7. Які особливості наукового пізнання?

Для сучасної людини основною формою пізнавальної діяльності є пізнання наукове. На відміну від повсякденного, воно здійснюється не стихійно, а доцільно. Наука – це форма духовної діяльності людей, спрямована на виробництво знань про природу, суспільство, людину і саме пізнання, мета якого збагнути істину і відкрити об’єктивні закони на підставі узагальнення реальних фактів і встановлення їхнього взаємозв’язку. Наука – це і творча діяльність з отримання нового знання, і результат цієї діяльності: сукупність знань, зведених у цілісну систему на основі відповідних принципів.

Наука, відображаючи світ, творить єдину, взаємозалежну систему знань про його закони. Разом з тим, вона поділяється на безліч галузей знань, які відрізняються між собою відповідно до того, який бік дійсності чи форму руху буття вони вивчають. За предметом пізнання науки поділяються на природознавство, суспільствознавство; гуманітарні та соціальні науки і вчення про пізнання та закони мислення (логіка, гносеологія). Окрему групу складають технічні науки. Крім того, сучасна математика є також своєрідною наукою, оскільки обслуговує всі названі групи наук.

Можуть бути й інші критерії класифікації наук. Так, за відношенням до практики науки можна поділити на два типи: фундаментальні, де немає прямої орієнтації на практику, і прикладні, що знаходять безпосереднє застосування у практичній діяльності.

Наукове пізнання має власну природу й особливості. У чому їх суть?

По-перше, основним завданням наукового пізнання є виявлення об’єктивних законів дійсності – природних, соціальних, законів самого пізнання й мислення. Звідси витікає орієнтація в дослідженні, головним чином, на загальні, істотні властивості предмета, його сутнісні характеристики і відображення в системі абстракцій.

По-друге, характерною рисою наукового пізнання є об’єктивність. Наука прагне максимально усунути суб’єктивістські моменти на всіх етапах здобуття знань. Разом з тим, слід мати на увазі, що активність суб’єкта – найважливіша умова і передумова наукового пізнання. Останнє нездійсненне без конструктивно-критичного ставлення до дійсності, що виключає догматизм, апологетику й авторитарність у науці. Безпосередня мета і вища цінність наукового пізнання – об’єктивна істина, що досягається переважно раціональними засобами і методами, але і не без застосування живого споглядання.

По-третє, наукове пізнання не просто фіксує елементи знань, але й невпинно відтворює їх на власній основі, формує їх відповідно до своїх норм і принципів. Процес безперервного самовідновлення наукою власного концептуального арсеналу – важливий показник науковості. Наукове пізнання в гносеологічному плані є складним і суперечливим процесом відтворення знань. Вони складають цілісну систему понять, а також теорій, гіпотез, законів та інших ідеальних форм пізнання, закріплених у мові: природній чи штучній (математична символіка, хімічні формули, графіки, схеми тощо).

По-четверте, у процесі наукового пізнання застосовуються такі специфічні матеріальні засоби, як прилади, інструменти й інше складне, нерідко дороге устаткування (синхрофазотрони, радіотелескопи, ракетно-космічна техніка). Крім того, для науки більш, ніж для інших форм пізнання, характерне використання для дослідження власних об’єктів, таких ідеальних засобів і методів, як сучасна логіка, математичні методи, діалектика, системний, синергетичний та інші загальнонаукові прийоми і методи.

По-п’яте, науковому пізнанню властиві чітка доказовість, правдивість отриманих результатів, обґрунтованість висновків. Разом з тим, тут чимало гіпотез, припущень, вірогідних суджень. Тому в науці важливе значення має логіко-методологічна підготовка дослідників, їх філософська культура, уміння правильно застосовувати закони мислення.

У сучасній методології пізнавального процесу виділяють різні рівні критеріїв науковості. Крім уже названих, використовуються такі, як внутрішня системність знання, його формальна несуперечність, перевірка досвідом, відкритість для критики, цілісність сприйняття.

Тривалий час аналіз науки і наукового пізнання проводився з використанням моделі природно-математичного знання. Характеристики останнього вважалися властивими науці взагалі, що знаходить наочне відображення в позитивізмі. Останнім часом різко виріс інтерес до соціально-гуманітарного пізнання, що розглядається як один зі своєрідних видів наукового пізнання. Коли йдеться про нього, то варто звернути увагу на такі аспекти: 1) будь-яке пізнання в кожній зі своїх форм завжди соціальне, оскільки є суспільним продуктом і детерміноване культурно-історичними причинами; 2) це один з видів наукового пізнання, що має своїм предметом суспільні явища і процеси: економіку, політику, духовну сферу.

Досліджуючи соціальні явища, неприпустимо зводити їх до рівня природного (зокрема до спроб пояснити суспільні процеси тільки законами природи), і протиставляти природне соціальному, аж до їх повного розриву. У першому випадку відбудеться ототожнення соціально-гуманітарного знання з природничонауковим і механічне, некритичне зведення (редукція) першого до другого. Це натуралізм, що виступає у формах механіцизму, фізикалізму, біологізму. В іншому випадку за наявності протиставлення природознавства і суспільних наук, як наслідок, може настати дискредитація “точних” наук (гуманітаристика). Названі типи наук є частинами цілого. Вони характеризують процеси буття, проте кожна з цих галузей знань, хоча й пов’язана з іншою, є своєрідною, особливою.

Гуманітарне пізнання має справу не з реальними речами та їх властивостями, а зі стосунками людей, де тісно переплітається матеріальне й ідеальне, об’єктивне і суб’єктивне, свідоме і стихійне, де зіштовхуються інтереси і пристрасті, ставляться і реалізуються відповідні цілі. Оскільки суспільство – це діяльність людей, то соціальне пізнання і є дослідженням останньої в різноманітних її формах, насамперед, чуттєво-предметній діяльності. Виявлення її законів є разом з тим і відкриттям законів суспільства і на цій основі законів і принципів самого пізнання і мислення.

У соціальному пізнанні не можна користуватися ні мікроскопом, ні хімічними реактивами, ні, тим більше, технічним устаткуванням, усе це повинна замінити сила абстракції. Тому тут винятково велика роль мислення, його форм, принципів і методів. Якщо в природознавстві формою збагнення об’єкта – це монолог (природа «мовчить»), то в гуманітарному пізнанні – це діалог (особистостей, культур). Діалогічна природа соціального пізнання найбільш повно відображається у процедурах розуміння (розуміння як прилучення до змісту людської діяльності).

Безумовно, наукове пізнання є цілісною системою, що розвивається і має досить складну структуру. Остання являє собою єдність стійких взаємозв’язків між елементами даної системи. Структура наукового пізнання може бути представлена в різних її зрізах, а відповідно й у сукупності специфічних елементів. Ними можуть бути: об’єкт пізнання, суб’єкт пізнання, методи пізнання та його засоби – матеріальні та духовні.

Таким чином, у науці виділяються:

1. наука «переднього краю», що поряд із достовірними знаннями включає і деякі неістинні, але отримані науковими засобами результати;

2. тверде ядро науки – достовірний, перевірений здобуток знання, викристалізований у ході його розвитку;

3. історію науки.

При іншому зрізі процесу наукового пізнання елементами його структури є:

1. фактичний матеріал, почерпнутий з емпіричного досвіду;

2. результати початкового концептуального осмислення об’єкта, відображені в поняттях та інших абстракціях;

3. засновані на фактах проблеми і наукові пропозиції (гіпотези);

4. закони, що виростають з них, принципи і теорії (в тому числі й альтернативні);

5. філософські установки;

6. соціокультурні підстави;

7. методи, ідеали і норми наукового пізнання, його еталони і стиль мислення.

Сукупність зазначених концептуальних, ціннісних, методологічних та інших установок, властивих науці на кожному конкретно-історичному етапі її розвитку, є ідеалами та нормами наукового пізнання. Їх основна функція – організація і регуляція процесу наукового дослідження, орієнтація на більш ефективні шляхи, способи і форми здобуття знань, як це було, скажімо, при переході від класичної до некласичної науки. Ось це і є час його ідеалів і норм. Характер цих ідеалів і норм визначається, у першу чергу, предметом пізнання, специфікою досліджуваних об’єктів, а їхній зміст завжди формується в конкретному соціокультурному контексті.

Цілісна єдність норм та ідеалів наукового пізнання, що панують на відповідному етапі розвитку науки, формують стиль наукового мислення. Він виконує в науковому пізнанні регулятивну функцію, формує в нього варіативний і ціннісний зміст. Відбиваючи загальноприйняті стереотипи інтелектуальної діяльності, властиві певному етапу розвитку, стиль мислення завжди втілюється у відповідній конкретно-історичній формі. Найчастіше розрізняють класичний, некласичний і постнекласичний (сучасний) стилі наукового мислення.

Наукове пізнання є процесом, тобто системою знання, що перебуває в розвитку. Воно містить у собі два основних рівні – емпіричний і теоретичний. Хоч вони і пов’язані, але відрізняються один від одного, адже кожний з них має свою специфіку. Основні критерії, за якими розрізняються ці рівні, випливають: 1) з характеру предмета дослід­ження; 2) з типу застосовуваних засобів дослідження; 3) з особливостей використаних методів.

У чому полягає різниця між емпіричним і теоретичним у пізнанні?

По-перше, на емпіричному рівні переважає живе споглядання (чуттєве пізнання). Раціональний момент і його форми (судження, поняття) також присутні, але мають підпорядковане значення. Тому досліджуваний об’єкт відбивається переважно з боку своїх зовнішніх зв’язків і проявів, доступних живому спогляданню. На цій підставі відбувається збирання фактів, їхнє первинне узагальнення, опис того, що спостерігається, та накопичення експериментальних даних. Відбувається їхня систематизація та класифікація. Емпіричне дослідження орієнтоване на вивчення явищ і залежностей між ними. Істотні зв’язки у чистому вигляді не виділяють.

Теоретичне пізнання характеризується переважанням раціонального мислення у вигляді відповідних понять, теорій, законів та інших форм мисленнєвих операцій. Живе споглядання не усувається, а стає підпорядкованим аспектом пізнавального процесу. Теоретичне пізнання відбиває явища і процеси з боку їхніх універсальних внутрішніх зв’язків і закономірностей, що осягаються за допомогою раціональної обробки даних емпіричного знання. Ця обробка здійснюється за допомогою системи абстракцій «вищого порядку» – понять, умовиводів, законів, категорій, принципів тощо.

Варто розрізняти емпіричну залежність і теоретичний закон. Емпірична залежність є результатом індуктивного узагальнення досвіду і являє собою вірогідне знання. Теоретичний же закон – це завжди достовірне знання. Отримання такого знання вимагає особливих процедур.

По-друге, емпіричне, досвідне дослідження спрямоване безпосередньо на свій об’єкт. Воно будується, в основному, на спостереженнях і експериментальній діяльності. Тому засоби емпіричного дослідження складаються з різних пристроїв і приладів.

У теоретичному ж дослідженні відсутня безпосередня практична взаємодія з об’єктами. На цьому рівні об’єкт може вивчатися лише опосередковано, в уявному, а не реальному експерименті.

На експериментальному рівні вивчаються емпіричні об’єкти. Їх варто відрізняти від об’єктів реальності. Емпіричні об’єкти – це абстракції, що виділяють з дійсності. Це лише набір властивостей і взаємодій речей. Реальні об’єкти, що уявляються в емпіричному пізнанні в образі ідеальних об’єктів, мають жорстко фіксований і обмежений набір ознак, у той час, коли їм реально властиве нескінченна кількість ознак. Будь-який реальний об’єкт невичерпний у своїх властивостях і відносинах.

У теоретичному пізнанні застосовуються інші дослідницькі засоби. Тут відсутні засоби матеріальної, практичної взаємодії з досліджуваним об’єктом. Як основний засіб теоретичного дослідження виступають теоретично ідеальні об’єкти – конструкти. Їх також називають ідеалізованими, або абстрактними, об’єктами. Це особливі абстракції, в які вкладено зміст теоретичних термінів. Що ж вони собою являють?

Ідеалізовані теоретичні об’єкти (конструкти), на відміну від емпіричних об’єктів, наділені не тільки тими ознаками, що ми можемо знайти в дійсній взаємодії реальних об’єктів, але й ознаками, яких немає в жодному з реальних об’єктів. Наприклад, матеріальну крапку визначають як тіло, позбавлене розміру, але таке, що зосередило в собі всю масу тіла. Таких тіл у природі немає. Вони з’являються як результат нашого розумового конструювання об’єкта пізнання, коли ми абстрагуємося від несуттєвих зв’язків і ознак предмета і будуємо ідеальний об’єкт, що виступає носієм тільки сутнісних зв’язків. У реальності не можна відокремити сутність від явища, адже кожне з них виявляється через інше. Завданням же теоретичного дослідження є пізнання сутності в чистому вигляді. Уведення в теорію абстрактних, ідеалізованих об’єктів і дозволяє вирішувати його.

По-третє, емпіричне і теоретичне пізнання розрізняються за методами дослідницької діяльності. Основними методами емпіричного дослідження є: спостереження, експеримент, вимір і опис, орієнтовані на максимально очищену від суб’єктивних нашарувань характеристику досліджуваних явищ.

На теоретичному ж рівні пізнання застосовуються особливі методи: уявний експеримент з ідеалізованими об’єктами, що ніби заміщає реальний експеримент із реальними об’єктами; аксіоматичний; гіпотетико-дедуктивний; сходження від абстрактного до конкретного; методи історичного і логічного дослідження та ін.

Емпіричний і теоретичний рівні пізнання взаємозалежні, межі між ними умовні і рухливі. Емпіричне дослідження, виявляючи за допомогою спостережень і експериментів нові дані, стимулює теоретичне пізнання (яке їх пояснює й узагальнює), ставить перед ним нові, більш складні завдання. З іншого боку, теоретичне пізнання, розвиваючи і конкретизуючи на базі емпірії власний зміст, відкриває нові обрії для емпіричного пізнання, орієнтує і спрямовує його на пошуки нових фактів, сприяє вдосконаленню його методів і засобів.

Наука як цілісна динамічна система знань не може успішно розвиватися, не збагачуючись новими емпіричними даними, не узагальнюючи їх у системі теоретичних засобів, форм і методів пізнання. На різних етапах, у відповідні моменти розвитку науки емпіричне переходить у теоретичне і навпаки. Однак неприпустимо абсолютизувати один з цих рівнів на шкоду іншому. Емпіризм може принизити теоретичне знання, а то й відкинути його. Схоластичне теоретизування також може ігнорувати значення емпіричних даних, заперечувати необхідність всебічного аналізу фактів як джерела й основи теоретичних побудов і тим самим відриватися від реального життя. Отже, емпіричний і теоретичний рівні пізнання різняться предметом, засобами і методами дослідження. Однак розгляд кожного з них являє собою абстракцію. У реальній дійсності ці дві сфери знання завжди взаємопов’язані. Виділення ж категорій “емпіричне” і “теоретичне” в якості засобів методологічного аналізу дозволяє з’ясувати, як побудоване і як розвивається наукове знання.

Форми і способи пізнавальної діяльності людини різноманітні і досить досконалі. Вони характеризують людину як унікальне явище, у якому зосереджені всі властивості буття. Розум дає їй інтелектуальну владу над світом і практично безмежно розширює діапазон можливостей і волі.