4.1.2. Розвиток пожежної справи

У минулому за відсутності загальнодержавних заходів щодо боротьби з вогнем пожежі завдавали людям колосальних збитків,

величезна кількість міст та сіл вигоряли дотла не один раз. У серед­ні віки вогонь спустошував великі міста Європи практично кожну чверть століття. Неодноразово горіли Рим, Лондон, Петербург, Мос­ква, Барнаул, Гамбург, Берлін, Київ та інші міста. Особливо безза­хисним перед стихією вогню було село, де основним способом лікві­дації пожеж було руйнування дерев'яних будівель, що давало змогу попередити поширення вогню.

Перші згадки про заходи боротьби з пожежами на території Ки­ївської Русі знаходимо в Законодавчому положенні, яке з'явилося ще в XI ст. Основні заходи щодо запобігання пожежам полягали в обмеженні та забороні користуватися вогнем у літній період та суво­рому покаранні винних.

Значні позитивні зміни в протипожежній справі означилися то­ді, коли почалося впровадження протипожежних правил у будів­ництві. З 1735 р. при будівництві споруд почали зводити бранд­мауери — протипожежні стіни.

Становлення пожежної справи в Україні припадає на 30^0 рр. XIX ст., коли в м. Києві було засновано постійний штат пожежної частини поліції і створено пожежну охорону. Перші пожежні гідран­ти було облаштовано в м. Києві та інших великих містах України в 1870 р. У м. Львові першу професійну пожежну команду було ство­рено в 1849 р. її освятили під гаслом: «Богу хвала, народу слава, ближнім — на захист!»

У складі кожної пожежної частини були брандмейстер і його учень. Усі частини об'єднувалися в пожежну команду, на чолі якої стояв брандмайор. Підпорядковувалися пожежні частини по­ліції. У 1873 р. команди почали комплектувати «взамін нижніх чинів обов'язкового строку служби людьми по вільному найму». Озброєність пожежних частин на той час перебувала на вкрай низькому технічному рівні, але привертала увагу розкішна збруя, що сяяла прикрасами для дорогих коней рідкісної масті. Пожеж­ників одягали в пишні мундири й блискучі мідні каски з вигадли­вими гребенями.

Основним вогнегасним засобом була вода. Дахи й стіни будинків під час пожеж покривали мокрими лантухами, брезентом, які весь час поливали водою з відер. У 1762 р. вийшов державний указ, у якому су­воро вимагалося: «Щоб у кожному домі колодязі в придатному стані й достатній глибині з надлишком води були». Того, хто не виконував цього розпорядження, суворо попереджували: «А якщо хто з тутешніх обивателів, якого б звання не був, у двонедільний строк колодязя у своєму домі не зробить, той має в наказаніє дєнєжний штраф понести».

У містах вводився суворий порядок, відповідно до якого влітку у всіх дворах мало бути не менше двох-трьох діжок з водою, а у ви­падку пожежі на даху кожної домівки повинна була стояти людина, готова заливати вогонь водою. Окрім гасіння пожеж, на мешканців покладався обов'язок чистити димові труби від сажі.

Основним засобом гасіння пожеж були заливні труби. Подаван­ня води на вогонь за допомогою такої труби вимагало великих за­трат ручної праці. Обслуговували одну таку заливну пожежну трубу близько 50 осіб. З них 12 у дві зміни качали коромисла насоса, а ін­ші вишиковувалися ланцюжком для подавання води до труби відра­ми. Дальність дії труби становила 8-10 м, максимальна продуктив­ність — 20 відер/хв., або 3 л/с. Заливні труби мали висоту подачі во­ди понад 20 м. Вони жорстко кріпилися до кінних візків. У ті часи на пожежах часто лунали команди: «Качай, ламай, не розсуждай», а на місці пожежі лишалися попіл та руїни будинків.

Техніка пожежегасіння в ті часи на десятиліття відставала від рівня розвитку містобудування. Понад 300 років пожежний насос ручної дії був основним інструментом для гасіння пожеж в Україні. У пожежних командах Америки, Німеччини й Франції широко вико­ристовувалися пожежні парові машини, створені в Англії Брайтуай-том та Ериксоном у 1829 р. Пожежні парові машини забезпечували ефективне гасіння пожеж та полегшували важку ручну працю. Кож­на така машина замінила десятки заливних труб, створювала тиск води у 8-10 разів більший, ніж ручні насоси, та могла використову­вати воду безпосередньо з водойм.

Вітчизняні вчені зробили значний внесок у справу боротьби з вогнем, у розробку теорії процесів горіння, засобів пожежегасіння, захисту від блискавки та ін.

Основи теорії процесів горіння розробив М. В. Ломоносов. Праці академіка М. М. Семенова з питань детонації в газах і парах, академіка А. А. Скочинського з питань боротьби з вибухами газів і вугільного пилу в шахтах та багато інших мають світове й практич­не значення для профілактики пожеж та боротьби з ними.

Щоб вирішити проблему профілактики пожеж, необхідні нау­кові знання про процеси горіння, зокрема, у галузях хімії, фізичної хімії, теплофізики, опору матеріалів, будівельної механіки, газової динаміки та ін. На стику цих наук розроблено основи теорії вогне­стійкості, фізико-хімічні основи виникнення та гасіння пожежі, тео­ретичні основи евакуації людей з будівель (А. М. Баратов, М. Я. Ройт-ман та ін.).

У 50-х роках минулого століття В. Сомов і М. Плотніков об­ґрунтували грізні й до того часу незрозумілі явища — скипання й викидання нафтопродуктів з резервуарів. Скипання й викидання від­буваються тоді, коли в нафтопродуктах міститься навіть незначна кількість води, що підстилала колись нафтопродукти. У момент сти­кання прогрітого шару з водяною подушкою відбувається бурхливе пароутворення. Водяна пара з величезною силою на висоту до 100 м викидає нафтопродукт. Знання цього явища дало можливість розро­бити практичні заходи для гасіння таких пожеж і запобігти загибелі великої кількості людей.

Останнім часом було внесено суттєві зміни в систему управлін­ня справами пожежної охорони в державі. Для захисту національно­го багатства держави необхідно було створити нову систему органі­зації пожежної охорони.

У 1992 р. створено Український науково-дослідний інститут по­жежної безпеки МНС. 17 грудня 1993 р. Верховна Рада прийняла За­кон «Про пожежну безпеку».