Стаття 6. Право на судовий захист

Чт, 02/05/2009 - 11:00 — Консультант

 

1. Кожному гарантується право на захист його прав, свобод та інтересів незалежним і неупередженим судом.

2.     Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в адміністративному суді, до підсудності якого вона віднесена цим Кодексом.

3.     Кожен має право на участь у розгляді своєї справи в адміністра­ тивному суді будь-якої інстанції в порядку, передбаченому цим Кодексом.

(Частину третю статті 6 викладено у новій редакції згідно із Законом України N 3550-ІУ від 16.03.2006р.)

4. Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи користуються в Україні таким самим правом на судовий захист, що і громадяни та юридичні особи України.

1. У відповідності з ч. 1 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України зазначається, що кожному гарантується право на захист його прав, свобод та інтересів незалежним і неупередженим судом. Отже, ч. 2 ст. З Конституції України держава взяла на себе обов'язок гаран­тувати забезпечення прав і свобод людини, а ст. 124 Конституції встано­вила, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Таким чином, гарантувати забезпечення прав і свобод людини має суд. Тому формально людина має право на звернення до суду за захистом, а по суті, на судовий розгляд та захист своїх прав. Право на судовий захист є інститутом як матеріального, так і процесуального права. Він має матеріальний зміст та процесуальну форму і тягне за собою матеріальні та процесуальні наслідки. Його процесуальна форма - це адміністра­тивно-процесуальні відносини, які виникають у разі звернення особи ДО суду і передбачають межі дозволеної поведінки суб'єктів цих відносин, встановлених законом. Зокрема, у межах адміністративно-процесуальних відносин визначають право на звернення до суду за судовим захистом, результатом цих правовідносин законом передба­чаються певні процесуальні наслідки, головним із яких є винесення судом судового рішення. Матеріальним змістом цього інституту є право на забезпечення зазначених вимог, тобто право на судовий захист порушеного, невизнаного, оспорюваного права чи інтересу.

Ці положення є одними із найважливіших прав, гарантованих Конституцією України та чинним Кодексом. Це є наглядний прояв принципу розподілу державної влади на: законодавчу, виконавчу і судову, що не дає кожній із цих влад втручатися у здійснення правосуддя і вирішення адміністративної справи по суті. Це консти­туційне право громадян закріплено перш за все в ст. 6 цього Кодексу.

Можливість особистого звернення до адміністративного суду залежить від наявності у особи, що звертається, правоздатності і дієздатності. Важливо, щоб у особи, що звертається до адміністра­тивного суду за судовим захистом, була не тільки правоздатність взагалі, а й процесуальна правоздатність по конкретній адміністра­тивній справі, оскільки коментована стаття вказує на право лише зацікавленої особи звертатися за судовим захистом. Юридичною заінтересованістю володіють тільки ті, хто звертається до суду, хто є учасником спірного правовідношення або кому законом надано право порушення справи в інтересах інших осіб.

Істотною гарантією захисту порушеного права на захист прав, свобод та інтересів незалежним та неупередженим судом є положення про те, що відмова від права на звернення до суду за певною угодою є недійсною. Так, лише деякі спори, що виникають із цивільно-правових та господарсько-правових правовідносин, у відповідності із Законом України від 11 травня 2004 р. «Про третейські суди* можуть бути передані за згодою сторін на розгляд третейським судам. Проте не можуть бути підвідомчими третейським судам справи, що стосуються публічно-правових спорів, а саме: про визнання недійсними норма­тивно-правових актів, а також справи, де однією із сторін, в яких є орган державної влади, орган Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування, певна державна установа, або організація, державне підприємство, або підприємство комунальної власності.

Право на звернення з адміністративним позовом до суду є одним з найважливіших елементів процесуальної правоздатності громадян, а не її дієздатністю. Тому закон і не допускає не тільки обмеження цього навіть в судовому порядку, але й самообмеження в адміністративно-процесуальній правоздатності.

Незалежний суд - це такий суд, який здійснює правосуддя через професійну діяльність суддів, підкоряючись тільки Конституції України, законодавству і нікому не підзвітний. Як уже зазначалося, незалежність суду визначена і розподілом державних влад, що не допускає втручання в його діяльність цих влад. Гарантії незалежності судів (суддів) встановлюються Конституцією України та чинним законодавством, а також встановленим порядком формування судів. Кодекс адміністративного судочинства України закріплює певні європейські принципи і стандарти судового контролю за рішеннями, діями чи бездіяльністю влади, і його впровадження у життя створює якісно нові можливості для захисту прав особи.

Базовим документом, що визначає стандарти захисту прав осіб, є Конвенція про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 року, учасником якої стала Україна з липня 1997 року, ратифікувавши її разом з окремими протоколами Законом України « Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 року. Згодом були ратифіковані також протоколи № 6 і 13 до Конвенції щодо скасування смертної кари. Згідно зі ст. 9 Конституції України, Конвенція разом з ратифікованими протоколами є частиною національного законодавства України. При застосовуванні і тлумаченні тієї чи іншої статті Конвенції українським судам належить спиратися на положення, що відображені у рішеннях Європейського суду, тому що «предмет та мета Конвенції вимагає, щоб її положення тлумачили та застосовували у такий спосіб, щоб зробити її вимоги не теоретичними або ілюзорними, а практичними й ефективними».

Положення Конвенції поширюються на адміністративні право­відносини країн-учасниць в таких площинах: доктринальній, матеріально-правовій, процесуальній, а також процедурній. Низка статей Конвенції безпосередньо стосується адміністративних право­відносин, визнаючи умови втручання держави у приватне життя, свободу думки й віросповідання, свободу вираження поглядів та свободу зібрань і об'єднань.

Право на справедливий судовий розгляд гарантує стаття 6 Конвен­ції, яка встановлює, зокрема, процесуальні вимоги до національних судів при розгляді справ. При цьому процесуальні стандарти Конвенції застосовуються до адміністративного судочинства за умови, якщо спір стосується цивільних прав і обов'язків у розумінні Конвенції. Позиція Європейського суду з прав людини щодо поширення статті 6 Конвенції на процедуру розгляду адміністративних справ не є однозначною та вичерпною. Вона полягає у тому, що «Суд не вважає, що він повинен в кожному випадку давати узагальнене визначення концепції «цивіль­них прав та обов'язків».

У таких випадках відповідно до підходу, що запропонував суд, застосування статті 6 Конвенції не залежить ні від характеру за­конодавства, яке регулює вирішення певного питання, ні від виду суб'єкта, який приймає рішення, а її застосування залежить лише від природи самого права. Крім того, коли суб'єкт владних повноважень приймає рішення або вчиняє дії, які впливають на існуючі права особи, якими вона наділена відповідно до національного законодавства, то ці права вважаються цивільними. Результатом цього підходу є практика, відповідно до якої, якщо право існує відповідно до законодавства країни-учасниці, не потрібно додаткових ознак або умов для того, щоб визнати його цивільним. Таким чином, будь-яке право, яке юридично закріплене в національному законодавстві, і на яке впливають адміністративні процедури, може вважатися цивільним правом у розумінні статті 6 Конвенції. Зрештою, статтю 6 Конвенції належить застосовувати до адміністративних правовідносин у будь-якій ситуації, коли ці правовідносини впливають на цивільні права. Положення Конвенції застосовують також, якщо адміністративні процедури обмежують такі права як, наприклад, право займатися підприємниць­кою діяльністю або займатися іншою не забороненою законом діяльністю. Необхідно зазначити, що, незважаючи на поступове поширення компетенції судів на адміністративні справи, є все таки категорії справ, на які дія статті 6 не поширюється. Йдеться, зокрема, про справи, що стосуються питань громадянства, статусу іноземців, проходження державної служби, виборчого процесу тощо. Крім того, частина статті 6 містить самі вимоги щодо судового захисту: «Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвину­вачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і без­стороннім судом, встановленим законом». Головною ідеєю цієї частини є те, що повинен мати місце судовий розгляд і він має бути справедли­вим, відкритим, здійсненим протягом розумного строку незалежним, безстороннім та встановленим законом судом.

При розгляді Конвенції у світлі адміністративних правовідносин особливий інтерес викликають її статті 8-11. Кожна з цих статей гарантує певні права та свободи, як-от: право на повагу до приватного та сімейного життя, свободу думки, совісті та віросповідання, свободу вираження поглядів, свободу зібрань та об'єднань. Статті 8-11 Конвенції побудовані за однією схемою: перший пункт визначає право чи свободу, що належить захищати, а другий - встановлює умови, відповідно до яких держава може законно втручатися у реалізацію цих прав та свобод. Дотримання державою як позитивних (передбачених першими пунктами), так і негативних (визначених другими пунктами) зобов'язань може бути предметом адміністративної юрисдикції в Україні. Тому розуміння змісту цих статей у світлі тлумаченняЄвропейського суду є надзвичайно важливим, особливо враховуючи наявність рішень проти України, ухвалених судом за порушення ста­тей 8-10 Конвенції. Що ж до позитивних зобов'язань держави, то суд у своїй практиці наголошує, що йдеться не лише про захист особи від свавільного втручання органів державної влади, але й про вжиття органами державної влади заходів, що спрямовані на дотримання гарантованих прав також у відносинах між приватними особами. Відповідно до практики суду органи державної влади повинні гарантувати, щоб: 1) особи могли реалізувати своє право ефективно; 2) інші приватні особи не перешкоджали реалізації права; 3) приватні особи вживали заходів для гарантування реалізації права іншими особами.

2. У відповідності з ч. 2 ст. 6 цього Кодексу ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в адміністративному суді будь-якої інстанції. Ця норма є важливою гарантією забезпечення права на захист прав, свобод та інтересів осіб в порядку адміністра­тивного судочинства. Це підтверджується і ч. 2 ст. 2 цього Кодексу, де зазначається, які справи можуть бути оскаржені до адміністративних судів. Так, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового проваджен­ня. Це свідчить про те, що кожний може оскаржити такі публічно-правові спори до адміністративного суду. Крім того, тут немає будь-яких обмежень до оскарження таких спорів до адміністративного суду. Виключенням з цього правила звернення до адміністративних судів є лише ті спори, для яких встановлений інший порядок судового вирішення. Це питання може бути вирішено при розмежуванні компетенції між адміністративними судами і Конституційним Судом України; між адміністративними судами і судами загальної юрисдик­ції; між адміністративними судами і господарськими судами. Певні положення щодо розмежування компетенції між адміністративними судами та судами загальної юрисдикції і між адміністративними судами та господарськими судами знайшли місце у Прикінцевих та перехідних положеннях Кодексу адміністративного судочинства України. Так, неоскаржені судові рішення, ухвалені в першій інстанції до набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України, набирають законної сили в порядку, встановленомуЦивільним процесуальним кодексом України 1963 року або Госпо­дарським процесуальним кодексом України 1991 року.

Компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи: 1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України; 2) що належить вирішувати в порядку кримінального судо­чинства; 3) про накладення адміністративних стягнень; 4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об'єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції.

Таким чином, не підлягають розгляду в адміністративних судах спо­ри з питань, вирішення яких належить до виключних повноважень Конституційного Суду України за заявами, щодо яких законодавством про порядок розгляду трудових спорів, про адміністративні право­порушення, заявами щодо внутрішньої діяльності об'єднань громадян, релігійних організацій, кримінально-процесуальним, цивільно-процєсуальним та іншими нормативними актами передбачено інший порядок їх розгляду.

Особливої уваги заслуговує судовий порядок оскарження, встанов­лений КпАП України для відповідних постанов суддів, службових осіб та органів, в компетенції яких знаходиться розгляд справ про адміністративні правопорушення (див: глава 24 КпАП). Також існує спеціальний судовий порядок для оскарження відповідних судових актів.

Відповідно до Закону України від 16 жовтня 1996 р. «Про Консти­туційний Суд України» до повноважень Конституційного Суду належить розгляд справ з питань невідповідності Конституції:

1)       чинних законів України та інших актів, прийнятих Верховною Радою України; 2) прийнятих, але не введених в дію законів та інших актів Верховної Ради України. До компетенції Конституційного Суду України належить розгляд справ про невідповідність Конституції і законам України: 1) указів і розпоряджень Президента України;

2)       постанов Президії Верховної Ради України; 3) законів та інших актів, прийнятих Верховною Радою Республіки Крим та її Президією; 4) постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України та Ради Міністрів Республіки Крим. Також Конституційний Суд України повинен розглядати справи, щодо: 1) порушення компетенції органами і особами державної влади, зазначеними в Конституції України; 2) порушення розподілу встановленої Конституцією України та Конституцією Республіки Крим компетенції місцевих Рад різного

 

рівня, а також компетенції місцевих Рад і органів державної виконавчої влади; 3) законності призначення виборів і референдумів. Правила про підсудність судових справ встановлюються про­цесуальним законодавством з урахуванням всіх ознак судової справи. На підставі цих ознак процесуальним законодавством визначено суд, який має право і зобов'язаний розглянути справу і розв'язати її по суті. Це також є гарантією можливості права розгляду його справи в адміністративному суді, до підсудності якого вона віднесена цим кодексом. Так, на підставі ст. 17 цього Кодексу особа може звернутися до адміністративного суду щодо: 1) спорів фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спорів з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спорів між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетен­ції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністра­тивних договорів; 4) спорів за зверненням суб'єкта владних повно­важень у випадках, встановлених законом; 5) спорів щодо право­відносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму. З приводу цих спорів особа не може бути позбавлена права на розгляд його справи в адміністративному суді, до підсудності якого вона віднесена цим Кодексом. Зокрема, якщо особа звернулася до місцевого загального суду як адміністративного суду з таких питань, які є предметною підсудністю зазначеної інстанції, наприклад: 1) адмі­ністративні справи, у яких однією зі сторін є орган чи посадова особа місцевого самоврядування, посадова чи службова особа органу місцевого самоврядування, крім тих, які підсудні окружним адмі­ністративним судам; 2) усі адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності, то цей суд зобов'язаний розглянути позов. Крім того, якщо особа звернулася з позовом до окружного адміністративного суду зі справ, які підсудні йому, наприклад, адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, їх посадова чи службова особа, крім справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки, то зазначений суд зобов'язаний розглянути його позов.

 

У справах щодо оскарження дій або бездіяльності посадових чи службових осіб місцевих органів виконавчої влади розглядаються і вирішуються місцевим загальним судом як адміністративним судом або окружним адміністративним судом за вибором позивача. Цей порядок не може викликати перешкод для звернення особи на предмет розгляду справи в адміністративному суді за його вибором. Також якщо особа звернулася з позовом до Вищого адміністративного суду України як суду першої і останньої інстанції з позовом: 1) щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або все­українського референдуму; 2) щодо скасування реєстрації кандидата на пост Президента України, то суд зазначеної інстанції не може позбавити особу права на розгляд його справи в цьому суді.

Навіть в тому випадку, коли у разі невизначеності цим Кодексом предметної підсудності адміністративної справи така справа роз­глядається місцевим адміністративним судом за вибором позивача і не може бути підставою для позбавлення права на розгляд його справи за вибором позивача.

Отже, завдяки правилам підсудності реалізується право на розгляд і вирішення справи компетентним судом, закріплене ст. 7 Загальної декларації прав людини і громадянина. Це свідчить про те, що зміна підсудності є можливою лише з метою забезпечення найбільш об'єктивного, всебічного і повного розгляду справи, у виняткових випадках. Зокрема, якщо після задоволення відводів (самовідводів) чи в інших випадках неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи або ліквідовано адміністративний суд, який розглядав справу.

У відповідності зі ст. 8 Конвенції зазначено, коли держава може втручатися у здійснення права або обмежувати свободу. Згідно з п.п. 8-11 Конвенції держава може втручатися в реалізацію права та свобод, якщо таке втручання необхідне «відповідно до закону». Це має переслідувати законну мету, а саме: 1) в інтересах національної і громадської безпеки, територіальної цілісності, економічного добробуту країни; 2) для охорони громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам; 3) для захисту здоров'я чи моралі; 4) для захисту репутації або прав інших осіб; 5) для запобігання розголошенню конфіденційної інформації; 6) для підтримання авторитету і безсторонності суду

Всі ці питання мають розглядатися в точній відповідності з чинним Кодексом адміністративного судочинства України.

3. У відповідності з ч. З ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України кожен має право на участь у розгляді своєї справи в адміні­стративному суді будь-якої інстанції. Це підтверджується ст. 48 цього Кодексу. Так, у ній зазначається, що особа має процесуальну правосуб'єктність особисто здійснювати свої адміністративні проце­суальні права та обов'язки з приводу публічно-правових відносин. Також у відповідності зі ст. 49 цього Кодексу зазначається, що особи, які беруть участь у справі, мають право: 1) знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів; 2) знайомитися з матеріалами справи; 3) заявляти клопотання і відводи; 4) давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення; 5) подавати докази, брати участь у дослідженні доказів; 6) висловлювати свою думку з питань, які виникають під час розгляду справи, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам; 7) подавати заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб; 8) знайомитися з технічним записом та журналом судового засідання і подавати письмові зауваження до них; 9) робити із матеріалів справи виписки, знімати копії з матеріалів справи, одержувати копії судових рішень; 10) оскаржувати судові рішення у частині, що стосується їхніх інтересів; 11) користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм цим Кодексом.

Крім того, ст. 51 цього Кодексу зазначається, що позивач має право змінити підставу або предмет адміністративного позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від адміністра­тивного позову в будь-який час до закінчення судового розгляду. Це свідчить про те, що позивач не позбавляється права на участь у розгляді справи. На безпосередню участь особи у розгляді справи вказує також і ст. 52 цього Кодексу, де заміна неналежної сторони за адміністра­тивним позовом може бути лише за згодою позивача. Положення щодо безпосередньої участі особи у справі стосуються і попереднього розгляду справи, апеляційного і касаційного оскаржень тощо.

Крім того, тут йдеться про те, що у випадках, передбачених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. Виходячи із сутності такої діяльності та правового становища суб'єктів, на яких покладено вказаним Кодексом таку функцію, цей інститут в теорії адміністративного процесу та у законодавстві іменується процесуальним представництвом, а особи -представниками (ст.ст. 55, 56 Кодексу адміністративного судочинства України).

4. У відповідності з ч. 4 ст. 6 цього Кодексу іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи користуються в Україні таким самим правом на судовий захист, що і громадяни та юридичні особи України. Це означає, що ч. 4 коментованої статті гарантує зазначеним суб'єктам їх права на судовий захист в адміністративному суді. Отже, приписи, наведені в цій частині статті, відповідають основним засадам правового статусу іноземців та осіб без громадянства, встановлених Законом України від 4 лютого 1994 р. «Про правовий статус іноземців». Згідно ст. 1 цього закону іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) ін­шої держави або держав. Натомість особа без громадянства - це особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином. На підставі ст. 2 вказаного Закону іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законодавчими актами України, а також міжнародними договорами України з іншими державами. Це означає, що іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять та ряду інших обставин.

В тому випадку коли іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, то Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами тієї держави (що обмежила права громадян) на території України. Таке рішення набирає чинності після опублікування такої постанови. Така постанова може бути скасована, якщо відпадуть підстави, за яких вона була прийнята.