Епідемічний процес. Умови, які впливають на перебіг епідемічного процесу. Епідеміологія кишкових інфекцій: черевний тиф, дизентерія, сальмонельоз, ботулізм, ХТІ, холера. Епідеміологія інфекцій дихальних шляхів: грип та інші ГРВІ, дифтерія, менінгококова інфекція.

Епідеміологія – самостійна галузь медицини, яка вивчає причини виникнення і поширення інфекційних хвороб, а також розробляє способи боротьби з ними, можливості їх запобігання і викорінення.

Сам термін, що запозичений з грецької мови (epi – на, demos – народ, logos – наука), означає вчення про появу і розповсюдження серед населення якихось масових явищ. На початку він стосувався лише інфекційних хвороб, і вже стало традицією саме таке його вживання. Але останнім часом почали говорити також про епідеміологію неінфекційних хвороб (наприклад, цукрового діабету) і навіть шкідливих звичок (куріння, наркоманія). Таке поширене вживання терміну на практиці нерідко призводить до непорозумінь, тому що між інфекційними і неінфекційними хворобами існує принципова відмінність.

Суттєвою особливістю інфекційних хвороб є їх заразність, тобто здатність розповсюджуватись серед людей і тварин. Ця здатність сформувалась еволюційно і забезпечує виживання збудника як біологічного виду.

Основним об’єктом епідеміології служить епідемічний процес, тобто поширення інфекційних хвороб серед людей. Дослідження його здійснюють за допомогою різних методів, частину з яких розробили самі епідеміологи, інші – запозичені із статистики, соціології, географії, гігієни, мікробіології, імунології, клінічної медицини тощо.

На основі вивчення закономірностей виникнення, поширення та згасання спалахів інфекційних хвороб утвердився й епідеміологічний метод дослідження. Він став своєрідним результатом синтезу методів соціальних, біологічних і медичних наук.

У минулому епідеміологія значною мірою була споглядальною наукою (займалась описом епідемій), а практичні заходи носили переважно емпіричний характер. Сьогодні вона має у своєму розпорядженні добре розроблену теорію і науково обґрунтовані, ефективні протиепідемічні заходи. Епідеміологія успішно задовольняє практичні запити охорони здоров’я, спрямовані на боротьбу із заразними хворобами та їх розповсюдженням.

Розрізняють загальну (теоретичну) частину епідеміології, в якій пояснюється епідемічний процес як явище, та спеціальну (практичну), що розробляє ті або інші технічні (наприклад, дезінфекція, масова імунізація) й організаційні (наприклад, система заходів проти занесення інфекцій з однієї місцевості в іншу) заходи боротьби з інфекційними хворобами.

Епідемічний процес

Будь-який живий організм, у тому числі мікроб, може існувати лише за умови постійного відтворення себе в нових поколіннях, що приходять на зміну одне одному. Впродовж еволюції живого світу багато видів мікроорганізмів (бактерії, віруси, гриби, найпростіші та ін.) пристосувались до життя в організмі людини або тварини, де вони знайшли необхідні умови для росту і розмноження. Але їх біологічний хазяїн є смертним. До того ж перебування патогенного мікроба в організмі людини чи тварини не байдуже для останніх, може спричинити хворобу і навіть загибель. Тому організм, у якому поселився хвороботворний мікроб, старається застосувати до прибульця сили, які б його нейтралізували або й знищили. Іншими словами, між макро- і мікроорганізмом відбувається постійна боротьба, в якій кожна сторона має власні інтереси. У цій взаємодії макроорганізм виробляє імунітет, тобто специфічний захист від мікроба-паразита, і переважно від нього звільняється. Все це диктує патогенному мікробу потребу періодично змінювати біологічного хазяїна, якого він використовує фактично як поживне середовище для відтворення свого виду.

Таким чином, епідемічний процес – безперервний процес взаємодії мікро- та макроорганізму на популяційному рівні, який супроводжується поширенням специфічних інфекційних станів серед людей і забезпечує збереження збудника у природі як біологічного виду.

Мал. 1. Схема передачі інфекції:

I – джерело збудника, II – механізм передачі, III – сприйнятливий здоровий організм; 1 – виділення збудника із зараженого організму, 2 – перебування збудника у довкіллі, 3 – проникнення його у здоровий організм.

Будь-який епідемічний процес можна собі уявити як безперервний ланцюг з трьох основних ланок – джерела збудника інфекції, механізму передачі та сприйнятливого організму, що послідовно відтворюються (мал. 1). Розмножившись у макроорганізмі, який фактично стає на якийсь час джерелом збудника, патогенний мікроб за допомогою певного способу (механізму передачі) передається іншому сприйнятливому до нього організму, і цей останній стає новим джерелом.

Зазначені три ланки епідемічного процесу є водночас і його рушійними силами, без яких він не може існувати.

Джерело збудника інфекції

Під джерелом збудника, за Л.В. Громашевським, слід розуміти об’єкт, який є місцем його природного перебування і розмноження. Це свого роду резервуар, у якому відбувається процес природного накопичення збудників і звідси вони можуть виділятися й заражати сприйнятливу людину або тварину.

У ролі джерела може виступати лише такий об’єкт, у якому збудники знаходять необхідні умови для свого існування і розмноження. Оскільки хвороботворні (тобто патогенні) види, як правило, пристосувались до паразитування в організмах людини і тварини, то саме останні можуть бути джерелом збудника інфекції. І лише деякі види збудників вільно живуть у природі, а тому їх резервуар формується у довкіллі.

Залежно від джерела усі інфекційні хвороби поділяють на антропонози, зоонози і сапронози.

При антропонозах джерелом збудника є лише заражена людина (хвора чи здоровий заразоносій). Хвора людина вважається більш небезпечною тому, що виділяє збудників у більшій кількості. Максимальна заразність при різних інфекціях припадає на різні періоди хвороби. Так, при кору, кашлюку, гепатиті А – це початковий період хвороби. При дизентерії, холері, висипному тифі максимальна заразність збігається з періодом розпалу захворювання. При деяких інфекційних хворобах (черевний тиф, паратифи А та В) найбільша інтенсивність виділення збудників у довкілля припадає на другу половину захворювання.

Виведенню збудників з організму сприяють часті рідкі випорожнення при холері, дизентерії, сальмонельозі; кашель, чхання – при кашлюку, кору, грипі. У разі гострого перебігу хвороби завдяки наростанню опірності (вироблення імунітету) організм звільняється від збудника ще до клінічного одужання, а іноді (грип, кір) й раніше. При хронічній формі інфекції відбувається безперервне або періодичне виділення збудника у довкілля, яке може тривати багато років (проказа, трахома, туберкульоз, токсоплазмоз). Клінічне видужання не завжди збігається з очищенням організму від збудника. Іноді виділення патогенного мікроба триває весь період реконвалесценції або й довше.

Людина або тварина, в організмі якої патогенні мікроорганізми паразитують без клінічних проявів хвороби, називається заразоносієм. Носії, виділяючи збудника впродовж деякого часу, а іноді й хронічно, становлять серйозну епідеміологічну небезпеку. Це пояснюється тим, що їх виявити набагато важче, ніж хворих, адже такі люди вважають себе здоровими.

Розрізняють три категорії заразоносійства: 1) здорове (без попереднього захворювання); 2) реконвалесцентне; 3) транзиторне. Здорове носійство часто виявляють в епідемічних осередках холери, дифтерії, скарлатини, менінгококової хвороби, поліомієліту. Спеціальні дослідження показали, що воно небайдуже для організму, бо в останньому відбуваються певні зміни, переважно імунного характеру. Тому здорове носійство свідчить про прихований, або безсимптомний, інфекційний процес. Воно переважно короткочасне і не інтенсивне. Але на одного хворого в епідемічному осередку можуть припадати десятки і навіть сотні здорових заразоносіїв. Така масовість різко підвищує їх роль в епідемічному процесі. Реконвалесцентне носійство спостерігається лише у частини видужуючих, воно також короткочасне і характеризується виділенням значно меншої кількості збудників, ніж у розпалі захворювання. Ще менше епідеміологічне значення має транзиторне носійство, при якому збудник не приживається в організмі зараженої особи і покидає його. Ця категорія носійства свідчить про наявність імунітету після перенесеного захворювання або вакцинації. Збудника вдається виділити одноразово.

Особливе епідеміологічне значення мають хворі або носії, які своєю професійною діяльністю пов’язані з виготовленням, обробкою, транспортуванням чи реалізацією у торговельній мережі харчових продуктів і питної води (працівники закладів харчової промисловості, їдалень, продовольчих магазинів, комунальної служби тощо) або контактують з дитячими групами (вихователі дитсадків, будинків дитини, шкільні вчителі та ін.). Зрозуміло, що одна така особа (декретований працівник) може заразити немало людей і навіть стати причиною спалахів інфекційних хвороб.

Для зоонозів характерне зараження людини лише від тварин (лептоспіроз, бруцельоз, туляремія, сибірка й ін.). Їх збудники адаптувались до безперервної циркуляції серед окремих видів домашніх (сільськогосподарських) і диких тварин. За певних умов людина може заразитись, але після цього сама, як правило, не стає джерелом, бо в людському колективі способи передачі зоонозних інфекцій не спрацьовують. Лише деякі інфекційні хвороби, що існують у природі як зоонози, можуть певний час розповсюджуватись у людському середовищі без участі тварин (наприклад, легенева форма чуми). Але відносно швидко цей епідемічний процес затухає, а тому не може забезпечити збереження збудника як біологічного виду.

Заразитись можна під час догляду за тваринами (наприклад, великою і дрібною рогатою худобою, свинями), їх забою, зняття шкури, розробки туші, стрижки овець і кіз, споживання сирого молока, недостатньо термічно обробленого м’яса, використання території і приміщень, забруднених хворими особинами. Такі зараження часто носять професійний характер (наприклад, бруцельоз у чабанів).

Серед диких тварин найбільше епідеміологічне значення мають гризуни (щури, миші, ховрахи тощо). Вони є джерелом збудника інфекції при лептоспірозі, геморагічних гарячках, чумі, туляремії, кліщовому енцефаліті та ін. При деяких інфекціях джерелом можуть бути хижі ссавці (наприклад, вовки і лисиці при сказі) або птахи (при орнітозі та сальмонельозі). Зараження людини відбувається різними способами, як зазначеними вище, так і внаслідок укусу твариною або через кровосисних комах.

Деякі патогенні для людини мікроорганізми можуть дуже довго перебувати і навіть накопичуватися у довкіллі. До них належать збудники легіонельозу, гістоплазмозу, системних мікозів, газової гангрени, лістеріозу, меліоїдозу, а також Bac. Сereus, що спричиняє кишкові інфекції. Спори цих мікробів можуть десятиліттями зберігатися у ґрунті, а в теплу пору року при високій вологості навіть проростати у вегетативні форми. При погіршенні умов вегетативні форми знову переходять у спори. Отже, ґрунт виступає своєрідним резервуаром цих збудників. Інфекційні хвороби, що спричиняються ними, дістали назву сапронози.