.  Реформи Сервія Тулія, таким чином, завершили процес ломки основ родового ладу, замінивши його новим соціально-політичним устроєм, заснованим на територіальному розподілі і майнових відмінностях. Включивши плебеїв до складу "римського народу", допустивши їх до участі в центуриатном і трибутних народних зборах, вони сприяли консолідації вільних, забезпечували їхнє панування над рабами. Виник держава стала формою такої консолідації і панування. Але одночасно державна влада була спрямована і проти вільних пролетарів.  Реформи, приписувані Сервию Туллию, підвели підсумок найважливішому етапу процесу утворення держави, але не завершили його. Цей процес розвивався як шляхом трансформації органів влади, успадкованих від родової організації, так і шляхом створення нових. В основі його лежала подальша консолідація вільних у панівний клас, що вимагало остаточного усунення колишніх відмінностей між патриціями і плебеями