6. Яка мета громадівського руху?

Загальноукраїнського звучання у другій половині ХІХ ст. національна ідея набула завдяки громадівському рухові. Його започаткував український історик й етнограф Володимир Боніфатійович Антонович (1834 – 1908). З його ініціативи у 1860 р. студенти-українці Києва створили культурно-просвітницький осередок “Громада” численністю близько 200 осіб. За мету своєї діяльності громадівці вважали (після скасування кріпосництва):

- широку освіту населення України;

- захист української культури та мови;

- підвищення національної свідомості.

Громадівський рух поширився по всій Україні, охопив усі верстви населення. Інтегруючу роль у ньому відігравала інтелігенція: учені, письменники, педагоги, місцеві чиновники. Громадівці закликали до вивчення та поширення української мови, історії, побуту, усної творчості народу. Завдяки їх зусиллям відкривалися вечірні та недільні школи, накопичувався й вивчався фольклорний матеріал, розповсюджувались літературні твори з історії України, козацтва і визвольної боротьби народу. Робилися спроби створення національного театру, які намагались реалізувати І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Заньковецька та ін.

Так розвивалася національна самосвідомість народу, патріотизм. Форми їх вияву були різні – від демонстративного носіння українського одягу та спілкування українською мовою (під час її заборони владою) до закликів не коритися офіційним властям.

Реакція царського уряду на розвиток цього руху була однозначною: заборона всього українського й переслідування громадівців.

Ось яку загальну хронологію обмежень в історії українського духовного життя подала газета “Голос України” за 27 жовтня 1992 року:

1720 р. – Указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою; 1769 р. – Указ Синоду про вилучення в населення українських букварів та україномовних церковних книг; 1775 р. – зруйнування Запорозької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях; 1786 р. – Емський акт про заборону ввезення українських книг з-за кордону, заборону українського театру і друкування нот українською мовою; 1811 р. – початок закриття Києво-Могилянської академії (остаточно у 1817 р.); 1847 р. – розгром Кирило-Мефодіївського товариства; 1862 р. – закриття українських недільних громадівських шкіл; 1863 р. – Валуєвський циркуляр про заборону видання книг українською мовою (оскільки її “не було, немає і бути не може”); 1884 р. – закриття всіх українських театрів; 1908 р. – указ Сенату про «шкідливість» культурної й освітянської діяльності на Україні; 1914 р. – Указ царя Миколи II про скасування української преси; 1933 р. – телеграма Й. Сталіна про припинення українізації; 1938 р. – сталінська постанова про обов’язкове вивчення російської мови; 1978 р. – Постанова ЦК КПРС про посилене вивчення та викладання російської мови та літератури («Брежнєвський циркуляр»); 1983 р. – Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови у школах (“Андроповський указ”); 1989 р. – Постанова Пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну, загальнодержавну (російську) мову в СРСР.

Отже, в усі часи в Україні поневолювачі силоміць забороняли й переслідували все українське. Відповідне негативне ставлення було і до представників громад. Показовою щодо цього є доля видатного громадівського діяча, письменника, поета, народознавця, етнографа Олександра Яковича Кониського (1836 – 1900). Його творами зачитувалась уся Україна, а підручниками користувалися громадівські школи. Книга О. Кониського “Тарас Шевченко-Грушівський: хроніка його життя” і сьогодні є найвизначнішим безпосереднім джерелом вивчення життя й творчості Кобзаря.

За свої ідейні переконання та громадівську діяльність О. Кониський зазнав багато поневірянь і гонінь. Його провина, як писав у своєму рапорті від 23 лютого 1862 р. полковник полтавського корпусу жандармів Бєлов, “заключалась единственно во введении в Малороссии национальных украинских обычаев, языка и распространении самой грамотности”. Гірка доля спіткала і багатьох інших громадівських діячів.