Література

1. Афанасьев В.Г. Основы философских знаний. – М.: Мысль, 1977. – С. 17-27.

2. Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. Історія філософії: Підручник. – К.: Либідь, 2001. – С. 142-168.

3. Качуровський М.О., Цикін В.О. Філософія: альтернативний виклад: Навчальний посібник. – Суми: СумДПУ, 2005. – С. 98-110.

4. Куцман П., Буркард Ф.-П., Відман Ф. Філософія: dtv-Atlas Пер. з 10-го нім. вид. – К.: Знання-Прес, 2002. – С. 168-172.

5. Ленин В.И. К вопросу о диалектике // Полное собрание сочинений, Т. 28. – С. 162-164.

6. Маркс К., Энгельс Ф. Манифест Коммунистической партии. – М.: Политиздат, 1974. – 64 с.

7. Романов Ю.И., Сандулов Ю.А. Краткая история философской мысли. – СПб.: Лань, 2002. – С. 135-143.

8. Тарєлкін Ю.П., Цикін В.О. Філософія в структурно-логічних схемах: Навчальний посібник. – Суми, 2003. – С. 32-33.

9. Філософія: Навчально-методичний посібник. – Х.: Одіссей, 2004. – С. 90-93.

10. Энгельс Ф. Роль труда в процессе превращения обезьяны в человека // Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения, – Т. 20. – С. 486-499.

Тема vіі. Українська філософія

1. Які світоглядні уявлення праукраїнців?

З емпіричних знань населення виникали уявлення про те, що їх життя і добробут залежать від сил природи. Фетишизація та персоналізація цих сил живила віру в існування окремих божеств і надприродних істот, які або можуть підтримувати людські наміри, або протидіяти їм. На українській землі давній пантеон богів був таким: Сварог, Перун, Дажьбог, Хорс, Велес, Стрибог, Троян, Коляда; до цих богів долучалися також надзвичайні “земні істоти”: польовики, лісовики, мавки, русалки, хвороба, чорт, злидні та багато інших.

Подібні антропоморфічні уявлення формували у свідомості людей відповідну картину довкілля. Оскільки природні фактори чи їх образи у вигляді надлюдських істот мали надзвичайні властивості, то вважалося, що спілкування з ними також вимагає особливих сил, здібностей і хисту. Так міфологізувався взаємозв’язок людини та навколишнього світу. Елементи його надзвичайності закріплювалися в народному епосі, традиціях, обрядах і несли певну частку філософського осмислення буття на рівні досвідних знань. Так творилася специфіка світобачення праукраїнців.

У давні часи предки українців не вважали себе підпорядкованими природним силам, а діяли на рівні з ними. Природа осмислювалась як щось своє, близьке, як необхідна частка життя, що і допоможе, і захистить, і визволить із біди. Тому створювалося враження про власні сили та можливості як рівноцінні природним. Відповідно в житті цінувалися розум, фізична сила, сміливість, ініціативність. Тому історик І. Крип’якевич писав, що чужинці завжди дивувалися розсудливості, витривалості, життєвій спритності та зарадності слов’ян.

Усе це дає підстави для висновку, що первісні уявлення про світ і про себе в ньому сформували у предків-українців ті риси, які згодом визначили етнічну специфіку: загострене відчуття свободи й любові до рідного краю, впевненість у своїх силах, кмітливість і здоровий глузд. Наприклад, це відбито в усіх стародавніх українських літературних джерелах, де висловлено багато філософських думок.

Це і погляди на світобудову і людську долю, роздуми про громадянську відповідальність і необхідність єднання для захисту краю. Там же акцентується момент самоусвідомлення населенням себе як етносу, окремого народу зі своєю самобутньою культурою.

Але доля українців дуже трагедійна. Особливо негативно впливали на розвиток української духовності, а відтак і філософії, зовнішні чинники. Які ж?

По-перше, це вплив степу, тобто кочових народів. Українці – народ автохтонний (з грец. “місцевий”, “корінний”). Сліди його постійного проживання на території нашої країни, на думку дослідників, датуються за чотири тисячоліття до н. е. Але географічно територія України є складовою гігантського степу, що простягнувся від Тихого океану на Сході до Карпат – на Заході. По його просторах віками пересувалися кочові народи, які раз по раз займали українські землі: сармати, кіммерійці, скіфи, гунни, болгари, половці та ін. Вони певною мірою впливали на спосіб життя, звичаї, моральні та ціннісні орієнтації місцевого населення.

Надзвичайно важкими були наслідки монгольської навали, оскільки монголи занесли на українські землі конфуціанську ідею про повну підпорядкованість простолюдинів панівній верхівці. На її підставі пізніше ґрунтувалося кріпосництво (по суті, рабство), що ламало внутрішнє єство людини, принижувало її гідність, пригнічувало творчу активність.

По-друге, дуже негативний вплив на філософський світогляд українців справив білінгвізм (з латини “двомовність”). Його започаткували скандинавські князі, які прибули до Київської Русі із Новгорода. Звідти княжий двір заніс до Києва мову північних слов’ян, що суттєво відрізнялася від мови місцевого населення (як російська від української).

Започатковані в Києві письмо, освіта, книжкова справа за мовною основою для праукраїнців були чужими. Це була не своя, а “княжа мова”, яка нині має назву або “староцерковної”, або “старослов’янської”. Трагічні наслідки цієї ситуації, що склалася в Україні, полягають в тому, що духовність народу набула двовимірності. Це можна побачити під час аналізу її двох рівнів:

буденний рівень своєї духовності повсякденно творить населення країни через фольклор, досвідні знання, звичаї, традиції, обрядовість тощо; на рівні елітарному, більш складному і досконалому, відбувається узагальнення, розвиток і творче оформлення духовних здобутків народу завдяки зусиллям його талановитих представників (учених, філософів, письменників, митців, релігійних діячів та ін.; збігаючись, ці рівні (буденний та елітарний) живлять один одного, збагачують і постійно підносять на вищий щабель розвитку духовність, інтелект, освіту, мораль населення.

Але якщо вони не збігаються, то відбувається розкол, розшарування населення на: причетне до кращих духовних надбань (багатої верхівки) і низів, простолюдинів, духовно обділених.

В Україні більше тисячоліття цей процес був викривленим, оскільки через білінгвізм духовне життя простих людей йшло своєю колією, верхівки – своєю. Скажімо, навіть наприкінці ХVІІІ ст. філософські твори Г. Сковороди, написані “княжою мовою”, мало хто в Україні розумів, а опублікована в 1798 році “Енеїда” І. Котляревського (з чужоземними життєвими колізіями) для всіх простих людей завдяки зрозумілій мові відразу стала своєю.

І якщо зважити на те, що елітарна творчість формує основи подальшого духовного розвитку народу (його знань, освіти, мистецтва, самої мови), то стає зрозумілим, якої шкоди завдає білінгвізм.

По-третє, посутнім негативним чинником в історії України була 750-річна бездержавність. Тому все українське в Україні офіційного захисту і підтримки не мало. Навпаки, поневолювачі насильницьки формували в українців комплекс меншовартості, оскільки навіть назви для нашої країни ними підбиралися відповідні: чи то “Мала Литва”, чи то “Малопольська”, чи то “Малоросія”. А українцям нахабно в очі стверджувалося: вашої мови, а відповідно й вас, як нації, не було, немає і бути не може.

Отже, виникають закономірні запитання: “Як українці вижили у цих страшних умовах? Де вони брали для цього снагу і міць? Що їх берегло і підтримувало?”. Про те, звідки наш народ черпав життєву енергію, наполегливість і внутрішню духовну силу, певною мірою розкриває усвідомлення процесу зародження, формування і розвитку філософської думки в Україні.