2. З чого і як «народжується» філософія?

Ще стародавні мислителі вказали на два таких джерела, що не взаємовиключають, а доповнюють один одного. Одне з них назвав Арістотель, інше – Сократ.

Усе наше знання, як уважав Стагиріт, особливо, філософське зобов’язано своїм походженням такій щасливій здатності людини, як здивування. Чим багатше, складніше духовний світ особи, тим сильніше розвинена у неї ця здатність: щиро, природно переживати радісне хвилювання від зустрічі зі ще не пізнаним, не розгаданим. Арістотелем висловлено оптимістичний, раціоналістичний «дух Афін» – переконаність, глибока віра людини у власні сили, в розумність світу та в можливість його пізнання.

Здатність дивуватися (допитливість) – дорогоцінна властивість людини, що наповнює її життя високим сенсом, очікуванням усе більших радощів від безмежної гри розуму, що зближує мислячу людину з Богом.

Як здоровій, фізично розвиненій людині приємна гра м’язів, так і людині розумово, етично розвиненій приємна і навіть життєво необхідна постійна, безперервна робота думки. «Мислю – отже існую», – твердить великий філософ і вчений Декарт (XVII ст.). Про інтелектуальну насолоду як вище благо, не зрівняне ні з якими іншими благами світу, говорили по-своєму Б. Спіноза і Г. Гегель, К. Маркс і А. Ейнштейн. К. Маркс додавав: духовно багата людина – це людина, яка завжди має потребу, бо вона завжди жадає наявні багатства помножити. А А. Ейнштейн уважав, що найбільшою і дивовижною загадкою світу є те, що він зрозумілий розумом, пізнаваний.

Але ж людина не тільки пізнає світ. Вона живе в ньому. Людське ставлення до світу (і до себе самого) є переживанням, а найглибшим і найсильнішим є переживання часу, тобто скінченності власного буття, переживання неминучості смерті. Саме смерть називає Сократ (V ст. до н. е.) надихаючим генієм філософії. Тільки людина (навіть коли вона молода та здорова) знає про неминучість власної смерті, і це знання примушує її думати про сенс життя, що і є філософуванням.

Усе це додає філософській свідомості трагічної, але й піднесеної тональності. Трагізм філософської свідомості (особливо яскраво виражений у філософії Сходу) не слід відносити тільки до відверто песимістичних етичних й антропологічних учень (А. Шопенгауер, Э. Гартман). Трагічний і філософський оптимізм, що відкриває перед людиною сувору істину без оздоб, є боротьбою, а в боротьбі неминучі жертви. Реалізм філософії розрахований на мужнє ухвалення будь-якого обґрунтованого розумом висновку, на повну відмову від ілюзій.

Ось чому суто раціоналістичний, просвітницький погляд на філософію як на задоволення людської допитливості очевидно недостатній. Він повинен бути доповнений розумінням того, що філософія – це «відповідь» людини на виклик долі, що поставила її як смертну, але єдину у світі мислячу істоту в положення одинокості з нескінченним Всесвітом.

Суто інтелектуальне джерело філософської мудрості, арістотелівське «здивування», розвинувшись, започаткувало науково-теоретичну складову філософського знання. Друге джерело (назвемо його емоційно-ціннісним переживанням людиною себе і світу) ріднить філософію з релігією та мистецтвом, тобто вже не з теоретичним, а з принципово іншим, духовно-практичним способом засвоєння людиною дійсності. Специфіка, унікальність філософії в тому, що в ній (і лише в ній) обидва ці способи людської життєдіяльності – науково-теоретичний і ціннісний та практично-духовний – поєднані. Але кожний з них зберігає в цій єдності свою відносну самостійність: теоретичний вектор філософії спрямований, згідно із законами діалектичної логіки, до все більш повного і всебічного знання, вектор емоційно-ціннісний (духовно-практичний) зосереджує етичний, соціальний досвід культури народу, нації. Його висновки в якомусь сенсі не залежать від часу, вони вічні, як вічні, наприклад, творіння мистецтва.

За І. Кантом у співвідношенні теоретичного і практичного розуму першість належить останньому. Це означає, що філософські істини мало зрозуміти і прийняти розумом. Їх потрібно ще й вистраждати серцем. Тоді вони стають переконанням – такою цінністю, за яку люди готові віддати життя. «Ніхто не вмирав через онтологічні проблеми», – говорив французький філософ і письменник А. Камю. За філософські ж істини і переконання – вмирають! Якби філософські істини були істинами очевидного знання, то вони б розповсюджувалися у світі тільки «книжковим» шляхом, як уявляли це просвітителі, які вважали, що сенс життя можна так само пояснити людині, як і математичну теорему. Проте досвід свідчить: з одного соціального середовища в інше можливий лише експорт філософської інформації, але не філософських ідей (переконань). Щоб це відбулося, потрібно, щоб зрівнявся, зблизився соціальний досвід цих культур, щоб люди по обидва боки межі стали мучитися одними і тими самими болями, тими ж або схожими стражданнями.

Ведучи мову про специфіку і характер філософського знання, ми вже не раз зверталися до понять соціального і духовного досвіду. Це неминуче, оскільки все наше знання (а не тільки знання філософське) має зрештою одне універсальне джерело – людський досвід. Проте досвід, на який спирається філософія, особливе явище. Він зовсім не та емпірія, яка є матеріалом для повсякденної роботи наших відчуттів. Він а ні спостереження, а ні експеримент ученого (природодослідника). Ніяка емпірія, ніякий експеримент не можуть бути основою для всеосяжних, гранично широких філософських узагальнень, що нерідко тлумачаться (скептицизмом, позитивізмом) як аргумент проти самої можливості об’єктивного, достовірного філософського знання, яке зводиться тим самим до рівня тільки суб’єктивних, не загально значущих думок і припущень.

Існує й інший (теж позитивістський) погляд на філософське знання як на просте «узагальнення науки». По-перше, такий погляд не правильний за суто історичними міркуваннями, оскільки філософія набагато старша за науку (антична і середньовічна філософія не могли узагальнювати науку, якої тоді ще не було). По-друге, якби філософія могла тільки щось узагальнювати, вона б не несла нового знання, цінність її в культурі була б тоді мінімальною. Насправді ж філософія не відстає, а випереджає науку. Як це можливо?

Відповісти на це запитання – означає відповісти і на те, як можливе знання про загальне? Емпіричний досвід такого знання дати не може. Простий вбір і накопичення фактів завжди залишає процес пізнання неповним, не завершеним. Але є інший шлях – діалектичний. Він можливий тому, що у світі є розвиток, є рух від простого до складного, від нижчого до вищого. Пізнаючи вищі форми, що вже розвинулися, діалектичний розум пізнає тим самим загальну логіку, загальні закони руху, властиві не тільки цій формі, але й попереднім щодо неї формам. Вище є «законом» для нижчого, з якого вище виросло, розвинулося. Закони, що діють на найвищому рівні еволюції, є загальними для всієї еволюції й охопленого нею світу в цілому.

Найвища у світі реальність – це людина і світ людини: соціальний та духовний. У ньому діалектика життя досягла найглибшого і найповнішого виразу. Закони цього світу є ключем до всієї діалектики дійсності, як анатомія людини є ключем до анатомії мавпи. Це і дає філософії право бути категоріальним, методологічним знаряддям пізнання, освоєння, збагнення всього нескінченного Всесвіту, всіх його можливих форм і перевтілень. Категорії філософії – це «вузлики на спомин», залишені в спадок новим поколінням їх попередниками. У них стислий і сконцентрований весь історичний досвід людства, зашифрований соціогенетичний код культури. Тільки на цій основі виникає, працює і розвивається людська думка, у тому числі й філософська.