П’ять чинників: психометрична модель

На відміну від акценту на проекції поведінкових особливостей в лексичних закономірностях, в FFM враховується, що особистісні шкали розроблялися для вимірювання найважливіших індивідуальних відмінностей, виявлених в особистісних теоріях. Автори психометричного підходу наводять велику кількість даних, що характеризують взаємозв'язки вимірювань FFM з найважливішими параметрами, загальними для багатьох особистісних шкал, що описують темпераментальні, еволюційні, психопатологічні, мотиваційні, міжособистісні характеристики на основі факторно-аналітичних, типологічних і крос-культурних моделей. Результати досліджень дозволили сформулювати постулати П’ятифакторної Теорії Особистості, що характеризують основні тенденції прояву універсальних рис з урахуванням наступних позицій:

1. Індивідуальність. Всі дорослі люди можуть бути охарактеризовані специфічною комбінацією особистісних рис, що впливають на патерни думок, відчуттів і поведінки.

2. Походження. Особистісні риси, що вивчаються, є ендогенні базові тенденції.

3. Розвиток. Риси розвиваються в дитинстві, досягають своєї сформованості в дорослому віці суб'єкта, зберігаються незмінними при адаптуванні індивідуума.

4. Структура. Риси організовані ієрархічно – від вузьких і специфічних до широких, загальніших диспозицій. Досліджувані п'ять факторів утворюють вищий рівень особистісної ієрархії.

Наголошується, також, на трьох важливих висновках за результатами психометричного вивчення п'яти базових особистісних факторів:

• Не дивлячись на різні теоретичні передумови всі досліджувані фактори володіють високою конвергентною валідністю, що підтверджено на великій кількості експериментальних даних.

• Кожен з п'яти факторів має глибоке концептуальне коріння в різних психологічних концепціях.

• Подальше вивчення цих факторів припускає, що риси, що позначаються ними, дуже перспективні для аналізу особистості.

9.4. Нейропсихологічна інтерпретація особистісних параметрів

Закладена І.П.Павловим традиція пошуку нейрофізіологічних механізмів психологічних особливостей індивідуальних відмінностей міцно укорінилася в сучасній психології особистості (можливо, навіть всупереч першочерговому задуму самого І.П.Павлова, який підкреслював, що його експерименти торкаються "лише" закономірностей вищої нервової діяльності, тобто рівня темпераменту). У цьому підрозділі ми не будемо детально зупинятися на таких широко використовуваних в дослідженні особистості конструктах, як екстраверсія-інтроверсія, сила нервової системи, рівень активації, пошук відчуттів, імпульс і ін. Залишимо цю цікаву тему для іншої книги, а зараз звернемо увагу на дослідження, що зачіпають найглибинніший пласт механізмів функціонування особистості.

Однією з найвпливовіших нейропсихологічних концепцій в поясненні природи особистісних рис залишається, разом з концепцією про збудження - гальмування, гіпотеза про роль ретикулярної формації (однієї з найважливіших структур мозку) на рівні активації-збудження індивіда. Також, в середовищі біологічно орієнтованих дослідників особистості прийнято рахувати, що існує безліч анатомо-фізіологічних механізмів і відповідальних за організмічний рівень активації-збудження – ендокринна система, периферична нервова система, нарешті, нервова система в цілому, зі всіма її структурами і рівнями.

Немає єдиної думки з приводу того, яка саме з досліджуваних психологічних рис описується фактором вищого порядку. На думку Г.Ю.Айзенка, це, безумовно, екстраверсія-інтроверсія, в той час як імпульс є лише підструктурою глобальної характеристики. У.Ревель з колегами, посилаючись на власні дані, вважають, навпаки, імпульсивність фактором більш високого порядку, пов'язаним з індивідуальними відмінностями в рівні збудження-активації.

Майкл Айзенк наводить серйозні аргументи на користь тієї точки зору, що індивідуальні відмінності в рівні тривожності (нейротизму) можуть бути зрозумілими лише при одночасному обліку як біологічних механізмів (збудження, викликаного функціонуванням лімбічної системи), так і специфіки когнітивної системи людини. П.В.Симонов припустив, що причину нейротизму (емоційної нестабільності) потрібно шукати у взаємодії двох локалізованих у фронтальних структурах мозку механізмів - неокортексу-гіпоталамуса і гіпокампа-амігдали.

Згідно Теорії Енергетичної Регуляції Е.Гейла, прояв одного з полюсів шкали екстраверсія - інтроверсія залежить від специфіки взаємодії в структурі особистості чотирьох автономних підсистем - системи "входу" (прийому), зберігання і прояву (expression) енергії, а також системи контролю або моніторинга, здійснюючої регуляцію і інтеграцію інших трьох. Таким чином екстраверт (або низькореактивний, по Айзенку, суб'єкт) володіє розвиненою системою прийому, а інтроверт залучений в менш інтенсивну взаємодію і володіє системою прийому з більш жорстким "фільтром". Дуже великий поток енергії і інформації ззовні дратує інтроверта, тому він значну увагу приділяє джерелам стимуляції. Хоча моторна експресія екстраверта рясна, вона має значну енергетичну вартість, тому його регулятивна система швидше націлена на контроль за витратою енергії, тоді як у інтроверта регуляція пов'язана з контролем "входу".

Не дивлячись на різноманітність психофізіологічних досліджень у області вивчення особистості самі дослідники продовжують дуже критично оцінювати власні результати. Нерідко в науковій літературі можна зустріти заяви типу: "Психофізіологічний підхід до аналізу особистості приречений на невдачу!" або "Вивчення біологічних основ особистості – беззмістовне заняття для любителів абсурду". На одинадцятій щорічній конференції Британського Психофізіологічного Суспільства один з найвпливовіших вчених-психофізіологів Джефрі Грей оголосив, що психофізіології індивідуальних відмінностей просто не існує. Е.Гейл і Дж.Едварде "пом'якшили" ситуацію, відзначивши, разом з безперечними досягненнями, "сім смертних гріхів" своєї науки, серед яких – теоретичне безглуздя, одержимість дослідженням кореляцій в збиток самим процесам, недостатність психометричних і фізіологічних знань, тривіальність експериментування, процедурна нечутливість, а також низький рівень обробки даних і інтерпретації. Проте, завершити коротку розмову про природні детермінанти індивідуальності і особистості хотілося б в позитивному ключі (як це зробили, врешті-решт, практично всі з перерахованих вище авторів). Можливо, в розробці психобіологічних теорій індивідуальних відмінностей необхідно більше уваги приділяти аналізу ієрархічної організації індивідуально-середовищної взаємодії, враховуючи зв'язок багатьох особистісних компонентів з вищими рівнями регуляції поведінки.