1.3. Сучасні парадигми менеджменту

Система управління, яка використовувалася у Радянському Союзі, належить до східної культури і характеризується як неринкове управління суспільством. Перехід до ринкових методів призвів до радикальних змін життєдіяльності суспільства. Це, в свою чергу, призвело до виникнення нової парадигми управління на даному відрізку історичного розвитку країни.

Парадигма (із грец. – приклад, зразок) – це концептуальна схема проблем і способів їх вирішення в даний історичний період. Зміна парадигми – це не що інше, як наукова революція. Парадигма – це фундаментальний спосіб мислення, сприйняття та розуміння світу.

З нашої точки зору, під новою управлінською парадигмою слід розуміти заміну радянського (авторитарного стилю керівництва) на ринковий (демократичний стиль керівництва).

Таким чином, перехід до ринкових відносин є найбільш вагомим чинником в українській економіці. Якість управління в цих умовах залежить від умілого використання менеджменту, як науки та практики управління. Як управлінська парадигма менеджменту України є така його модель, яка якомога швидше знайде своє місце в сучасних перехідних умовах господарювання.

На світовому рівні в розвитку менеджменту можна прослідкувати чотири основних напрямки:

– посилення впливу технічного прогресу при досягненні кінцевої мети підприємства;

– посилення конкурентної боротьби на міжнародному рівні;

– демократизація суспільства, участь рядових працівників у прийнятті управлінських рішень;

– посилення міжнародного характеру менеджменту, що ставить перед теорією управління багато запитань, які потребують відповіді.

Світові тенденції розвитку менеджменту поступово торкнуться і української економіки. До цього потрібно бути підготовленими, оскільки це не тільки тенденції, але й зміна поглядів. Менеджмент все більше залучається до розв’язання нових наукових підходів, пов’язаних з розвитком як бізнесової діяльності, так і до вирішення стратегічних проблем управління. Серед предметів нового наукового напрямку значне місце займає теорія хаосу. Вона вивчає випадкові процеси, які спостерігаються у великих соціально-економічних системах. Детальне їх вивчення довело, що звичайні повсякденні події носять випадковий характер, тобто є непередбачувані.

Важливим фактором у розвитку бізнесової діяльності є його глобалізація. Уже в даний час ліквідуються торговельні бар’єри між країнами, відкриваються нові ринки, конкуренція потребує нових знань, нових методів управління.

Виходячи з цих визначень, можна зробити такі висновки, звертаючись до книги П.Друкера «Практика менеджменту»:

– менеджмент – особливий економічний орган комерційного підприємства, точніше – виключно економічний орган індустріального ринкового суспільства;

– менеджмент не може бути точною наукою. Це практика, а не наука чи професія, хоч в ньому присутні елементи одного й другого;

– завданням менеджменту є управління. А управління не може бути пасивним і адаптивним. Навпаки, воно має вигляд активних дій, які направлені на досягнення потрібних результатів. Менеджмент не є простим породженням економіки, оскільки він сам суб’єкт і творець, який контролює економічні обставини і впливає на них свідомо й цілеспрямовано. З цього випливає, що керувати підприємством – означає керувати на основі встановленої мети;

– менеджмент є новою керівною парадигмою, що представляє собою орган, який керує і бізнесом, і менеджерами, і робітниками, і роботою. Якщо випустити з уваги хоч одну із цих функцій, мова вже буде йти про будь-що, тільки не про менеджмент, не про підприємство і не про індустріальне середовище.

Менеджмент має властивість швидко «пускати коріння» у добре оброблений підготовлений грунт. Український національний і культурний грунт не готовий до сприйняття західного «насіння». У нас інший менталітет, і не має відповідних правових і економічних умов. Менеджмент потребує іншого типу керівників. Їх підготовка – довготривалий процес, який потребує часу. Соціологи виділили так звані типи керівників ХХ століття.

Перше покоління радянських керівників (20-і рр. ХХ ст.) становили професійні революціонери, колишні робітники – підпільники і кадровий пролетаріат дожовтневого періоду, звільнені в запас з рядів Червоної армії, сільські активісти.

Друге покоління (30-50-і рр. ХХ ст.) – "борці за виконання директив; командири підприємства, висуванці партійних органів і комсомолу". Це люди із середньою освітою, ініціативні й компетентні. Мали практичний досвід, дисципліновані. Їхнє життєве кредо – «знати все до останньої дрібниці, знати справу краще всіх, не довіряти ні слову, ні паперу». Це покликання заклало фундамент радянської адміністративно-командної системи.

Покоління радянських керівників (60-80-і рр. ХХ ст.) – покоління «доперебудовницьке». Воно відрізняється особливою психологією, в якій до втрачених в юності ілюзій додався пафос «нічого не зроблено» і присмак гіркого сарказму. Старі й молоді бюрократи від керівництва, єдині в тому, що у них немає віку.

Пострадянське покоління – тип керівників, народжений економічними реформами 90-х років ХХ ст. Кризове покоління. В соціокультурному плані – “різношерсті”. Його ряди поповнюють старі кадри радянської номенклатури, які вийшли із різних прошарків інтелігенції демократичного ґатунку, які раніше не займали високих посад, кримінальні і напівкримінальні елементи, молоде покоління (до 30 років ХХ ст.) середнього класу.