Стаття 2. Завдання адміністративного судочинства

Чт, 02/05/2009 - 00:09 — Консультант

 

1. Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

2. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового проваджен­ ня.

3. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повно­ важення надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5)       добросовісно;

6)   розсудливо;

7)       з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;

8)   пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9)   з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10)   своєчасно, тобто протягом розумного строку.

1. У відповідності з ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Термін «завдання* означає «1. Наперед визначений, запланований для виконання обсяг роботи, справа і т. ін. 2. Мета до якої прагнуть...» (див.: Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад, і голов. ред. В. Т. Бусел. -К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003. - С. 284). Отже, зазначена частина статті визначає головне завдання адміністративного судочинства -захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин. Поняття «захист прав, свобод та інтересів » проявляється тільки в діяльності адміністра­тивного суду по розгляду і вирішенню адміністративних справ унаслідок цієї діяльності (на відміну від поняття « охорони прав, свобод та інтересів», яке додатково має таке функціональне навантаження, як попереджувальний вплив судових процесів). В цій частині статті завдання захисту справ, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб висувається для адміністративних судів на перше місце.

Визначаючи завдання, а отже, і мету, як це випливає з граматичного тлумачення терміну «завдання» адміністративного судочинства, враховуючи статті Конституції, законодавець закріпив у цій частині статті важливі базові положення. При здійсненні свого завдання адміністративні суди зобов'язані дотримуватися рекомендацій та резолюцій Комітету міністрів держав - членів Ради Європи, у яких сформульовано загальні засади здійснення судочинства у цивільних справах. Ці ж засади відносяться і до адміністративного судочинства. Насамперед при коментуванні ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України необхідно констатувати, що основною метою та завданням адміністративного судочинства є саме захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегова­них повноважень. І саме ця мета реалізується через розгляд і вирішення адміністративних справ. Термін «розгляд» означає: «1. Дію за значенням розглядати. 2. Розбір, аналіз чого-небудь. 3. Юридичний розбір судової справи» (див.: Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад, і голов. ред. В. Т. Бусел. - К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003. - С. 1045). Нормативні положення, що стосуються судового розгляду справи, сформульовані в главі третій Кодексу адміністративного судочинства України. Натомість термін «вирішен­ня» означає «дія за значенням вирішати» тобто роздумуючи, обмірко­вуючи, доходити до якого-небудь висновку (див.: Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад, і голов. ред. В. Т. Бусел. ~ К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003. - С. 108). Ці положення нормативно виписані в главі п'ятій «Судові рішення» Кодексу адміністративного судочинства України. Таким чином, завдання, які стоять перед судом, повинні конкретизуватися при розгляді кожної адміністративної справи та на всіх стадіях адміністративного процесу, але в остаточному підсумку вони мають знайти своє відображення у постановленому судом рішенні, що є актом правосуддя. Завдання адміністративного судочинства обумовлюється його особливостями, які відрізняють його від інших видів судочинства. Отже, завдання відображає спрямо­ваність адміністративного судочинства, тобто його кінцеву мету. З огляду на зазначене зміст та спрямованість правосуддя і в зазначеній сфері випливають із головного обов'язку правової держави в забез­печенні прав та свобод людини. Це свідчить про те, що призначенням судової влади є захист лише порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів учасників правовідносин через здійснення правосуддя. Правосуддя необхідно розглядати: 1) як інструмент досягнення законності; 2) як найбільшу цінність за наслідками вирішення правового спору, де є згода сторін з кінцевим результатом,

який відображено в судовому рішенні. Саме ці фактори потрібно вважати метою правосуддя, а закон лише повинен сприяти досягненню цієї мети. Крім того, потрібно усвідомити, що правосудність судового рішення ніким не може бути поставлена під сумнів, окрім осіб, інтересів яких воно стосується, тобто якщо суд ухвалив рішення і воно не оскаржене, таке рішення вважається правосудним і ніхто не може скасувати його за своєю ініціативою в «інтересах законності».

Отже, у відповідності з ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, яка формулює завдання адміністративного судочинства, видно, що такі завдання ґрунтуються на положеннях ст. 55 Конституції України, в якій зазначається, що праваі свободи людини ігромадянина захищаються судом. Таким чином, тут іде мова про захист прав і свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин. Отже, завдання адміністративної юстиції співпадають із загальними завданнями судочинства як одного із різновидів державної влади в системі розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову. В контексті зазначеного це є не що інше, як розгляд і вирішення спору про поновлення порушених суб'єктивних прав громадян і організацій, а отже, зміцнення законності в нашій державі. З зазначеного випливає, що безпосереднім завданням адміністративного судочинства є вирішення адміністративно-правових спорів у сфері державної влади та управління. Така спрямованість адміністративної юстиції визначає її сферу та відповідний об'єкт судового захисту в межах зазначеного судочинства, а також виокремлює визначене судочинство серед інших його форм провадження. Крім зазначеного вище, при коментуванні цієї частини статті необхідно зупинитися на змісті понять «правосуддя» і «судочинство». Ці поняття мають різне змістовне навантаження. Так, термін «судочинство» означає процесуальну діяльність судів щодо розгляду і вирішення судових справ, але він позбавлений ціннісно-орієнтованого спрямування, оскільки судочинство є лише процесуальною діяльністю суду щодо відповідного звернення особи незалежно від результатів розгляду справи. Натомість термін «правосуддя» означає діяльність суду, орієнтовану на утвердження верховенства права через ухвалення правосудного судового рішення. Інакше кажучи, правосуддям можна назвати не будь-яке судочинство, а лише те, яке є незалежним від будь-яких негативних впливів, позбавлене упередженості і спрямоване на захист прав, свобод та інтересів людини чи іншої особи, на вирішення справи згідно з ідеалами добра і справедливості (ст. 2 Закону України «Про судоустрій України від 7 лютого 2002 р. та доктринальна настанова Конституційного Суду України (див.: Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 120, частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України - справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора від ЗО січня 2003 року // Офіційний вісник України. - 2003. - № 6. - Ст. 245).

Необхідно усвідомити, що завдання правосуддя може бути реалізо­ване лише через судочинство як процедурно унормовану діяльність суду. У відповідності з завданням, яке сформульоване в ч. 1 ст. 2 коментованого Кодексу: 1) адміністративне судочинство спрямоване на захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб незалежно від категорії справ, що підлягають розгляду, навіть у спорі між двома суб'єктами владних повноважень суд повинен виходити із необхідності гарантувати дотримання прав, свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб; 2) зусилля суду спрямовані на захист прав, свобод та інтересів вказаних осіб від порушень з боку суб'єкту владних по­вноважень; 3) предметом адміністративного судочинства є публічно-правові відносини, переважно між фізичною чи юридичною особою з одного боку і суб'єктом владних повноважень з іншого боку (див.: Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбіди Р.О., Шишкіна В.І. - К.: Старий світ, 2006. - С. 81). Отже, завдання адміністративного судочинства необхідно розглядати в аспекті захисту прав, свобод та інтересів особи у публічно-правових відносинах від порушень з боку публічної адміністрації (див.: Основи адміністра­тивного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куй­біди Р. О., Шишкіна В. І. -К.: Старий світ, 2006. - С. 81). Це завдання завжди обумовлене специфікою публічно-правових відносин, яка полягає у тому, що учасники таких правовідносин, як правило, мають нерівні можливості. Слід зазначити, що суспільні відносини, які виникають при здійсненні адміністративного судочинства, є особливими і полягають у захисті прав і свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб лише у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого само­врядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при [здійсненні ними державно-владних управлінських функцій на підставі чинного законодавства, в тому числі і на виконання делегованих їм повноважень. Суспільні відносини у сфері здійснення адміністртивного судочинства в адміністративних справах виникають з метою розгляду адміністративних справ у сфері публічно-правових відносин за позовом зацікавлених осіб з метою захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб. Характерною особливістю цих відносин є взаємо-пов'язаність їх з реалізацією прав, свобод та інтересів суб'єктів у сфері публічно-правових відносин і спрямованість їх на створення умов із захисту від порушень з боку публічної влади при здійсненні нею державно-владних управлінських функцій. Термін «публічно-правові відносини*, який міститься у ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, - новий. Він тісно пов'язаний з категорією публічне право (лат. іиз риЬИсига.) - система правових норм, якими регулюються суспільні відносини у сфері публічної влади (див.: Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.)таін. -К.: «Укр.енцикл.», 1998. -Т. 5. -ПС. -2003. -736 с). Вперше поняття «публічне право» було сформульовано римським цивільним правом. Внаслідок первісного поділу права на дві основні частини залежно від характеру регулювання відносин: публічне Оиз риЬИсит) та приватне 0 ш ргіуаі.шп), для публічного права характерні ознаки: а) регулювання відносин між органами державної влади, суб'єктами місцевого самоврядування та громадянами або особами, які перебувають в інших громадянських станах (іноземці, біженці, тощо); б) орієнтація на задоволення публічних інтересів; в) забезпечення однобічного волевиявлення суб'єктів права; г) широка сфера дії та застосування; д) домінування ієрархічних відносин суб'єктів та відповідної субординації правових актів і норм; є) домінування імперативних та директивно-зобов'язальних норм; є) нормативно-орієнтуючий вплив; ж) пряме застосування санкцій, пов'язаних з обмеженням використання ресурсів тощо (див.: Юридична енцикло­педія: В 6 т. /Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. -К.: «Укр.енцикл.», 1998. -Т. 5. -ПС. -2003. -С. 198). Характерним для суб'єкта прийняття обов'язкових рішень є те, що він не зв'язаний згодою сторони, якій вони адресовані. Крім того, публічні право­відносини виникають, як правило, всупереч бажань іншої підлеглої сторони. Також суб'єкти публічного права зв'язані законами, сфера їх діяльності окреслена правовими приписами. Суб'єкти публічного права можуть діяти на свій розсуд у межах їх повноважень. Для правового регулювання в публічній сфері однозначним є зобов'язуван­ня, іншими словами, покладення на суб'єктів означених правовідносин обов'язку діяти в чітко зазначеному напрямку для досягнення певної

мети. Такі зобов'язання можуть мати загально-нормативні та конкретні приписи або можуть проявлятися у забороні конкретних дій.

На підставі викладеного можна констатувати, що публічне право це така правова сфера дійсності, в основі якої лежать державні інтереси, тобто інтереси публічної влади. Тому для публічного права є особливий юридичний порядок, а саме, порядок влади й підлеглості, який забезпечується силою примусу.

Ще один важливий аспект, що врегульовується ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, є питання про межі повно­важень адміністративних судів. Його необхідно розглядати з боку правових меж публічно-правового спору та з боку підвідомчості таких спорів адміністративному суду. В тому випадку коли закон визначає повноваження суб'єкта публічної влади в так званій «імперативній» формі, його діяльність чітко визначена законом. Отже, встановлення в законі чітких приписів щодо повноважень органів публічної влади є важливою гарантією захисту суб'єктивних публічних прав окремих громадян. В тому ж випадку, якщо владні суб'єкти права наділяються так званими «дискреційними» повноваженнями, які визначають певну свободу їх дій при вирішенні певних питань, то захист суб'єктивних публічних прав громадян має нечіткі гарантії захисту їх прав. Наприклад закон може окреслити межі повноважень, де владний суб'єкт може відповідно діяти на свій власний розсуд, тобто тут окреслені межі дискреційних повноважень, а отже, їх перевищення (цих меж) може бути незаконним. Проте законом може бути не передбачена якась певна управлінська ситуація, і в такому випадку відповідний суб'єкт публічної влади вступить у фактичні, не врегульо­вані правом відносини з громадянином або юридичною особою. Отже, конкретний обов'язок домінуючого (владного) суб'єкта діяти певним чином нормативним актом не передбачений і в дійсності у окремого громадянина або юридичної особи виникає не врегульований правом інтерес, реалізація якого не має правової регламентації. В цьому випадку таке питання може бути вирішене не однозначно: стосовно першого випадку підлягають захисту публічні права громадян і юридичних осіб, а стосовно другого випадку підлягають захисту і інтереси також.

Особливістю адміністративного судочинства є насамперед те, що у судовому процесі особі, яка потребує судового захисту, як правило, протистоїть потужний адміністративний апарат. У зв'язку з цим у сторін вихідні можливості заздалегідь є нерівними, і щоб збалансувати

їх, адміністративний суд повинен відігравати активну роль у судовому процесі з тим, щоб сприяти особі у захисті її прав, свобод чи інтересів. Це зобов'язує адміністративний суд вжити всіх заходів, що передбачені законом, щоб права людини, які влада порушила, були захищені, тобто суд повинен виявляти активну роль, яка обумовлена ще й тим, що переважно саме з вини публічної адміністрації виникають конфлікти, які змушують особу звертатися до суду, або публічна адміністрація не вжила достатніх заходів, щоб цьому запобігти.

У цій нормі законодавець також дає перелік осіб, права та інтереси яких можуть потребувати судового захисту, виділяючи фізичних осіб, юридичних осіб. Права, свободи цих осіб потребують судового захисту, тому що знаходяться в порушеному, невизнаному або оспорюваному стані; інтерес також потребує захисту шляхом встановлення юридич­них фактів.

Підводячи підсумок коментування ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністратив­ного судочинства України слід зазначити, що цією статтею передбаче­ний захист не лише порушених публічних суб'єктивних прав, свобод але також й інтересів.

2. У відповідності з ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового проваджен­ня. Ці положення ч. 2 указаної статті необхідно розглядати в таких напрямках: 1) шляхом вирішення питання щодо принципу встановлен­ня кола публічно-правових спорів, підвідомчих адміністративному суду. Зокрема, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які дії, рішення чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень: а) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних по­вноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; б) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; в) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управлін­ня, у тому числі делегованих повноважень, а також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів; г) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у ви­падках, встановлених законом; д) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму. Це означає, що в ч. 2 коментованої статті закріплений обов'язок органів публічної влади та їх посадових і службових осіб нести відповідальність за кожен правовий акт, що приймається ними, а також за будь-які вчинені ними діяння; 2) шляхом розподілу компетенції між адмі­ністративними судами та іншими судами існуючої сучасної судової системи. Запровадження у відповідності з чинним законодавством адміністративного судочинства вимагає розмежування компетенції між адміністративними судами і Конституційним Судом України; між адміністративними судами і судами загальної юрисдикції; між адміністративними судами і господарськими судами. Певні положення щодо розмежування компетенції між адміністративними судами та судами загальної юрисдикції і між адміністративними судами та господарськими судами знайшли місце у Прикінцевих та перехідних положеннях Кодексу адміністративного судочинства України. Згідно з п. 2 положення цього Кодексу щодо звільнення особи від оплати правової допомоги та забезпечення надання правової допомоги, а також частина третя статті 90 цього Кодексу набирають чинності з моменту набрання чинності відповідним законом. До цього часу граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється Кабінетом Міністрів України. Крім того, у відповідності з п. 7 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України після набрання чинності цим Кодексом заяви і скарги у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, заяви у справах щодо відмови органу державної реєстрації актів цивільного стану внести виправлення в актовий запис цивільного стану (глави 29-32 і 36 Цивільного процесуального кодексу України 1963 року), позовні заяви у господарських справах, що віднесені цим Кодексом до адміністративної юрисдикції, а також апеляційні, касаційні скарги (подання), заяви (подання) про перегляд судових рішень у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами у таких справах, подані і не розглянуті до набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України, розглядаються в порядку, встановленому цим Кодексом. (Абзац перший пункту 7 розділу VIIвикладено у новій редакції згідно із Законом України № 2953-ІУ від 06,10.2005 р.). Такі заяви чи скарги (подання) не можуть бути залишені без руху або повернуті у порядку, встановленому цим Кодексом, якщо вони подані з додержанням відповідних вимог і правил підсудності, встановлених Цивільним процесуальним кодексом України 1963 року або Господарським процесуальним кодексом України 1991 року. Підставою для скасування чи зміни судових рішень за заявами про перегляд судових рішень у зв'язку з винятковими обставинами, поданими до набрання чинності Кодексом адміністративного судо­чинства України, крім підстав, встановлених цим Кодексом, може бути також виявлене після касаційного розгляду справи застосування положення закону всупереч нормам Конституції України. Підставою для скасування чи зміни постанов або ухвал Вищого господарського суду України, оскаржених у касаційному порядку до Верховного Суду України до набрання чинності Кодексом адміністративного судо­чинства України, крім підстав, встановлених цим Кодексом, можуть бути також застосування Вищим господарським судом України закону чи іншого нормативно-правового акта, що суперечить Конституції України; невідповідність постанов та ухвал Вищого господарського суду України рішенням Верховного Суду України; невідповідність постанов та ухвал Вищого господарського суду України міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Після набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України військові суди завершують розгляд заяв і скарг, які подані і не розглянуті до набрання чинності цим Кодексом у справах, що визначені статтею 17 цього Кодексу. Після набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України судові рішення, що ухвалені в першій інстанції до набрання чинності цим Кодексом і не набрали законної сили, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку за правилами цього Кодексу без подання заяви про апеляційне оскарження, якщо строк апеляційного оскарження відповідно до Цивільного процесуального кодексу України 1963 року або Господарського процесуального кодексу України 1991 року не закінчився. Неоскаржені судові рішення, ухвалені в перщій інстанції до набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України, набирають законної сили в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом України 1963 року або Госпо­дарським процесуальним кодексом України 1991 року. Касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у справах, визначених пунктом 7 цього розділу, що подані до набрання чинності цим Кодексом і не розглянуті Верховним Судом України, передаються для вирішення до Вищого адміністративного суду України. Касаційні скарги (подання) на рішення господарських судів, у справах, визначених пунктом 7 цього розділу, що подані до набрання чинності цим Кодексом і не розглянуті Вищим господарським судом України, передаються для вирішення до Вищого адміністративного суду України. Після набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України розгляд справ щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму, здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом. Орган внутрішніх справ чи орган охорони державного кордону можуть затримати і примусово видворити з України іноземця або особу без громадянства тільки на підставі постанови адміністратив­ного суду. Така постанова приймається судом за зверненням органу внутрішніх справ, органу охорони державного кордону або Служби безпеки України, якщо іноземець або особа без громадянства ухиляються від виїзду після прийняття рішення про видворення або є обґрунтовані підстави вважати, що вони будуть ухилятися від виїзду. З дня набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України оскарження до судів рішень, дій чи бездіяльності, що стосуються виборів, і розгляд судом відповідних справ здійснюється в порядку, встановленому Кодексом адміністративного судочинства України. З дня набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України оскарження до судів рішень, дій чи бездіяльності, що стосуються виборів, і розгляд судом відповідних справ здійсню­ються в порядку, встановленому Кодексом адміністративного судочинства України.

Цілком зрозуміло, що компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи: 1) що віднесені до юрисдик­ції Конституційного Суду України; 2) що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства; 3) про накладення адміністратив­них стягнень; 4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (поло­ження) об'єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції.

Таким чином, не підлягають розгляду в адміністративних судах спо­ри з питань, вирішення яких належить до виключних повноважень Конституційного Суду України за заявами, щодо яких законодавством про порядок розгляду трудових спорів, про адміністративні право­порушення, заявами щодо внутрішньої діяльності об'єднань громадян, релігійних організацій, кримінально-процесуальним, цивільно-процесуальним та іншими нормативними актами передбачено інший порядок їх розгляду.

Особливої уваги заслуговує судовий порядок оскарження, встанов­лений КпАП України для відповідних постанов суддів, службових осіб та органів, в компетенції яких знаходиться розгляд справ про адміністративні правопорушення (див.: глава 24 КпАП). Також існує спеціальний судовий порядок для оскарження відповідних судових актів.

Відповідно до Закону України від 16 жовтня 1996 р. «Про Консти­туційний Суд України» до повноважень Конституційного Суду належить розгляд справ з питань невідповідності Конституції:

1)       чинних законів України та інших актів, прийнятих Верховною Радою України; 2) прийнятих, але не введених у дію законів та інших актів Верховної Ради України. До компетенції Конституційного Суду України належить розгляд справ про невідповідність Конституції і законам України: 1) указів і розпоряджень Президента України;

2)       постанов Президії Верховної Ради України; 3) законів та інших актів, прийнятих Верховною Радою Республіки Крим та її Президією; 4) постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України та Ради Міністрів Республіки Крим. Також, Конституційний Суд України повинен розглядати справи, щодо: 1) порушення компетенції органами і особами державної влади, зазначеними в Конституції України; 2) порушення розподілу встановленої Конституцією України та Конституцією Республіки Крим компетенції місцевих Рад різного рівня, а також компетенції місцевих Рад і органів державної виконавчої влади; 3) законності призначення виборів і референдумів.

3. У відповідності з ч. З ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України в справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Зі змісту цієї частини статті можна зрозуміти, що законодавець встановив вичерпний перелік обставин, які підлягають обов'язковій перевірці зі

сторони суду в справах стосовно оскарження діянь суб'єктів владних повноважень.

У переліку обставин, що сформульовані в цій частині статті, слід виділити ті, що можуть слугувати в якості підстав законності відповідних актів, діянь, що оскаржуються відповідними суб'єктами оскарження, а саме: чи спирається правовий акт на закон, прийнятий особою, яка має відповідні до цього повноваження; з використанням законних повноважень з тією метою, відповідно до якої це повноважен­ня надається; з дотриманням загального правового принципу рівності всіх перед законом, упереджуючи несправедливість щодо особи відповідно з урахуванням права такої особи на участь у процесі при­йняття зазначеного рішення.

До другої групи обставин, що можуть бути предметом перевірки суду, є відповідно, питання обґрунтованості тих рішень, діянь, тобто чи з урахуванням усіх обставин справи, які мають значення для відповідної справи, прийнято акт або вчинено дію.

До третьої групи обставин, що містяться у наведеному переліку, можна віднести такі обставини, а саме: прийняття рішень, вчинення дій органом публічної влади неупереджено, добросовісно, розсудливо, пропорційно, з дотриманням врахованого балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи або осіб і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення або діяння, своєчасно, протягом розумного строку прийняте рішення чи вчинене діяння. Характерним для цієї групи обставин є наявність оціночних категорій та понять, які є в чинному Кодексі, але вони не отримали відповідного тлумачення у його нормах. Ці положення потребують відповідного роз'яснення. Наприклад термін «своєчасно» є синонімом іншого терміну - «протягом розумного строку». Цей термін «розумний строк» має відповідне роз'яснення у частині 11 ст. З цього Кодексу і означає найкоротший строк розгляду і вирішення адміністративної справи, достатній для надання своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту порушених прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах. Таким чином, вчинення дій органом публічної влади своєчасно, тобто протягом розумного строку можна трактувати як вчинення таких дій без невиправданих зволікань, у найкоротший строк. Натомість термін «добросовісність» - один із принципів адміністративного права ч. З ст. 2 Кодексу адміністра­тивного судочинства України. Також принцип добросовісності згадується і в Кодексі професійної відповідальності членів Асоціації Позабіржової Фондової Торгової Системи. Цей принцип закріплений і в міжнародному приватному праві. Перенесення цього принципу в сферу публічного права свідчить про демократизацію адміністратив­ного судочинства.

Завдання адміністративного суду полягає у перевірці правомірності (легальності) таких рішень, дій чи бездіяльності з огляду на чіткі критерії, які зазначені у частині третій статті 2 Кодексу адміністратив­ного судочинства України. Згідно з цими критеріями, адміністратив­ний суд повинен перевірити: 1) чи прийнято рішення (вчинено дію) суб'єктом владних повноважень на підставі, у межах повноважень і у спосіб, що передбачені Конституцією та законами; 2) чи прийнято рішення (вчинено дію) з використанням повноваження з тою метою, з якою це повноваження надане органу; 3) чи прийнято рішення (вчинено дію) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) чи прийнято рішення (вчинено дію) безсторонньо (неупереджено); 5) чи прийнято рішення (вчинено дію) добросовісно; 6) чи прийнято рішення (вчинено дію) розсудливо; 7) чи прийнято рішення (вчинено дію) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) чи прийнято рішення (вчинено дію) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприят­ливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) чи прийнято рішення (вчинено дію) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) чи прийнято рішення (вчинено дію) своєчасно, тобто про­тягом розумного строку.

Такі критерії хоч і адресовані суду, але вони одночасно є вимогами і для публічної адміністрації, адже ігнорування цих вимог може призвести до програшу адміністрації у справі. Вони важливі не лише для такої категорії спорів як спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності, а є обов'язковими для всіх спорів, що вирішують адміністративні суди та у яких предметом перевірки є рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, зокрема й для спорів, що виникають з відносин публічної служби, спорів між суб'єктами владних повноважень тощо.