Стаття 72. Підстави для звільнення від доказування

Сб, 02/07/2009 - 14:05 — Консультант

 

1. Обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

2. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.

3. Обставини, які визнаються сторонами, можуть не доказуватися перед судом, якщо проти цього не заперечують сторони і в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання.

4. Вирок суду в кримінальній справі або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок чи постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.

1. Відповідно до ч. 1 ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються під час розгляду інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Це означає, що зазначені в ч. 1 цієї статті обставини мають преюдиціальні факти -такі, що встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили. Вирок суду в кримінальній справі або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністра­тивного суду лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.

Отже, преюдиційні факти - це ті факти, що встановлені рішенням, яке набуло законної сили, в адміністративній, цивільній або госпо­дарській справі не підлягають повторному доказуванню (ч. 1 ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України). Основою преюдицій-ності фактів є законна сила судового рішення. Адміністративний суд, не доказуючи заново встановлені в цих актах факти, обмежується витребуванням копії відповідного судового рішення, а сторони не зобов'язані передоказувати преюдиційні факти. Принцип загально­обов'язковості судового рішення в цій нормі є конкретизованим. У цій  нормі фактично констатуються такі випадки: 1) коли особа, або особи Прали участь в одній справі, а потім беруть участь в іншій, то истановлені судом обставини вважаються такими, що не підлягають доказуванню; 2) коли особи не брали участі в попередній судовій справі, то встановлені обставини для них не мають обов'язкового характеру.

Загалом цей принцип слід вважати правильним, оскільки позивач та відповідач можуть погодитися з рішенням суду, коли відповідач має право покласти відповідальність на третю особу, яка потенційно мала виступати на боці відповідача, але її не залучали до участі в справі.

Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарсь­кій або адміністративній справі, формально зазначаються в тексті судового рішення словом «встановив» і перераховуються ті обставини, які суд бере за основу при задоволенні або відмові у задоволенні позовних вимог. Можливі випадки, коли кількість позовних вимог, які ґрунтуються на встановлених судом обставинах, не відповідає змісту заявлених вимог, в такому випадку суд повинен у подальшому постановити й додаткове рішення. Тому, особливу увагу при аналізі рішення суду слід звернути увагу на встановлені судом обставини, а не тільки на резолютивну частину рішення суду.

Необхідно звернути увагу, що преюдиціальність має свої суб'єк­тивні і об'єктивні межі, які мають бути в сукупності. Суб'єктивні межі мають місце, коли в обох справах беруть участь одні й ті самі особи або їх представники. Якщо судове рішення зачіпає інтереси осіб, які не були залучені адміністративним судом до справи, то преюдиційність на таких осіб не може поширюватися.

2. Відповідно до ч. 2 ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати. Це означає, що загальновідомість факту обумовлена обмеженістю в часі, просторі і за колом осіб. Обмеженість у часі пов'язана з природною властивістю людської пам'яті забувати події, їх деталі і хронологію. Обмеженість у просторі пов'язана з тим, що обставини можуть мати як світову загально відомість, так і регіональну і лише конкретний суд може визначити для конкретних обставин їх загально відомість на цій території. Загальновідомість пов'язана і з певним колом осіб. Так, наприклад, певні факти у сфері публічної служби під час розгляду спору щодо її проходження, можуть бути відомі сторонам процесу і суду, який володіє цією інформацією, що базується на практиці розгляду певних категорій справ. Отже, загальновідомими вважатимуться обставини, які знають усі або пе­реважна більшість громадян як мінімум на території певного регіону.

Отже, суд визнає загальновідомими факти, якщо вони стали або є відомими широкому загалу (колу) осіб, в тому числі і судовому складу (або судовому корпусу). Загальновідомі факти поділяються на всесвітньо відомі (наприклад, дата аварії на Чорнобильській АЕС - 26 квітня 1986 р.); відомі на території України (наприклад, факти початку і закінчення Великої вітчизняної війни - 22 червня 1941 р. і 9 травня 1945 р.); локально відомі, тобто на обмеженій території.

Про загальновідомість локальних фактів на відповідній території повинна бути зроблене позначення в судовому рішенні. Таке позначен­ня необхідне на випадок перегляду рішення апеляційним або касаційним адміністративним судами. Про факти, відомі у всьому світі або на території України, в судовому рішенні позначення не робиться з причин їхньої відомості для судів вищих інстанцій на випадок апеляційного або касаційного перегляду.

3. Відповідно до ч. З ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, які визнаються сторонами, можуть не доказу­ватися перед судом, якщо щодо цього не заперечують сторони і в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їхнього визнання. Ця частина статті передбачає, що визнані факти -це обставини, які визнаються сторонами. Ці обставини можуть не доказуватися, якщо щодо цього не заперечують сторони і в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їхнього визнання. Отже, з огляду на аналіз цієї норми, можна дійти висновку, що за відсутності будь-якого застереження суд визнаний сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, факт вважає встановленим. Але якщо після попереднього судового засідання, на якому могло бути визнання факту, обставини, особа доведе, що таке визнання було здійснене внаслідок помилки, обману, насильства тощо, суд вважає це відмовою від визнання, тобто суддя повинен перевірити, а чи були наявні обставини, які змусили особу до такого визнання, до того ж особа повинна довести це на підставі доказів. Це свідчить про те, що в разі визнання стороною доведеності або існування в минулому юридичної обставини, подальше доказування є зайвим, оскільки в противному разі виникатиме суперечність подальшого процесу розгляду справи із загальними принципами сучасного адміністра­тивного процесу. Так, з позиції принципу диспозитивності ніхто не може зобов'язати робити особу те, чого вона не бажає і що до її прав належить - брати участь в адміністративному процесі і «змусити» виграти справу неможливо. Отже, визнання може бути зроблене не  тільки при впевненості сторін у існуванні факту, а й з метою, суперечною інтересам інших осіб, а також під впливом обману, насильства, погрози, помилки або з метою приховування істини, що практично в суді встановити неможливо, але суддею має бути з'ясована ця обставина зі слів зацікавлених осіб. Умови визнання факту можуть бути висловлені не тільки усно, а й письмово поза залом судового засідання. Тому такий доказ перестане належати лише до пояснень сторін, а водночас належатиме до письмових засобів доказування, з чого можна зробити висновок про його змішаний характер і певні особливості визнання факту.

Цікавою для процесуального аналізу є й можливість представника визнавати факт встановленим. На нашу думку, слід враховувати, що положення про повноваження представника на ведення справи в суді свідчить про те, що він може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти особа. Тобто, з огляду на загальні та спеціальні права сторони, він має право визнавати факт встановленим, якщо таке обмеження його повноважень на вчинення цієї процесуальної дії не буде застережене у виданій йому довіреності. Але це питання неможливо розглядати без дослідження характеру представництва та процесуального статусу представника в справі.

У більшості випадків особи надають право участі в адміністра­тивних справах іншим особам або за станом здоров'я та внаслідок юридичної некомпетентності, або з інших поважних причин, але найбільш поширеною рисою представника є те, що він не був безпосереднім учасником спірних чи конфліктних правовідносин. У цьому випадку винятком може вважатися представництво юридичних осіб, права та інтереси яких представляють у суді їхні органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням та випадки представництва інтересів одним із співпозивачів чи співвідповідачів.

Отже, загалом пояснення представника мають відрізнятись від пояснень довірителя тим, що вони мають стосуватися правового аспекту розглядуваної справи, оскільки інше може пояснювати лише сама сторона. Отже, право визнавати факт є особистим правом сторін і яким не наділені треті особи. Отже, коли йдеться про визнання слід відокремлювати визнання позову часткове або повне від визнання факту, яким обґрунтовуються позовні вимоги.   Тому слід завжди уточнювати, що визнає відповідач і треті особи на його боці - юридичну обставину, всі підстави позову, предмет позову чи зміст позову.

4. Відповідно до ч. 4 ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України вирок суду в кримінальній справі або постанова суду в справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок чи постанова суду, лише в питаннях, чи відбулося діяння та чи вчинене воно цією особою.

В юридичній науці як на такі, що не потребують доказування, вказують на факти, що презумуються - такі факти, які згідно з законом вважаються встановленими. Хоча від обов'язку доказувати зазначені факти звільняється одна із сторін, таке припущення може бути спростовано у загальному порядку іншими особами, які беруть участь у справі.

Отже, необхідно ще раз підкреслити, що на практиці трапляються більш складні правові ситуації, коли в результаті дорожньо-транспорт­ної пригоди було завдано шкоди позивачеві, а в постанові ДАІ винним встановлений відповідач. У цьому випадку факт винності відповідача не розглядається у порядку адміністративного судочинства, оскільки для суду він вважається безспірним. Також набув законної сили вирок суду у кримінальній справі, який обов'язковий для суду, який розглядає справу про публічно-правові відносини (в адміністративному суді), якщо це стосується питань цієї самої особи, але в справах адміністративного судочинства України.