4. Як розвивали філософію випускники Києво-Могилянської академії?

Із закриттям академії філософську думку розвивали її випускники, а потім новостворені в Україні університети.

Особливе місце в українській філософській думці посідає творчість Григорія Савича Сковороди (1722 – 1794). Син козака-хлібороба з Полтавщини, закінчив Києво-Могилянську академію, певний час займався викладацькою справою, а останні 25 років життя був “мандрівним філософом”. Г. Сковорода є автором численних філософських праць, не всі з яких, на жаль, дійшли до нас. Його літературні твори, зокрема “Байки Харківські”, “Сад божественних пісень”, епістолярна спадщина, теж насичені філософським змістом. На що насамперед звертав увагу цей філософ?

По-перше, в ученні Г. Сковороди про дві натури (видиму і невидиму) у трьох світах – мікро, макро та символічному – чітко простежується думка, що природа “есть всему первоначальная пружина”, а матерія вічна. Водночас у природних таємницях філософ убачає результат божественного впливу, як єдність очевидного й потайного, знаного для людей і прихованого від них. По-друге, світ у розумінні Г. Сковороди постійно змінюється, він суперечливий, перебуває у вічному русі. Філософ уважав, що “с переменой сущности одно становится другим по своєму бытию”. По-третє, розкриваючи проблеми пізнання світу, Г. Сковорода звертається до думки старогрецьких філософів про людський вимір усього існуючого. У нього людина є найвищою визначеністю світу. “Если хочем измерить небо, землю и моря, – розтлумачував він, – должны, во-первых, измерить самих себя”. По-четверте, найважливішою ознакою філософії Г. Сковороди є її високий гуманізм і моральність. Це філософія добра, милосердя і доброчесності. Вона возвеличує людину праці й різко засуджує ледаря, уважаючи його причиною суспільного нещастя. Знаменита сковородинівська ідея “сродності праці” випливає з уявлення про справжнє людське щастя, коли людина отримує задоволення від результатів своєї діяльності. Наприклад, у “Байках Харківських” домінує думка про необхідність перетворення праці із засобу існування на життєву потребу та найвищу насолоду людини. Шлях до цього Г. Сковорода вбачав у вихованні й освіті. Він по-новому розумів призначення педагогіки, яка повинна слугувати духовному розвиткові особи. Лише так можна побудувати досконале суспільство. Сама особа має прагнути до його ідеалів, педагог же – допомагати в цьому. Його місія – формування вихованця не тиском власної інтелектуальної переваги, а делікатною допомогою в пошуках свого покликання (“сродної праці”). По-п’яте, слід звернути увагу і на кордоцентризм – учення Г. Сковороди, його “філософію серця”. В основі відносин між людьми він убачав не холодні міркування про зиск чи прибуток, а безкорисливість, сердечну доброту, милосердя. Сам він був безсрібником, що відбито у його автоепітафії: “Світ ловив мене, але не спіймав”.

Г. Сковорода справив великий вплив на подальший розвиток української філософської думки.

У його добу творив ще один український філософ, теж вихованець Києво-Могилянської академії Яків Павлович Козельський (1729 – 1793). Досить оригінальною є його книга “Філософічні пропозиції”. У ній він розвивав гуманістичні ідеї французьких просвітителів, сформулював думку про покращання людської долі шляхом поширення освіти народу, розвиток його духовної культури та моралі.

Визначаючи завдання філософії, Я. Козельський відзначав, що вона повинна розв’язувати проблеми пізнання природи речей, допомагати в пошуках істини. Він обґрунтував ряд філософських категорій: субстанція, буття, матерія, простір і час, необхідність, випадковість та ін. У соціальних відносинах філософ засуджував кріпосництво, співчував пригнобленим. Шляхи до покращання життя Я. Козельський убачав у справедливих законах та освіті народу.

Філософська творчість І. Сковороди, Я. Козельського та інших вказує на те, що закриття Києво-Могилянської академії не призвело до занепаду української філософської думки. Навпаки, новий імпульс розвитку вона отримала як академічна філософія у вищих навчальних закладах, що почали відкриватися по всій Україні: у Київській духовній академії, в університетах Львова, Харкова, Києва, у Рішельєвському ліцеї в Одесі та ін. Слід зазначити, що академічною філософія стає тоді, коли її творять на кафедрах навчальних закладів, які мають високий рівень філософської культури.

Так, у Львівському університеті досить плідно працював професор філософії Петро Дмитрович Лодій (1764 – 1829). Він уважав, що світ не залежить від свідомості, доводив єдність фізичного і психічного в людині, обґрунтовував можливість істинного пізнання світу. Його праця “Логічні настанови” була визнана урядом небезпечною і знищена. До речі, в Російській імперії філософія й етика в навчальних закладах не раз підпадали під заборону, оскільки вважалися “богопротивными и безнравственными”, але попри всі заборони філософія в Україні розквітала.