3. Що є підґрунтям розвитку суспільства?

Самоорганізація і саморозвиток соціуму відбувається через діяльність етносів, класів, соціальних груп та через їх спілкування.

Що ж таке діяльність?

Діяльність – це специфічно людська форма активного відношення до світу, змістом якої є цілеспрямоване, творче його перетворення. Основними складовими елементами діяльності є:

по-перше, суб’єкт діяльності: людина як носій свідомості і самосвідомості;

по-друге, мета діяльності;

по-третє, засоби діяльності;

по-четверте, предмет діяльності як об’єкт, на який спрямована людська дія;

по-п’яте, результат діяльності;

по-шосте, сам процес діяльності, людська активність.

Універсальним предметом діяльності є природа, суспільство і людська свідомість. Соціальна філософія пояснює, що діяльність є джерелом формування соціальності. Саме завдяки діяльності людина подолала вихідну тотожність із природним і тваринним світом. Діяльністю людина перетворює природу і створює свій особливий феномен – матеріальну, соціальну і духовну культуру.

До рівня загальної засади культури діяльність була вперше піднесена німецьким філософом Йоганом Готлібом Фіхте (1762–1814). Саме Й.Г. Фіхте розглядав суб’єкт («Я») суто як самодіяльність, яка створює світ (“Не – Я”).

Інший німецький філософ, Г. Гегель (1770–1831), тлумачив діяльність як всепроникну характеристику Світового Духу. Діяльність породжується потребою Світового Духу до самозміни і самовдосконалення. За Г. Гегелем, головна роль належить не матеріальній, а духовній діяльності і, головним чином, самосвідомості. Універсальну схему творчої діяльності Світового Духу Г. Гегель назвав абсолютною ідеєю. Зміст і форми діяльності абсолютної ідеї Г. Гегель розкриває через послідовне розгортання системи категорій діалектики.

Гегелівську концепцію діяльності намагався переосмислити К. Маркс, який обґрунтував ідею діяльності як практику. М. Вебер і Т. Парсонс трансформували ідею діяльності в теорію соціальної дії.

Варто зазначити, що поняття “діяльність” є значно глибшим, ніж поняття “практика”, “виробництво”, “праця”. Це поняття охоплює найістотніше в людині – її свободу як здатність робити власний вільний вибір.

У процесі життєдіяльності люди вступають у певні стосунки, спілкуються між собою. Звідси спілкування, як і діяльність, є необхідною умовою самоорганізації соціальних систем. Спілкування органічно вплетене в соціальну діяльність, відповідає різним видам діяльності. Воно є передумовою діяльності, оскільки саме через спілкування налагоджуються необхідні для діяльності зв’язки. Тільки через спілкування відбувається обмін інформацією, збереження набутого досвіду, передача його від покоління до покоління.

Воно є не тільки суспільною, а й особистою потребою індивідів один у одному. У спілкуванні відбувається формування і розвиток особистості, її свідомості та самосвідомості. Воно є умовою формування людини як суспільної істоти, здатної до суспільного життя з собі подібними.

Отже, діяльність і спілкування – це наріжні камені, на яких зводиться будівля соціального, базується суспільство як особливий феномен, що розвивається за власними законами.