Стаття 7. Принципи адміністративного судочинства

Чт, 02/05/2009 - 11:19 — Консультант

 

1. Принципами здійснення правосуддя в адміністративних судак є:

1)     верховенство права;

2)     законність;

3)     рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом

і судом;

4) змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх

обставин у справі;

5)     гласність І відкритість адміністративного процесу;

6)     забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду;

7)     обов'язковість судових рішень.

 

1. Під принципами здійснення правосуддя в адміністративних справах слід розуміти найбільш абстрактні правила (основні вимоги, засади) щодо справедливого розгляду і вирішення в суді адміністра­тивних справ. Враховуючи зазначене і з метою поглиблення з'ясування суті вказаного поняття звернемося до довідкових та інших джерел. Виходячи з обраного напрямку під поняттям «принципи» необхідно розуміти: 1) правило, покладене в основу діяльності якої-небудь організації, товариства і т. ін. (див.: Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад, і голов. ред. В. Т. Бусел. - К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003. - С. 941); 2) принцип права (від лат. ргіпсірішп -основа; початок; ргіпсірішп оі Іате) - основоположні загальноприйняті норми, що виражають властивості права і такі, що мають вищу імперативну юридичну силу, тобто такі, що виступають в якості незаперечних вимог, що пред'являються до учасників суспільних відносин з метою встановлення соціального компромісу (див.: Ска­кун О. Ф. Теория государства и права (знциклопедический курс): Учебник. - Харьков: Зспада, 2005, - С. 281). Отже, враховуючи все вищезазначене щодо поняття «принципи», сформулюємо поняття «принципи правосуддя в адміністративних справах» - це основа, початок, основоположні, найбільш абстрактні правила (основні вимоги, засади), що виступають в якості незаперечних вимог, покладених в основу діяльності адміністративного суду щодо справедливого вирішення в ньому підсудних йому справ. Іншими словами, принципи правосуддя в адміністративних справах - це своєрідна система координат, в межах якої здійснюється і розвивається правосуддя (позитивне зобов'язання). У таких засадах втілені концептуальні ідеї адміністративного судо­чинства (правосуддя). Вони розраховані на законодавця - при формулю ванні правил та процедур адміністративного судочинства (правосуддя) і на суд - під час застосування цих правил для розв'язання спірних правовідносин.

Принципи адміністративного судочинства можуть бути як писані, а саме - закріплені у Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та інших міжнародних договорах, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, Кодексом адміністративного судочинства України, так і неписані - це ті, що реалізуються в безпосередній судовій практиці, тобто які випливають із загального змісту перерахованих актів (див.: Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбіди Р. О., Шишкіна В. І. - К.: Старий світ, 2006. - С. 203).

Так, Конституція України закріплює принципи судочинства (статті 8, 129). У сфері адміністративного судочинства відповідний суд засто­совує, зокрема, такі конституційні принципи: 1) верховенство права; 2) законність; 3) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 4) змагальність сторін та свобода в наданні ними своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості; 5) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 6) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; 7) обов'язковість рішень суду. Натомість з Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (преамбула та стаття 6) випливають такі основні принципи, які суд має за обов'язок застосовувати і при здійсненні адміністративного судочинства: 1) верховенство права; 2) справедливий і відкритий судовий розгляд; 3) розгляд упродовж розумного строку; 4) незалежність і безсторонність суду; 5) публічність проголошення судового рішення. На виконання цих конституційних принципів, а також з метою їх конкретизації стосовно правосуддя в адміністративних справах законодавець у ст. 7 чинного Кодексу сформулював такі принципи: 1) верховенство права; 2) закон­ність; 3) рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) офіційне з'ясування всіх обставин у справі; 7) гласність і відкритість адміністра­тивного процесу; 8) забезпечення апеляційного та касаційного оскар­ження ріпіення адміністративного суду; 9) обов'язковість судових рішень (див,: Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбіди Р. О., ШишкінаВ. І. - К.: Старий світ, 2006. -С. 203-204).

Для осіб, які застосовують принципи адміністративного судочинства, необхідно твердо засвоїти те, що ці принципи поряд з Конституційними 

є позитивними зобов'язаннями таких осіб, і зокрема, суду, а отже, вони можуть бути застосовані безпосередньо і не обов'язково разом з конкретною нормою, якої може і не бути. В зв'язку з цим необхідно врахувати, що діяльність адміністративних судів ґрунтується як на загальних, так і на галузевих принципах судочинства (наприклад, тих, що властиві лише адміністративному судочинству). До загальних прин­ципів судочинства, що знайшли своє місце і в Кодексі адміністративного судочинства України, слід віднести принципи верховенства права, законності, рівності учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, диспозитивності, гласності і відкритості, забезпе­чення апеляційного та касаційного оскарження судових рішень, обов'язковості судових рішень. До галузевих принципів відноситься принцип офіційного з'ясування обставин у справі (принцип офіційності). Такі особливості в адміністративному судочинстві (правосудді) обумовлені предметом адміністративної юрисдикції (діяльність публічної адміністрації) та завданням адміністративного судочинства.

З метою акцентування уваги осіб, що мають керуватися незапереч­ними засадами (принципами), які також є і позитивними зобов'язан­нями, звернемо увагу на значення принципів. Значення принципів щодо їх існування і втілення у судочинство: 1) надає йому якості дійсного правосуддя і навпаки - ігнорування веде до порушення права на судовий захист і, як правило, до неправосудності судових рішень; 2) є ціннісним орієнтиром для надання тлумачення правилам адміністративного судочинства при їх застосуванні, а також усунення в них прогалин; 3) забезпечує однотипне формулювання норм права і їх застосування на практиці тощо.

Проаналізуємо та дамо коментування принципів, передбачених у ст. 7 Кодексу адміністративного судочинства України.

1) Верховенство права. Цей принцип належить до конституційних (ст. 8 Конституції України) і означає пріоритет права та свобод людини, справедливість і гуманізму діяльності адміністративних органів. Він має не лише ідеологічне, а й практичне значення. Конституція України не дає його визначення, а лише зазначає, що в Україні визначається і діє принцип верховенства права (ч. 1 ст. 8 Конституції України). Вперше характеристику вимог принципу верховенства права подано у Рішенні Конституційного Суду у справі про призначення судом більш м'якого покарання (Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Криміналь­ного кодексу України (справа про призначення судом більш м'якогопокарання) від 2 листопада 2004 року // Офіційний вісник України. -2004. -№45. -Ст. 2975). Відповідно до розуміння Конституційного Суду «верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо (див.: Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбіди Р. О., ШишкінаВ. І. -К.: Старий світ, 2006. - С. 206). Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України (див.: Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбіди Р. О., ШишкінаВ. І. -К.: Старий світ, 2006. -С. 207). Таким чином, Конституційний Суд, характеризуючи принцип верхо­венства права, розглядає право не як закон чи систему нормативних актів, а як втілення справедливості, що є протилежним свавіллю. Держава не може діяти свавільно, вона обмежена правом, тобто не лише законодавством, що створене нею, але й правом, яке існує апріорі, незалежно від її розсуду - «природнім правом», або природними правами кожної людини. Як принцип судової діяльності верховенство права ви­значає спрямованість судочинства на досягнення справедливості, що і є правосуддям. Справедливим повинен бути як судовий процес, так і результат судочинства. Принцип верховенства права має особливу вагу в адміністративному судочинстві, зокрема й тому, що предметом розгляду в адміністративних судах переважно є правові акти (див.: Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбіди Р. О., ШишкінаВ. І. - К.: Старий світ, 2006. - С. 206). Отже, принципом верховенства права є сукупність засад (поло­жень), ідей, тобто вимог, що ґрунтуються на природних правах особи та її індивідуальної автономії відносно держави. Він повинен втілюватися через діяльність судової влади. Це ще раз підтверджує той факт, що публічна влада не тільки творить право, але й має бути обмежена у творенні права, оскільки доволі часто її нормотворення суперечить принципу верховенства права. На це обов'язково має звертати увагу Конституційний Суд України (не тільки за відповідним поданням, і це має бути обов'язком, а не правом цієї судової установи), крім того, це має бути також обов'язком Верховного Суду України. 

2) Законність. Цей принцип виражений утому, що адміністративний процес є діяльністю суто юридичною, яка здійснюється тільки на основі юридичних норм. Державні органи діють в адміністративному процесі у межах закришеної за ними компетенції. Законність випливає з принципу верховенства права і як загальна засада судочинства покладає на суд обов'язок розглядати і вирішувати судові справи на підставі вимог закону з урахуванням його цілей й у встановленому ним порядку. У відповід­ності з п. 2 ст. 7 та ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України принцип законності означає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень тау спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Це відповідає положенням ч. 2 ст. 19 Конституції України. Отже, законність у контексті п. 2 ст. 7 цього Кодексу вимагає, щоб суд розглядав і вирішував справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнарод­них договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Виходячи з вищезазначеного та загальнотеоретичних положень законністю є фундаментальна юридична категорія, яка є критерієм правового життя суспільства і громадян. Це комплексне політико-правове явище, що відображає правовий характер організації суспільного життя, органічний зв'язок права і влади, права і держави. Законність постає у кількох вимірах: 1) законність- як принцип здійснення державою владних повноважень (вимога законодавчого закріплення компетенції владних структур, ухвалення рішень у межах компетенції та на підставі закону, дотримання у діяльності державних структур конституційних прав і свобод людини); 2) законність - як принцип поведінки фізичних осіб у сфері права, тобто реальна можливість здійснення суб'єктом права наданих йому прав за умови неухильного виконання покладених на нього обов'язків конституційного закріплення правового статусу особи; можливість звернутися за судовим захистом власних прав та наявність ефективних засобів юридичної відповідаль­ності); 3) законність - як принципів побудови системи нормативних актів (ієрархічність цієї системи, відповідність закону підзаконних актів конституції держави); 4) законність - як вимога соціально-політичного життя (вимога точного і неухильного виконання законів та заснованих на них підзаконних актів усіма суб'єктами права), що визначає реальність писаного права та ступінь його втілення. Важливе значення для визначення змісту законності мають її принципи (висхідні засади): 1) єдність законності; 2) реальність законності; 3) доцільність законності.

Дотримання ж законності повинно гарантуватися передбаченою законом системою спеціальних засобів, тобто гарантій. За змістом ці гарантії поділяють на: а) вимоги розвиненості правової системи; б) ефективність системи нагляду за законністю; в) наявність засобів примусу, спрямо­ваних на відновлення порушеного права; г) застосування до порушників законних державних засобів впливу.

Отже, як ми вже зазначили, основною засадою адміністративного судочинства є законність. Громадяни зобов'язані неухильно додержу­ватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ч. 1 ст. 68 Конституції України). В цьому ж контексті і здійснення правосуддя в адміністративних справах відповідно до чинного законодавства є одним із завдань судового адміністративного процесу. Таким чином, Основний Закон держави послідовно проводить у життя принцип законності, який є невід'ємним елементом демократичної, правової держави, а всі фізичні, юридичні особи, а також держава в цілому зобов'язані у своїй діяльності його дотримуватися.

Законність правосуддя вимагає, щоб не тільки вся діяльність адміністративного суду була підпорядкована закону, але й дії усіх суб'єктів адміністративних процесуальних правовідносин, щоб вони суворо дотримувалися і виконували вимоги всіх інших принципів судового адміністративного процесу, які характеризують адміністра­тивне судочинство. Порушення і недодержання навіть одного з них тягне за собою порушення законності. Принцип законності визна­чається, по-перше, тим, що адміністративний суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до конкретних правовідносин; по-друге, здійснен­ня правосуддя неможливе без додержання норм процесуального права. Вся діяльність адміністративного суду повинна бути підпорядкована чинному судовому адміністративному процесу і здійснюватися у визначеному ним порядку. Прийняте адміністративним судом рішення по адміністративній справі має бути законним і обґрунтованим. Гарантіями принципу законності є перегляд вищестоящим адміністра­тивним судом рішень іухвал, право їх оскарження, дія санкцій захисту і відповідальності. В розвиток зазначених положень слід зазначити, що Конституція України має найвищу юридичну силу (ч. З ст. 8 Конституції України), тобто її норми мають пріоритет над законами та міжнародними договорами. Міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, мають перевагу над законами України (ч. 6 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України). У разі встановлення невідповідності положень цих актів Конституції України суд застосовує її положення як норми прямої дії. При цьому суд, який застосував Конституцію як акт прямої дії, не може визнати неконституційними закон чи міжнародний договір, згоду на обов'язковість якого надала Верховна Рада України, оскільки це віднесено до виключної компетенції Конституційного Суду України (див. п. З Постанови Пленуму Верховного Суду України « Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 року). Суд лише може не застосувати закон чи міжнародний договір, який не відповідає Конституції України, навівши відповідне обґрунтування в мотивувальній частині судового рішення.

У разі виникнення в суду під час розгляду адміністративної справи сумніву щодо відповідності закону Конституції України, він повинен звернутися до Верховного Суду України з пропозицією щодо вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи міжнародного договору (ч. 5 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України). Це правило стосується також дій суду у разі сумніву у конституційності підзакон-них актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим. При застосуванні інших нормативно-правових актів суд повинен пере­вірити, чи прийняті вони відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України. У разі невідповідності нормативно-правового акта Консти­туції, закону, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу. Тобто при застосуванні правових актів суд повинен враховувати їхнє місце у ієрархії національного законодавства - юридичну силу.

Таким чином, законність одночасно є: 1) вимогою до суду здійснити усі процесуальні дії, а також ухвалити рішення у справі відповідно до закону; 2) критерієм перевірки рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень.

Для усунення прогалин у правовому регулюванні відносин суд повинен застосовувати інститут аналогії закону і права (ч. 7 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України). Так, у разі відсутності закону, що регулює спірні відносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону). «Відсутність закону» означає як відсутність відповідного правового акта, так і його

неповноту, тобто відсутність у ньому положень, які б урегульовували спірні відносини. Необхідність розширеного тлумачення поняття « за­кон» тут обумовлена тим, що Кодекс адміністративного судочинства України встановлює можливість застосування не лише закону, а й інших правових актів. Якщо у такий спосіб не вдалося усунути прогалину - суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права) і виводить з них конкретне правило для врегулювання спірних відносин.

3) Рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом (дійсної самостійності суб'єктів процесуальних відносин). Цей принцип закріплений у ч. 2 ст. 24 Конституції України. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками. Положення Конституції щодо рівності усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом конкретизуються в нормах Кодексу адміністративного судочинства України. П. З ст. 7 цього Кодексу вміщує положення, яке потребує аналізу. Зокрема, це означає такий підхід, щоб фізичні і юридичні особи могли повно використовувати свої процесуальні права, вони повинні бути максимально автономні від суб'єкта управління. Саме ця ідея лежить в основі даного принципу права та принципу адміністра­тивного судочинства. Кожен член суспільства є рівнозначним для нього, а це зумовлює рівновелике ставлення правової системи окремих до частин соціуму. Мета такого підходу - максимальне розкриття можливостей особи. Умовою досягнення особою цієї мети є її самостійність. Цей принцип встановлює для сторін рівні можливості для здійснення ними своїх процесуальних прав і виконання обов'язків. Зміст цього принципу обумовлюється характером адміністративних правовідносин, підвідомчих адміністративному суду, і є відображен­ням загальноправового, закріпленого Конституцією України, принципу рівності усіх громадян перед законом і адміністративним судом. Визначивши процесуальну рівноправність сторін, адміністра­тивне процесуальне законодавство надає їм однакові процесуальні засоби для захисту і рівну можливість для їх застосування та сприяння адміністративному суду. Адміністративний суд в однаковій мірі повинен допомогти сторонам у збиранні і залученні до адміністративної справи доказів. Він зобов'язаний роз'яснити їх права і обов'язки, попередити про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і надавати інше сприяння, яке забезпечувало б реалізацію даного принципу. Сторонам надсилаються повістки та повідомлення про час і місце судового засідання та проведення окремих процесуальних дій. При розгляді клопотань осіб, які беруть участь в адміністративній справі, адміністративний суд заслуховує думку сторін.

Адміністративний суд не може постановити рішення, не вислухав­ши пояснення відповідача. Заявнику не може бути дозволено те, що не дозволяється відповідачу, і навпаки. Таким чином, відповідно до цього принципу для сторін має бути встановлена рівність у використан­ні ними процесуальних засобів у процесуальній діяльності в адміні­стративному судочинстві.

Принцип правової рівності ґрунтується на конституційному положенні щодо рівноправності громадян перед законом. Проте було б не правильно розглядати його однобічно, в контексті застосування лише до громадян. Він повною мірою стосується й інших суб'єктів адміністративного процесу. Інакше кажучи, вимоги закону поширю­ються на всі без винятку державні органи, об'єднання громадян і посадових осіб, які беруть участь в адміністративно-процесуальній діяльності. Конкретне втілення принцип правової рівності знаходить у формуванні правого статусу суб'єктів адміністративного процесу, причому особливе значення має закріплення широкого кола прав і обов'язків громадян, які відіграють тут роль дійового інструменту реалізації і захисту своїх інтересів.

Таким чином, рівність учасників адміністративного процесу перед законом означає наділення їх рівними правами і рівними обов'язками щодо участі у процесі та відстоюванні своєї позиції. При цьому терміни «рівні права», «рівні обов'язки» не можна ототожнювати з термінами «однакові права», «однакові обов'язки». Відомо, що права чи обов'язки можуть бути різними залежно від того, у якій ролі особа бере участь у процесі, чи вона є позивачем, відповідачем, третьою особою або представником якоїсь із сторін. Рівність прав або обов'язків полягає у тому, що кожен з учасників адміністративного процесу наділений правами і несе обов'язки, що адекватні його процесуальному становищу. Одна сторона не повинна бути у привілейованому чи дискримінованому становищі порівняно з іншою стороною. У правах щодо предмету спору сторони, як правило, рівні, але вимоги до них різні. Це відображено ст. 51 Кодексу адміністративного судочинства. Отже, рівність прав означає їх взаємну відповідність, пропорційність, тобто право позивача подати адміністративний позов - право відпо відача заперечувати проти позову, право позивача відмовитися від адміністративного позову - право відповідача визнати позов тощо. Змагальні права в осіб, які беруть участь у справі, - однакові, що регламентовано ст. 49 Кодексу адміністративного судочинства.

Виходячи з означеного, рівність учасників адміністративного процесу перед судом покладає на суд обов'язок не надавати будь-яких переваг, що не обумовлені законом, будь-якому з учасників адмі­ністративного процесу. Так само недопустимою є будь-яка дискримі­нація (незаконне позбавлення або обмеження судом прав) учасників адміністративного процесу. Тому становище конкретного учасника адміністративного процесу не може бути покращено чи погіршено залежно від ознак раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Порушення судом цих вимог буде свідченням упередженості суду.

Вважається, що засада рівності перед законом і судом не по­рушується при наданні учасникам адміністративного процесу ви­значених Кодексом адміністративного судочинства України пільг, які одночасно є гарантіями прав певних категорій осіб (малозабезпечених, немічних тощо). Ці пільги можуть бути встановлені законом (на­приклад, звільнення окремих категорій фізичних осіб від сплати судового збору) або судом у випадках, визначених законом (відстрочен­ня та розстрочення судових витрат, зменшення їх розміру або звільнення від їх оплати; допит немічного свідка судом у місці його перебування тощо). Надання таких гарантій слугує забезпеченню рівності в адміністративному процесі.

Тому щоб компенсувати нерівні можливості, що є у матеріальному становищі, та забезпечити сторонам рівні можливості в суді, на суб'єктів владних повноважень покладено деякі додаткові обов'язки (обов'язок доводити правомірність своїх рішень, дій чи бездіяльності в адміністративних справах про протиправність цих рішень, дій чи бездіяльність; обов'язок подати суду всі наявні у суб'єкта владних повноважень документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі - ч.ч. 2, 4 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України.) Крім того, виходячи з вини суб'єкта владних повноважень у тому, що він не зміг запобігти виникненню спору, встановлено, що суб'єкт владних повноважень не може претендувати на компенсацію здійснених ним судових витрат, навіть якщо виграє

справу (виняток становлять лише судові витрати на доказування -витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз. Суб'єкту владних повноважень їх компенсує сторона, яка «програла» справу-ч. 2ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України). В адміністративних справах, у яких позивачем є суб'єкт владних повноважень, а відповідачем - фізична чи юридична особа, судові витрати, які здійснив позивач, суд не стягує з відповідача за жодних умов (ч. 4 ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України).

4) Змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясуван­ня всіх обставин у справі. П. 4 ст. 7 цього Кодексу трансформовано конституційний принцип, закріплений у ст. 129 Конституції України: свобода в наданні суду доказів і у доведенні перед судом їх переконли­вості. Змагальність існує у судових процесах, де є рівноправні сторони. Вона полягає у процесі доведення перед судом особами, які беруть участь у справі, своєї позиції у справі. Отже, змагальність реалізується передусім у процесі доказування, тобто у підтвердженні сторонами тих обставин, на які вони посилаються для обґрунтування своїх вимог чи заперечень, певними доказами. Саме сторонам найкраще відомі обставини у справі, адже вони найкраще знають, якими доказами ці обставини можна підтвердити.

Особливість адміністративного судочинства полягає в тому, що об­ставини в адміністративній справі суд може встановлювати на підставі не лише доказів, які зібрали сторони або за їхньою ініціативою витребував суд, а й доказів, які зібрав суд з власної ініціативи. Ці положення відповідають п. 4 ч. З ст. 129 Конституції України і полягають у забезпеченні широкої можливості особам, які беруть участь у справі, відстоювати свої права й інтереси, свою позицію у справі. Змагальністю визначається весь процес відбору (подання, витребування, залучення) фактичного матеріалу, необхідного для розв'язання адміністративним судом адміністративної справи, встановлюються форми, методи і способи дослідження цього матеріалу, процесуальна діяльність суб'єктів доказування, її послідовність і правові наслідки. Утвердження своїх міркувань і оспорювання доводів, міркувань та заперечень противної сторони визначають зовнішню форму судового адміністративного процесу, надаючи йому змагального вигляду - боротьби сторін перед адміністративним судом. Отже, змагальність характеризується широкою можливістю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, визначати і використовувати в доказовій діяльності. 

Необхідні судові дані про юридичні факти в справі, що становлять предмет доказування, а також докази, якими вони підтверджуються, подають насамперед сторони. Кожна з них повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. У зв'язку з цим вони мають право знайомитися з матеріалами адміністративної справи, брати участь у судових засіданнях, подавати докази і брати участь у їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати адміністративному суду усні і письмові пояснення, подавати свої доводи, міркування та заперечення. Отже, принцип змагальності виступає процесуальною гарантією всебічного, повного і об'єктивного встановлення дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін. У разі зловживання особою, яка бере участь у справі, своїми правами суд повинен попередити її про недопустимість такого зловживання і, якщо необхідно, - обмежити у користуванні ними. Однак процесуальні права можна обмежити так, щоб не позбавити особу необхідних для конкретного випадку засобів ведення справи, і рівно настільки, наскільки це дає можливість усунути зловживання. Наприклад, якщо сторона для затягування провадження у справі заявляє багато безпідставних клопотань, не можна взагалі позбавляти її права заявляти клопотання, а достатньо обмежити їхню кількість, так щоб вона все-таки могла скористатися цим правом за призначен­ням.

Специфіка доказування в адміністративному судочинстві полягає у тому, що у справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доведення право­мірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладено на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Тобто в адмі­ністративних справах запроваджено презумпцію вини відповідача-суб'єкта владних повноважень (ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України). Особливість адміністративного судочинства, на відміну від цивільного судочинства, щодо забезпечення змагальності полягає у більш активній ролі суду.

Таким чином, на суд покладено обов'язок вживати передбачені законом заходи, необхідні для всебічного і повного з'ясування обставин у справі, зокрема щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи (ч. 4 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України). Це дає змогу врівноважити можливості людини, яка зазвичай необізнана у тонкощах юриспруденції, і суб'єкта владних повноважень. Крім того, предмет публічно-правового спору найчастіше стосується публічних інтересів — тобто інтересів широкого кола осіб. 

Суд повинен дослідити, як судове рішення може вплинути на ці інтереси, а не лише на інтереси осіб, які беруть участь у справі.

Для всебічного з'ясування обставин в адміністративній справі суд: 1) у разі необхідності пропонує особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребовуе докази, яких, на думку суду, не вистачає (ч. 5 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України); 2) роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їхні процесуальні права та обов'язки (ч. З ст. 34, частини перші статей 127, 130, 167 Кодексу адміністративного судочинства України); 3) іншим способом сприяє особам, які беруть участь у справі, здійсненню їхніх прав відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України. Якщо для встановлення певних обставин недостатньо доказів, суд повинен з'ясувати, якими ще доказами можна підтвердити чи спростувати ці обставини. За наявності доказів в осіб, які беруть участь у справі, суд пропонує їм подати ці докази. У разі знаходження доказів в інших осіб суд витребовує їх.

Необхідно звернути увагу на те, що коли особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду, суд вирішує справу на основі наявних доказів, але лише за умови, що такі докази необхідні для підтвердження обставин, на які посилається саме ця особа (ч. 6 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України). Суб'єкт владних повноважень також повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути ви­користані як докази у справі. У разі невиконання цього обов'язку суд витребовує названі документи та матеріали (ч. 4 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України).

Виходячи з того, що учасниками адміністративного судочинства, насамперед позивачами, найчастіше є особи, які не мають необхідної правової підготовки, суд повинен не лише ознайомити їх з процесуаль­ними правами та обов'язками, а й роз'яснити їм ці права та обов'язки, попередити про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій. Лише розуміння суті і змісту прав та обов'язків, а також наслідків їх реалізації є необхідною умовою для правильного їх використання чи виконання.

Хоча назва пункту починається з принципів змагальності сторін, але в ній йдеться не тільки про змагальність сторін, а й інших осіб, які беруть участь у справі, наприклад, процесуальних представників. Ця норма також повинна поширюватися не тільки на таких суб'єктів позовного провадження, як сторони, оскільки, крім сторін, у справах позовного провадження беруть участь треті особи як з самостійними вимогами, так і без самостійних вимог.

Диспозитивність (лат. - розпоряджаюся, упорядкований, розподілений) полягає в наданій заінтересованим особам, які беруть участь в адміністративній справі, можливості вільно здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на порушення, розвиток і припинення справи в адміністративному суді, а також використовувати інші процесуальні засоби з метою захисту суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів. Іншими словами, це означає можливість суб'єктів самостійно упорядковувати (регулювати) свої відносини, діяти на власний розсуд: вступати у правовідносини чи ні, визнавати їх зміст, здійснювати свої права або утримуватися від цього, з кількох запропонованих законом або договором варіантів поведінки вибирати оптимальний з погляду власних інтересів. Отже, цей принцип покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, за вирішенням яких позивач звернувся до суду. Суд позбавлений можливості ініціювати судове провадження, інакше він перетворився б з органу правосуддя у контролюючий орган. За загальним правилом адміністративний суд вирішує лише ті вимоги по суті спору, про вирішення яких клопочуть сторони, і він не повинен виходити за межі цих вимог (ч. 2 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України). Інакше кажучи, суд зв'язаний предметом і розміром заявлених вимог.

Правила адміністративного судочинства допускають випадок, коли суд зобов'язаний вийти за межі вимог адміністративного позову. Це потрібно, якщо спосіб захисту, який пропонує позивач, є недостатнім для повного захисту його прав, свобод та інтересів (ч. 2 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України). Зокрема, коли позивач звер­тається з вимогою визнати незаконним положення нормативно-правового акта міністерства, яким порушено його певне суб'єктивне право. Здійснюючи системний аналіз положень правового акта, адміністративний суд може дійти висновку, що порушення права позивача зумовлене не лише тим положенням нормативно-правового нкта, на незаконності якого наполягає позивач, а й низкою інших положень цього акта або й іншим актом. Тому для повноти захисту права, яке відстоює позивач, суд повинен вийти за межі позовних вимог. Водночас суд не може визнавати нормативно-правовий акт чи його положення незаконними, якщо вони не порушують права позивача.

Як зазначалося вище, що відповідно до принципу диспозитивності сторони вільно розпоряджаються своїми правами щодо предмету спору їч. 2 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України). Такими Привями є насамперед: 1) право на звернення до суду за захистом; 2) право 

змінити свої вимоги або відмовитися від них; 3) право визнати вимоги іншої сторони або не визнавати їх; 4) право за взаємною згодою припинити спір (примиритися). Ці права, виходячи зі змісту диспози-тивності, одержали назву «диспозитивні права».

Диспозитивність в адміністративному судочинстві дещо обмежена і підконтрольна судові. Високий ступінь втручання суду обумовлений публічним характером спорів, підсудних адміністративним судам, який полягає зокрема у тому, що результати їхнього вирішення можуть мати значення не лише для сторін, а для широкого кола осіб. Крім того, однією зі сторін в адміністративному процесі зазвичай виступає людина, не обізнана у тонкощах юриспруденції. Вона не завжди може розуміти правове значення своїх дій та наскільки вони відповідають її інтересам, тому реалізація диспозитивних прав в адміністративному судочинстві перебуває під контролем суду. Метою такого контролю є захист прав, свобод, інтересів сторін та будь-яких інших осіб при розпорядженні сторонами своїми правами щодо заявлених вимог. Контрольну функцію суд здійснює через: 1) процедури прийняття судом відмови позивача від адміністративного позову чи визнання відповідачем адміністративного позову; 2) прийняття судом відмови стягувача від примусового ви­конання; 3) визнання судом умов примирення сторін або мирової угоди, укладеної в процесі виконання (див.: Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбіди Р.О., ІНишкіна В.І. - К.: Старий світ, 2006. - С. 222).

Суд не може прийняти відмову позивача від адміністративного позову, визнання адміністративного позову відповідачем, відмову стягувача від примусового виконання, а також визнати умови прими­рення сторін чи мирової угоди між учасниками виконавчого провад­ження в адміністративній справі, якщо внаслідок цього будуть порушені норми права або чиї-небудь права, свободи чи інтереси. Інакше кажучи, відповідальність за правомірність цих дій в адміністративному судочинстві покладена на суд, а не на сторони, як це прийнято у цивільному судочинстві (ч. 4 ст. 51 та ч. 4 ст. 112 Кодексу адміністра­тивного судочинства України).

Принцип диспозитивності характеризується такими положеннями:

1)      хто хоче здійснити своє право, повинен про це сам потурбуватися;

2) особа, якій належить право, може від нього відмовитись; 3) нікого не можна примушувати пред'явити заяву проти своєї волі; 4) адміністра­ тивний суд не повинен виходити за межі вимог сторін, за винятками, встановленими законом; 5) правом розпоряджатися об'єктом процесу. Диспозитивністю визначаються також права інших осіб, які беруть

участь в адміністративній справі. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, користуються усіма правами заявника (див.: Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбіди Р. О.,ШишкінаВ. І. -К.: Старий світ, 2006. -С. 225).

Офіційне з'ясування всіх обставин у справі. Особливим принципом в адміністративному судочинстві є принцип офіційності, який обумов­лює основні відмінності адміністративного судочинства від цивільного. Офіційність полягає в активній ролі суду і за своїм змістом обмежує дію принципів змагальності і диспозитивності (див.: Основи адміністра­тивного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбі­ди Р.О., Шишкіна В.І. - К.: Старий світ, 2006. - С. 224). Наявність принципу офіційності обумовлена специфікою лублічно-правових відносин, яка полягає у тому, що в учасників таких правовідносин, як правило, нерівні можливості. Особливістю адміністративного судо­чинства вважається те, що у судовому процесі особі протистоїть потужний адміністративний апарат (див.: Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбіди Р.О., Шишкіна В.І. - К.: Старий світ, 2006. - С. 224-225). У зв'язку з цим у сторін заздалегідь складаються нерівні вихідні можливості (див.: Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбіди Р.О., Шишкіна В.І. - К.: Старий світ, 2006. - С. 224-225). Щоб збалансувати їх, адміністративний суд повинен відігравати активну роль у судовому процесі з тим, щоб сприяти особі у захисті її прав (див.: Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбіди Р. О., Шишкіна В. І. - К.: Старий світ, 2006. - С. 226).

У сфері дії принципу офіційності суд повинен дослідити за власною ініціативою важливі для прийняття рішення з правового спору фактичні обставини, залучити їх до провадження та встановити їх правдивість. Таким чином суд, поряд з активністю сторін в доведенні їх тверджень, бере на себе ініціативу під час розгляду справи. Треба звернути увагу на те, що протилежністю принципу офіційності є принцип змагальності. Принцип офіційності застосовується майже у кожному судовому адміністративному процесі. Тільки в цивільному процесі, де панує принцип змагальності, принцип офіційності діє як виняток і в дуже Обмеженому вигляді по певних категоріях справ (сімейні справи тощо). У судовому адміністративному процесі закріплення принципу офіцій­ності є важливим і необхідним, він визначає основні риси та обсяг дій адміністративного суду за його власною ініціативою. Суд повинен досліджувати зміст справи за власною ініціативою; до цього повинні Вилучатися учасники по справі. Він не зв'язаний тільки документами та

заявами про докази, які внесені сторонами у справі. Отже, внесена під час усного провадження заява про докази може бути відхилена тільки на підставі ухвали адміністративного суду, яка повинна бути обґрунто­ваною. Головуючий повинен сприяти усуненню помилок стосовно форми, проясненню неясно викладених заяв, внесенню сприяючих справі заяв, доповненню недостатніх фактичних відомостей, внесенню всіх важливих для встановлення та оцінки фактичного стану справи пояснень.

Учасники провадження для підготовки усного провадження повинні подавати заяви в письмовому вигляді. З цією метою головуючий може їх вимагати з встановленням відповідного строку. Письмові заяви одних учасників надсилаються іншим за власною ініціативою адміністра­тивного суду. До письмових заяв додаються документи, на які робиться посилання, в оригіналі або копії, в повному обсязі або витяги. Якщо документи вже відомі протилежній стороні або вони є дуже змістовними за обсягом, то достатнім є точне позначення з пропозицією про забезпечення ознайомлення з ними в приміщенні адміністративного суду.

Таким чином, цей принцип чітко ілюструє теоретичні та практичні аспекти провадження у справі. Він звужує не тільки змагальність сторін, а й інший принцип цивільного процесу - принцип виключно самостій­ного (за власною ініціативою) внесення сторонами доказів, документів, звернення з заявами, клопотаннями тощо.

Принцип офіційності, як обмеження змагальності, характеризується тим, що: 1) суд визначає обставини, які необхідно встановити для ви­рішення спору, а також з'ясовує, якими доказами сторони можуть об­ґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо цих обставин (п.п. З, 4 ч. 4 ст. 111 Кодексу адміністративного судочинства України); 2) у разі потреби суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у конкретній справі, доповнити чи пояснити певні обставини справи, а також надати суду додаткові докази, означивши їх (ч. 5 ст. 11, ч. 1ст. 114 Кодексу адміністративного судочинства України); 3) у разі необхідності суд з власної ініціативи повинен виявити і витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає (ч.ч. 4, 5 ст. 11, ч. 4 ст. 65, ч. 5 ст. 71, п.п. 1, Зч. 2 ст. 110КодексуадміністративногосудочинстваУкраїни);4)судтакож може визнати обов'язковим з'явлення сторони (чи сторін) або третьої особи, якщо виникне необхідність заслухати її особисто (п. 2 ч. 2 ст. 110, ст. 120 Кодексу адміністративного судочинства України); 5) суд може визнати за необхідне дослідити докази щодо обставин, які визнаються сторонами, якщо у нього може виникнути сумнів щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання (ч. З ст. 72 Кодексу адміністра

тивного судочинства України); 6) під час допиту свідка в суді суддя (судді) може задавати йому питання в будь-який час, а не лише після закінчення допиту його особами, які беруть участь у справі, як це прийнято у цивільному судочинстві (ч. 8 ст. 141 Кодексу адміністративного судочинства України) (див.: Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбіди Р.О., Шишкіна В.І. - К.: Старий світ, 2006. -С. 235).

Слід зазначити, що принцип офіційності стосується не лише з'ясування обставин у справі, а й сфери диспозитивності сторін. Це може проявлятися в тому, що суд: 1) у разі відмови позивача від заявленого ним адміністративного позову, визнання відповідачем адміністративного позову або досягнення сторонами примирення повинен перевірити, чи не суперечить це закону або чи не порушує це будь-чиї права, свободи чи інтереси (ч. 4 ст. 51, ч. 4 ст. 112, ч. З ст. 113 Кодексу адміністративного судочинства України); 2) має з власної ініціативи вжити всіх заходів щодо забезпечення адміністративного позову, якщо існує дійсно очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в конкретній адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх поновлення необхідно буде докласти дуже значних зусиль та витрат, або якщо при цьому проявляються очевидні, як для суду, так і сторонніх осіб, ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень (ч. 1 ст. 117 Кодексу адміністративного судочинства України); 3) може вийти за межі позовних вимог, якщо в цьому проявляється необхідність для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони заявляють (ч. 2 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України); 4) у разі укладення мирової угоди або відмови позивача від примусового виконання на стадії виконання судового рішення, суд повинен перевірити, чи не суперечить це закону та чи не порушує будь-чиї права, свободи чи інтереси (ч. 4 ст. 258 Кодексу адміністративного судочинства України) (див.: Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбіди Р.О., Шишкіна В.І. -К.: Старий світ, 2006. - С. 235).

5) Гласність і відкритість адміністративного процесу. Принципи гласності і відкритості в адміністративному судочинстві гарантують прозорість діяльності судової влади як для учасників судового процесу, так і для громадськості (див.: Основи адміністра­тивного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбіди Р.О., Шишкіна В.І. - К.: Старий світ, 2006. - С. 227). Цей

принцип закріплений ст. 129 Конституції України і характеризує демократизм судочинства та сприяє здійсненню ним попереджувальної та виховної функцій. Зміст гласності адміністративного судочинства полягає у тому, що розгляд справ у всіх судах відкритий, окрім випадків, коли це суперечить вимогам охорони державної таємниці та запобігання нерозголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі (за мотивованою ухвалою суду). Законом охороняється також таємниця листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень (ст. З Конституції України). Особисте листування та особисті телефонні повідомлення громадян можуть бути оголошені у відкритому судовому засіданні тільки за згодою осіб-кореспондентів. За відсутності такої згоди ця інформація розглядається у закритому судовому засіданні. В такому засіданні присутні особи, які беруть участь у справі, представ­ники громад, організацій і трудових колективів, котрі доводять до відома ^СУДУ Думку організації чи трудового колективу стосовно розглядуваної справи, а в необхідних випадках - свідки, експерти, перекладачі. Гласність судового розгляду означає відкритість усіх матеріалів справи для осіб, які беруть у ній участь, обов'язкове їх інформування про час і місце судового засідання і виконання окремих процесуальних дій. Гласність у судочинстві - це і право вміщувати звіти та повідомлення про судові процеси у ЗМІ, обговорювати матеріали справи у трудовому колективі для з'ясування громадської думки, яка доводиться до відома суду.

Поряд із правом громадян на одержання інформації про діяльність державних органів, закріпленим у ст. 43 Закону України «Про інформацію», законодавець встановлює обов'язок відповідних органів повідомляти громадян про ухвалені рішення. Так, частина сьома ст. 14 Закону України «Про об'єднання громадян» вказує на необхідність легалізуючого органу оприлюднити в засобах масової інформації офіційне визнання об'єднання громадян.

Особи, які беруть участь у справі, можуть вимагати в суді усної або письмової інформації про результати розгляду відповідної адміністра­тивної справи (див.: Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбіди Р.О., Шишкіна В.І. -К.: Старий світ, 2006. - С. 228). Таким правом наділені також особи, які не брали участі у справі, якщо вони вважають, що суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки (див.: Основи адміністра­тивного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбіди Р.О., Шишкіна В.І. - К.: Старий світ, 2006. -С. 228). Однак такі особи повинні довести наявність обґрунтованого інтересу до

результатів розгляду конкретної адміністративної справи (див.: Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбіди Р.О., Шишкіна В.І. -К.: Старий світ, 2006. -С. 228). Під результатами розгляду розуміються кінцеві судові рішення у справі. Якщо ці особи мають намір оскаржити такі рішення, їм повинна бути забезпечена можливість ознайомитися з матеріалами справи (див.: Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Куйбіди Р.О., Шишкіна В.І. - К.: Старий світ, 2006. -С. 229).

Наближеним до принципу гласності, але не тотожним за змістом є принцип відкритості. Відкритий розгляд адміністративних справ дає можливість громадянам безпосередньо знайомитися з роботою адміні­стративного суду, що в свою чергу підвищує його відповідальність за законне і правильне вирішення адміністративних справ. Відкритим може бути лише усний судовий розгляд адміністративної справи. Відкритим має бути також доступ до судової статистики і судових рішень як одна з найефективніших форм контролю громадськості за діяльністю судової влади. Право на доступ до судових рішень не зводиться лише до їх публічного проголошення, а й означає можливість кожного ознайоми­тися з текстами судових рішень.

Гласність судового адміністративного процесу забезпечує правову пропаганду чинних законів, контроль населення за діяльністю адміністративного суду і тим самим сприяє зміцненню його авторитету. Присутні в залі переконуються в гуманності та справедливості законів. Гласність судового адміністративного процесу позитивно впливає на осіб, які беруть участь в адміністративній справі, процесуальні дії яких перебувають під контролем громадян, які присутні в залі судового засідання. Учасники судового розгляду та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові нотатки. Проведення у залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання допускаються з дозволу адміністра­тивного суду. Конституція України вперше визначила основною засадою оудочинства у взаємозв'язку гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами.

6) Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду. Надання заінтересованим особам права на Оскарження є однією з гарантій ухвалення правосудного судового рішення у справі. В Україні відповідно до статті 129 Конституції впроваджене апеляційне та касаційне оскарження судових рішень. На

розвиток цих положень таприписівч. 1ст. 55 Конституції України уст. 12 Закону України «Про судоустрій України» закріплено, що учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку, передбачених законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення. Такі ж положення передбачені ст. 13 Кодексу адміністра­тивного судочинства України. Слід зазначити, що тут йдеться про осіб, яким надано право апеляційного та касаційного оскарження. Серед них слід виділити такі групи: 1) особи, які беруть участь у справі та були присутніми при розгляді справи у суді першої чи апеляційної інстанції; 2) особи, які беруть участь у справі, але вони були відсутніми при розг­ляді справи судом першої чи апеляційної інстанцій, а суд вирішив питан­ня про їх права та обов'язки; 3) особи, які потенційно повинні бути особами, які беруть участь у справі (бути стороною-співпозивачем, співвідповідачем, третьою особою), але вони не були заявлені стороною або іншою особою, яка бере участь у справі, чи не залучені судом до участі у справі, а суд вирішив питання про їх права та обов'язки, тобто без залучення їх до участі у процесі як осіб, які беруть участь у справі.

Отже, об'єктивність вирішення справи забезпечує передбачена система судових інстанцій. За перегляд судових рішень в адміністра­тивних справах у разі їх оскарження відповідають суди апеляційної інстанції (апеляційні адміністративні суди), суд касаційної інстанції (Ви­щий адміністративний суд), а також Верховний Суд України при здійсненні провадження за винятковими обставинами. Так, апеляційне оскарження починається з подання скарги до суду апеляційної інстанції на судове рішення суду першої інстанції з мотивів неправильного встановлення обставин у справі (питання факту) або неправильного застосування норм матеріального чи порушення норм процесуального права (питання права) і вирішується цією інстанцією. Таким чином, апеляційне оскарження може стосуватися як питань факту, так і питань права.

Розгляд адміністративних справ у апеляційному, касаційному порядку, а також в інших випадках, передбачених законом, здійсню­ватиметься адміністративним судом колегіально у складі не менше трьох професійних суддів відповідно до закону. Справи у порядку повторної касації розглядатимуться складом суддів відповідної судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України згідно з вимогами Кодексу адміністративного судочинства України.

До суду апеляційної інстанції можуть бути оскаржені б апеляційному порядку можуть бути оскаржені ухвали у випадках, визначених Кодексом адміністративного судочинства України. Це насамперед ті ухвали, що перешкоджають провадженню у справі.

Касаційне оскарження починається з подання скарги до суду касаційної інстанції на судові рішення суду апеляційної інстанції, а при потребі - і суду першої інстанції з мотивів неправильного застосування норм матеріального чи порушення норм процесуального права (питання права) і вирішується цією інстанцією. Тобто касаційне оскарження може стосуватися лише питань права. Також касаційним оскарженням є подання скарги до Верховного Суду України за винятковими обстави­нами, однак таке касаційне оскарження обмежене двома винятковими, найбільш принциповими для національної судової системи, підставами і здійснюється після «звичайного» касаційного провадження.

Право на оскарження судових рішень мають особи, які беруть участь у справі. Існують випадки, коли суд внаслідок судової помилки або відсутності у нього відповідних відомостей ухвалив судове рішення, яким прямо зачіпаються права, свободи, інтереси чи обов'язки осіб, які не брали участі у справі, то таким особам надано право на оскарження зазначених судових рішень.

7) Обов'язковість судових рішень. Відповідно до ч. 5 ст. 124 і ч. З ст. 129 Конституції України судові рішення є обов'язковими до ви­конання на всій території України, а обов'язковість рішень суду визнано однією з основних засад судочинства. Судові рішення, що набрали законної сили, а також ті, що підлягають негайному виконанню, є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, об'єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України.

Судові рішення набирають законної сили за правилами статті 250 Кодексу адміністративного судочинства України. У випадках, визначе­них статтею 252 Кодексу адміністративного судочинства України постанови суду належить виконувати негайно, не чекаючи набрання ними законної сили. Під законною силою судового рішення слід розуміти набуття ним властивостей акта правосуддя, який викликає певні правові наслідки, стає ефективним, тобто викликає певні результати, які у свою чергу ґрунтуються на авторитеті суду як органу державної влади та обов'язковості, остання ж виявляється у стабільності і реалізованості. Цей принцип забезпечує впровадження в життя судового рішення та його положень шляхом добровільності чи примусового виконання залежно від виду рішення. Судові рішення є обов'язковими не тільки для осіб, щодо яких вони постановлені, але й для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових, службових осіб і громадян. У цій нормі законодавцем робиться акцент не тільки на суб'єктивному складі осіб, на яких поширюється законна сила судового рішення, тобто рішення стає обов'язковим, а також йдеться про те, що такі рішення підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Таким чином, законо­давець окреслює межі обов'язковості судових рішень, а саме: 1) не всій території України; 2) поза її межами.

Невиконання судового рішення є підставою для адміністративної, кримінальної, цивільної та дисциплінарної відповідальності.

Принцип обов'язковості судових рішень також стосується судів. Судове рішення суду вищої інстанції в одній і тій самій справі є обов'язковим для суду нижчої інстанції у разі направлення справи на новий розгляд. У частині встановлення обставин обов'язковими для судів є преюдиційні рішення (ч. ч. 1, 4 ст. 72 Кодексу адміністра­тивного судочинства України): 1) судове рішення в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, - є обов'язковим для адміністративного суду при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті ж самі особи або особа, щодо якої встановлено обставини; 2) вирок суду в кримінальній справі або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду при розгляді справи про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок чи постанова суду, в питаннях чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.