Стаття 70. Належність та допустимість доказів

Сб, 02/07/2009 - 13:34 — Консультант

 

1. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

2. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

3. Докази, одержані з порушенням закону, судом при вирішенні справи не беруться до уваги.

4. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

1. Відповідно до ч. 1 ст. 70 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доведення. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Це означає, що коментована стаття містить нормативні приписи про належність та допустимість доказів. Отже, норми права, що регулюють процес доказування, поділяють на загальні та спеціаль­ні. Загальні - це ті, що стосуються доведення з будь-якої справи, а спеціальні це ті, що регламентують специфіку доведення з окремих категорій справ (наприклад, зі справ, що регламентуються адміністра­тивними судами). Розкриття проблем доведення необхідно, на нашу думку, почати із загальних питань, єдиних для процедури доведення з кожної справи.

У процесі доведення в адміністративному судочинстві беруть участь різні суб'єкти, які виконують відповідні функції. Суд досліджує представлені сторонами докази у справі, сприяє збиранню доказів, оцінює докази, відображаючи свій висновок у справі в рішенні. В результаті сукупності діяльності різних суб'єктів адміністративно-процесуальних правовідносин і відбувається доказування в адміністра­тивній справі в суді. 

Судове доказування складається із послідовних стадій: 1) визначен­ня кола обставин, що підлягають доказуванню; 2) виявлення і збирання доказів у справі; 3) дослідження доказів; 4) оцінка доказів; 5)перевірка правильного судового доказування під час перегляду судових рішень. Сукупність усіх зазначених стадій і визначає процес доказування в адміністративному судочинстві.

Отже, спочатку повинні бути встановлені обставини, що підлягають доказуванню в цілому у справі (предмет доказування), а потім обставини, що підлягають доказуванню кожною стороною (обов'язок доказування).

У теорії адміністративного процесу наявне поняття «предмет доказування», який неоднозначно трактується в теорії і на практиці. Це викликано тим, що його розуміння залежить від розумових та професійних здібностей кожного з учасників адміністративного процесу, що беруть участь у справі. Суд повинен визначити, які фактичні дані мають значення для справи, тим самим він формує предмет доказування у справі в цілому. Слід зазначити, що Кодекс адміністративного судочинства України не містить дефінітивної норми, яка б могла визначити предмет доказування. Можливо, внаслідок цього предмет доказування не однозначно визначається в науці.

Обставини, підлягають доказуванню, походять з диспозиції норми матеріального права (адміністративного права). Така норма вказує на обставини, які потрібно доказувати у зазначеній категорії справ. Кожна справа специфічна, її специфіка витікає із позову і заперечень щодо нього. З цієї причини конкретні обставини, які необхідно доказувати у конкретній адміністративній справі, походять із підстав (вимог) позову і заперечень щодо нього. Підстави (вимоги) позову - це обставини (фактичні дані), що підтверджують вимоги позивача. Вони класифікуються на правовідтворюючі факти, факти підстав до позову і факти активної і пасивної легімітації. Так, правовідтворюючий факт у справі про повернення обсягів тарифів на комунальні послуги - це обрахунки нормативів, які були науково обґрунтованими, а також існуюче розпорядження Київської держадміністрації щодо підвищен­ня цін. Факт підстав адміністративного позову - це факт необґрунтованого підвищення цін шляхом розпорядження. Факти активної і пасивної легімітації свідчать про належний характер сторін: позивач той, з ким укладений договір про комунальні послуги, а відповідач - Київська держадміністрація, якій підпорядковані ЖЕКи, з якими позивач укладав цей договір. 

Таким чином, для того, щоб визначити обставини, що мають значення для адміністративної справи, необхідно використовувати два джерела: 1) норму матеріального права, що регулює такі відносини; 2) підставу позову і заперечення щодо нього. Отже, зміст предмета доказування становить сукупність фактів, що підлягають встановлен­ню.

Передусім до обставин предмета доказування належать факти матеріально-правового характеру. Часто обставини матеріально-правового характеру, що належать до предмета доказування, пере­раховуються в нормах матеріального права. Обставини матеріально-правового характеру належать до предмета доказування. Більш того, обставини матеріально-правового характеру є основними фактами предмета доказування у кожній адміністративній справі, що розгля­дається в адміністративному суді, оскільки неправильне їхнє встановлення приводить до скасування рішення в апеляційній або касаційній інстанціях. Натомість віднесення інших фактів до предмета доказування є спірним. Йдеться про такі факти, як: факультативні факти (доказові факти, факти, встановлення яких необхідно для винесення окремої ухвали); факти процесуально-правового характеру; перевірочні факти. їх ще називають не предметом доказування, а межами доказування, але й вони підлягають доказуванню. На відміну від основних фактів усі інші перераховані нами мають факультативний характер, вони можуть бути в доказуванні у адміністративній справі, а можуть і не бути.

Доказові факти - це такі факти, які після встановлення адміністра­тивним судом, використовуються як докази для встановлення обставин предмета доказування.

Надалі підлягають доказуванню факти, що свідчать про причини і умови виникнення спірних правовідносин. Встановлення цих фактів потрібне для можливого винесення окремої ухвали у справі. А в підсумку - для виконання завдань правосуддя з попередження правопорушень.

Підлягають доказуванню і факти процесуально-правового харак­теру. Факти, що мають процесуальне значення, - це передусім, факти, з якими пов'язано виникнення права на позов. Стаття 104 Кодексу адміністративного судочинства України містить перелік передумов права на адміністративний позов і умов подання позову (статті 105, 106, 107 цього Кодексу). Сторони можуть посилатися на наявність (відсутність) передумов права на адміністративний позов, умов пред'явлення вимог, проте суд зобов'язаний перевірити наявність або відсутність умов до відмови в прийнятті позовної заяви. Наприклад, статті 108, 109 Кодексу адміністративного судочинства "України дає підстави судді залишити позовну заяву без огляду, повернення заяви, відмовити у відкритті провадження в адміністративній справі. Йдеться про неправильне визначення позивачем підвідомчості спору. Якщо необхідність його доказування не визнати, то суд може постановити незаконне рішення та не взяти до уваги заперечення сторін, а останнє, як зазначали, є джерелом формування предмета доказування. З цієї причини процесуальні факти повинні доказуватися. Проте вони мають факультативний характер, тобто необхідність в їхньому доказуванні виникає тільки за наявності вказівки на підставах позову чи заперечен­ня щодо нього.

Нарешті, це перевірочні факти. Певні факти можуть підтверджу­вати або заперечувати достовірність доказів. Наприклад, показаннями свідків встановлюється факт перебування позивача в родинних стосунках зі свідком, що дає показання на користь позивача. Безпосередньо такий факт не належить до предмета доказування, але його ігнорування приведе до використання в судовому рішенні недостовірних доказів.

Таким чином, предмет доказування складається із обставин, які мають значення для адміністративної справи, і які необхідно доказувати для її вирішення. Факти, що належать до предмета доказування, можна класифікувати так: 1) основні матеріально-правові факти; 2) допоміжні факти (доказувальні факти, факти, встановлення яких необхідно для винесення окремої ухвали);

3)      процесуальні факти, які мають значення для вирішення справи;

4)      перевірочні факти.

На підставі виявлених юридичних фактів, які підлягають доказу­ванню, встановлюються докази, без яких неможливо вирішити адміністративну справу.

Процес доказування охоплює як усю адміністративну справу, яка розглядається в адміністративному суді, так і окремі процесуальні дії. наприклад, щоб клопотання про забезпечення позову, забезпечення доказу тощо були задоволені, необхідно навести докази певних фактів, зазначених у законі. Факти, що підлягають доказуванню для вчинення окремої процесуальної дії, називають локальними предметами доказування. Все, про що йшлося, належать до предмета доказування загалом у справі для її вирішення в порядку адміністративного судочинства. Так, під час клопотання про вжиття заходів з забезпечен­ня позову особа, що брала участь у справі, повинна була доказати, що неприйняття цих заходів може зашкодити виконанню рішення суду. Особа, яка клопоче перед адміністративним судом про витребування речового доказу від осіб, що беруть участь у справі, повинна: 1) описати цю річ; 2) зазначити причини, що слугували перепоною для самостій­ного її отримання; 3) перерахувати підстави, за якими вона вважає, що річ ця перебуває в цієї особи або організації.

У законодавстві встановлено правило, згідно з яким деякі факти не повинні доказуватися. Це загальновідомі, преюдиційні факти і факти,

визнані стороною.

Загальновизнані факти. Адміністративний суд визнає загально­визнаними факти, які відомі широкому колу осіб, зокрема і суддям.

Преюдиціальні факти - це факти, встановлені рішеннями суду, що набули законної сили і не підлягають повторному доказуванню. Основою преюдиційності факту є законна сила судового рішення. Адміністративний суд, не доказуючи встановлені в цих актах факти, обмежується витребуванням копії відповідного судового акта, а сторони не мають право передоказувати преюдиційні факти.

Преюдиційність має свої суб'єктивні і об'єктивні межі, які повинні бути в сукупності. Суб'єктивні межі наявні, коли в обох справах беруть участь одні і ті самі особи. Якщо судове рішення стосується прав та інтересів осіб, які не були залучені до справи, то преюдиційність на таких осіб не поширюється. Об'єктивні межі преюдиційності належать до фактів, встановлених законної сили рішенням суду, яке набуло.

Факти, визнані стороною. Це визнання стороною фактів, на яких інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, звільняє останню від доказування.

Обставини, які включені в предмет доказування, повинні бути встановлені для того, щоб вирішити справу по суті. Ці обставини визначає суд. Більше того, суд обговорює навіть ті обставини, на які сторони в адміністративному судочинстві не посилалися.

Проте кожна особа, що бере участь в адміністративному процесі, доказує суворо визначені обставини в сукупності, які є предметом доказування. Інакше кажучи, обставини предмета доказування повинні бути встановлені тією або іншою стороною.

Отже, на підставі викладеного у спрощеному варіанті, предмет доказування складається з таких фактичних обставин: 1) пов'язаних з порушенням прав, свобод та інтересів позивача; 2) які підтверджують права позивача і є підставою для позову; 3) які свідчать про порушення прав позивача конкретним суб'єктом - відповідачем. Це означає, що формування предмета доказування - це спочатку завдання позивача, який формує його на власний розсуд у своїй позовній заяві, а потім предмет доказування уточнюється на стадії попереднього судового засідання і наповнюється відповідними доказами.

З'ясувавши лише зазначене, можна почати тлумачення положень належності та допустимості доказів.

Належними є докази, що належать до предмета доказування. Суд має відібрати тільки ті докази, що містять інформацію щодо предмета доказування, виключивши з процесу доказування докази, що не належать до справи, наявність яких ускладнює процес доказування, встановлення дійсних обставин справи, затягує розгляд справи. Питання про належність доказів вирішує як суд, так і особи, які беруть участь у справі. Проте остаточне рішення цього питання за судом, який має право заборонити посилання на будь-які докази або не задовіль­ними клопотання про їхнє витребування. Відповідно до ч. 1 ст. 70 цього Кодексу суд приймає тільки ті із наданих доказів, які мають значення для справи, тобто які стосуються предмета доказування. Так, належність доказів - це наявність їхнього значення для адміністра­тивної справи. Для того, щоб визначити, який доказ належний, необхідно спершу з'ясувати, чи мають значення для справи фактичні дані, для встановлення яких пропонуються джерела і засоби доказуван­ня, а потім - чи можуть підтвердити докази чи заперечити належні до справи факти. У разі позитивної відповіді доказ може вважатися належним.

У разі звернення до суду з клопотаннями вимагається від особи, що бере участь у справі або від його представника визначити належність доказів. Наприклад, заявляючи клопотання про виклик свідків або витребування документів, або речових доказів, слід зазначити, які, що мають значення для справи, обставини можуть бути встановлені за їхньою допомогою. В адміністративній справі може бути зібрана велика кількість доказів, що належать до справи. Націй підставі суд має право обмежитися показаннями деяких свідків, врахувавши, що показання інших про ті самі факти не має значення для справи. Отже, такі належні факти можуть бути не враховані. Належність доказів іноді важко визначити в момент подання позову. Тому, якщо суд відмовляє в прийнятті доказів, як таких, що не належать до справи, це не є перешкодою для сторін, щоб заявити клопотання про дослідження і витребування такого доказу через деякий час. В цілому належність доказів характеризує їхню суть. Докази, які не належать до предмета доказування, одночасно є недопустимими.

2. Відповідно до ч. 2ст. 70 Кодексу адміністративного судочинства України сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Це означає, що на практиці на осіб покладається обов'язок обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Якщо брати до уваги, що в процесі доказувати можуть усі суб'єкти, які беруть участь у справі, то, по-перше, всі суб'єкти й мають доводити належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. По-друге, дуже часто суб'єкти посилаються на ст. 129 Конституції України, в якій гарантована змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їхньої переконливості, і це вважається достатнім, щоб суд прийняв до розгляду певний доказ. У такій ситуації норми Конституції вважають­ся такими, що мають вищу юридичну силу порівняно з нормою Кодексу адміністративного судочинства України. Зазначені положення ч. 1 ст. 70 цього Кодексу необхідно розуміти, так: 1) коли належність доказу, який спрямований на доказування певної юридичної обставини, що належить до предмета доказування в конкретній справі, не викликає сумніву, то він має прийматися без зайвих коментарів; 2) коли доказ не належить до обставин, які належать до предмета доказування, то інша сторона або третя особа про це має заявити та просити суд не приймати її до матеріалів справи або не враховувати під час ухвалення рішення. Отже, належність доказу до адміністративної справи можна перевірити так: 1) якщо доказ підтверджує певну юридичну обставину, то ця обставина має бути зазначена у позовній заяві або у запереченнях щодо позову, а також збігатися з відповідною обставиною в нормі закону, на яку також має зробити посилання той суб'єкт, який подає відповідний доказ. Інакше такий доказ не стосується справи.

3. Відповідно до ч. З ст. 70 Кодексу адміністративного судочинства України докази, одержані з порушенням закону, судом під час вирі­шення справи не беруться до уваги. Це означає, що в цій частині статті йдеться про те, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. У розрізі зазначеного під час аналізу цього положення закону виникає ряд запитань, які слід прокоментувати, оскільки це питання є досить важливим і від правильного його розуміння та сприйняття судом залежатиме право особи щодо подання доказів та їх прийняття судом. Як вже зазна­чалося, що в законі закріплено положення про те, що якщо доказ одержаний з порушенням порядку, встановленого законом, то суд не повинен брати його до уваги. Але це положення не дає однозначного сприйняття дій суду. В цьому питання необхідно керуватися тим, що незаконність дій особи, яка бере участь у справі має бути підтверджена належним доказом. Суд повинен з'ясувати у суб'єкта адміністратив­ного процесу, яким чином він отримав такий доказ. У цьому випадку за загальним правилом та з огляду на принцип змагальності, згідно з яким кожна особа має довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, особа вже під час подання заяви до суду повинна в ній послатися на певні докази та подати їх суду. Ці докази вона збирає сама відповідно до своїх можливостей і без втручання суду, тому на цьому етапі вона не знає процедури, яка встановлена законом та згідно з якою повинні отримуватися докази. Вважається, що лише під час виникнення сумніву в законності способу отримання доказу - це питання має досліджуватися судом. Якщо доказ викликає у суду сумнів, то доцільно перевірити порядок його видачі шляхом звернення до органу чи особи, яка його видавала. В тому випадку, коли особа не може сама витребувати доказ, то вона має звернутися до суду з клопотанням про його витребування у певних осіб чи організацій, а під час отримання такого доказу суд повинен брати його до уваги, адже сам він направляв запит про одержання такого доказу. Якщо доказ на вимогу суду направляється уповноваженими особами, а у судді є інформація, що він отриманий з порушенням процедури, то такий доказ має бути оформлений згідно з вимогами адміністративного діловодства, тобто надсилається документ та супроводжувальний лист, який скріплюється печаткою установи і підписом уповноваженої особи. Коли суду направляється копія або витяг з документа, то вірність копії або витягу засвідчується печаткою та підписом уповноваженої особи. Найпоширенішими порушеннями порядку отримання доказів у сучасному адміністративному судо­чинстві є подання суду листів, звукозаписів телефонних розмов, оскільки таємниця листування та телефонних розмов гарантується Конституцією України.

4. Відповідно до ч. 4 ст. 70 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спір. Це свідчить про те, що правила про допустимість доказів закріплене у статтях 68 та 70 цього Кодексу, в яких встановлено вимоги: а) про використання тільки засобів доказування, тобто джерел доказів, що перераховані в ст. 69 Кодексу адміністративного судо­чинства України, отриманих з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів, адже ч. З коментованої статті містить пряму заборону суду під час вирішення справи брати до уваги докази, одержані з порушенням закону; про необхідність підтвердження обставин, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, саме цими засобами доказування, винятком для забезпечення економічності і оперативності процесу, є випадки, коли щодо таких обставин не виникає спір.

Отже, допустимість доказів характеризує форму доказів і означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами. Така допустимість доказів може мати загальний і спеціаль­ний характер. Загальний характер допустимості означає, що у всіх справах повинна дотримуватися вимога про отримання інформації із визначених законом джерел і засобів доказування з дотриманням порядку збирання, представлення і дослідження доказів (дотримання процесуальної форми доказування). Порушення цих вимог призводить до недопустимості доказів. Натомість спеціальний характер допусти­мості - це правила, які приписують використання певних доказів для встановлення обставин справи або забороняючи використання певних доказів (негативна допустимість). Позитивна допустимість може бути передбачена на тих випадках, коли закон зобов'язує провести судово-психіатричну експертизу, тощо.