Зміст учення про волю і. Канта такий:

1. воля поділяється на добру (розумну) і паталогічну;

2. моральної якості вчинкам надає розумність волі, яка спрямовує вчинки до обов’язку, який змушує людей рахуватися з моральним законом;

3. обов’язок у поведінці і діях набуває форми імперативів (з латини “повелінь”). Моральний закон, як вище правило життя, проявляється через категоричний (абсолютний) імператив, який навчає:

чини так, щоб людство у твоїй особі й особах інших було лише метою, але не засобом. Тобто особа, як і людство, є лише метою існування і розвитку і не може бути засобом чиєїсь волі, чийогось примусу, чиєїсь влади.

Це дуже важливий висновок. Він відповідає найвищому вияву гуманізму – розумінню людини, її життя, прав і свобод як вищої цінності буття. В подальшому його розгортало багато послідовників І. Канта. Цей постулат є актуальним і нині. До речі, його закріплено в «Декларації прав людини», прийнятій ООН (1949).

У праці «Критика здатності до судження» І. Кант установлює зв’язок між свободою і природою. Як він його пояснює?

Існування всього сущого, все живе становлять спільну красу. В прекрасному домінує природа, яка є могутньою цілісністю. Проте і людина відіграє важливу роль у природному середовищі, оскільки здатна до надіндивідуальних почуттів. Так людина досягає можливості долати природну причинність існування, і тому вона має змогу діяти з певною свободою і доцільністю.

Адже людина відрізняється від інших природних створінь тим, що здатна передавати з покоління в покоління через мислення певний досвід (тобто йдеться про історичну пам’ять). У такий спосіб природа реалізує свій потаємний план – розвинути до кінця все, що природно закладене в людстві (досягти повної його самореалізації).

Розвиваючи ці думки у своїй філософії права, І. Кант пояснює, що з безправного природного стану людина виходить через справедливе громадянське суспільство. Воно виникає на ґрунті «первісного договору» людей. Коли держава сформована на підставі такого договору, то лише тоді вона може забезпечити своїм громадянам повну рівність і свободу.

І. Кант, як і його попередники-просвітники, дотримувався ідеї республіканської конституції з розподілом влади на законодавчу, виконавчу і судову. За цих умов, як уважав він, існує можливість суверенітету народу і гарантія особистих прав людини. Міжнародне право, як зазначав І. Кант у праці «До вічного миру», має забезпечити співпрацю і мир між народами.

Таким чином, І. Кант розвинув знання про здатність людини до осмислення світу і самоусвідомлення. Але у ній, подібно до божеств, творять і чистий розум, і абсолютний дух. Тому в кантівській філософії світ природи, людини та суспільства не постають самостійною реальністю, а функціонують як продукт суб’єктивного творення. Деякі з цих ідей наявні і в сучасній філософії.

2. Що означає абсолютний ідеалізм г. Гегеля?

Видатний представник німецької класичної філософії Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831) називав своє вчення «абсолютним ідеалізмом», виклавши його в різноманітних працях («Енциклопедія філософських наук», «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Філософія права»), у курсах лекцій, публічних виступах тощо.

Він так пояснював своє світорозуміння у праці «Феноменологія духу»: основою всіх явищ природи та історії суспільства є духовне начало – безликий об’єктивний «світовий дух». Творча дія світового духу проявляється як «світовий розум». Світовий дух набуває впорядкування через «абсолютну ідею». Ця ідея робить увесь світовий дух абсолютним (з латини «необмеженим») і довершеним.

Головні положення гегелівської концепції світобудови: увесь світ – це історичний процес; його джерелом, суб’єктом активності є абсолютний дух; вищою метою абсолютного духу є самопізнання, а вищою формою його розвитку є філософія, як спосіб самоусвідомлення через колективну свідомість людства; ступені розвитку сущого, в тому числі суспільства і філософії, є ступенями розвитку абсолютного духу; результатом самопізнання є поняття – знання духу про себе і свою діяльність. Задум того, чого хотів абсолютний дух у своїй історії, чітко може відобразити лише історія філософії (певний тип мислення). У свою чергу, історія філософії є внутрішнім розумінням всесвітньої історії.

Великою заслугою Г. Гегеля стало обґрунтування діалектики як учення про осмислення буття у цілісності, взаємозв’язках і розвитку. До Г. Гегеля діалектику розвивали філософи Стародавньої Греції, її використовували схоласти у Середні віки та філософи Нового часу.

Але, як влучно зазначив Ф. Енгельс, лише завдяки гегелівській діалектиці весь природний, історичний і духовний світ постав у вигляді процесу, тобто у безперервному русі, взаємодіях, змінах. Це означає, що Г. Гегель уперше розкрив діалектику як окреме вчення про пізнання світу в його цілісності.