52.Е. М. Соколовим запропонував поняття концептуальної рефлекторної дуги . У блок-схемі концептуальної рефлекторної дуги виділяють три взаємозалежні, але автономно діючі системи нейронів: афферентну(сенсорний аналізатор), эффекторну (виконавчу - органи руху) і модулюючу (управляючу зв'язками між афферентною і эффекторною системами).

Афферентна система, починається з рецепторів, складається з нейронів-предетекторів, які виробляють загальне попереднє опрацювання інформації, котра надходить на органи почуттів, і нейронів-детекторів, які виділяють у ній стимули певного роду, вибірково налаштованих, реагують лише на такі стимули.

Эффекторна система включає командні нейрони, мотонейрони і эффектори, тобто нервові клітини, у яких відбувається вироблення команд, що йдуть центру до периферії, і частини організму, відповідальні їх виконання.

Модулююча система містить нервові клітини (модулюючі нейрони), пов'язані з переробкою інформації, циркулюючої між нейронними мережами, складовими афферентної і эффекторної підсистеми концептуальної рефлекторної дуги.

Схему роботи концептуальної рефлекторної дуги можна уявити так. На рецептори - специфічні апарати органів почуттів, здатні сприймати і реагувати визначені фізичні впливу, надходять сигнали-стимули. Рецептори, своєю чергою, пов'язані з селективними детекторами - нейронами, вибірково що реагують тих чи інші стимули, причому цей зв'язок то, можливо прямій чи здійснюватися через предетектори. Селективні детектори працюють за наступному принципу: певної комбінації порушення рецепторів відповідає максимум порушення одному з селективних нейронів-детекторів.

Від детекторів сигнали далі надходять на командні нейрони. Рівень порушення командних нейронів регулюється роботою модулюючих нейронів. Від командних нейронів порушення далі надходить на мотонейрони, пов'язані з органами руху, і іншими эффекторами.

В роботу концептуальної рефлекторної дуги включений механізм зворотний зв'язок. Через механізм зворотний зв'язок регулюється збуджуваність рецепторів, эффекторов і самих нейронів. Виділення основних елементів концептуальної дуги, зазначає Є. М. Соколов, результат узагальнення даних про нейронних механізмах рефлексів у тварин, що стоять різними щаблях еволюційної драбини.

Ідею функціоналізму (як єдності інтегративної активності мозку та організму) запропонував П.К.Анохін у 1939 р. стосовно вихідних, основоположних проблем фізіології, психології, кібернетики.

Принципові риси висунутої Анохіним теорії функціональних систем було викладено так: можна констатувати наявність системоорганізуючого фактора, який визначає утворення кооперативних відношень між компонентами системи, що містять функціонально корисний результат. Така кооперація стає можливою, якщо система перманентно обирає “ступені свободи" кожного системного компонента (мова може йти, наприклад, про синаптичну формацію нейрона). Таким чином, зворотна афферентація в результаті виробляє реорганізований ефект щодо кооперативних відношень між системою компонентів; певний специфічний ключ механізмів (внутрішня архітектоніка) не може збудувати для дослідника концептуальний міст від рівня інтеграції до рівня найтонших механізмів мозкової систематичної активності з молекулярним рівнем включно. Ці основоположні механізми функціональної системи забезпечують безперервну самоорганізацію і пластичну адаптацію у відношенні до змін зовнішнього середовища. Було визначено ключові механізми функціональної системи: а) афферентний синтез; б) прийняття рішення; в) акцептор результатів дії; г) програма дії. д) результат дії; е) зворотна афферентація, яка містить усі параметри результату; є) порівняння реальних результатів з тими, які передбачувались наперед в акцепторі результатів дії. Теорія функціональних систем дає змогу вивчати й оцінювати складні процеси в життєдіяльності цілого організму.

Отже, функціональна система складається з певної кількості вузлових механізмів, кожний з яких займає своє місце і має певне специфічне призначення. Перший з них — афферентний синтез, в якому виділяють чотири обов'язкових компоненти: домінуючу мотивацію, обстановкову та пускову афферентацію, а також пам'ять. Взаємодія цих компонентів зумовлює процес прийняття рішення.

Будь-яка цілеспрямована дія тварини або людини відбувається лише за наявності відповідної мотивації, що формується на основі потреби (фізіологічної, соціальної тощо). Якщо немає такої мотивації, поведінка не реалізується. Тому у ситої тварини неможливо виробити травний умовний рефлекс, оскільки немає мотивації голоду. Відповідно, для формування цілеспрямованої поведінки необхідна відповідна актуалізація (збудження) певних нервових центрів з одночасним пригніченням інших центрів. Тобто мотивація дії або поведінки має бути домінуючого.

Поведінковий акт залежно від довколишніх умов може здійснюватися по-різному, тобто обстановкова афферснтація визначає характер дії.

Третій компонент афферентного синтезу — пускова афферентація, тобто збудження, що безпосередньо викликає поведінкову реакцію. Зовнішній вияв умовного рефлексу починає розгортатися тільки в момент включення відповідного сигналу, який виконує роль пускового стимулу. Саме тому збудження, що виникає при дії такого конкретного подразника, називається пусковою афферентацією.

Четвертим компонентом афферентного синтезу є пам'ять, тобто минулий досвід людини або тварини. Досягти однієї і тієї ж мети можливо різними способами, тому минула пам'ять підказує характер реакції або необхідну лінію поведінки індивіда.

Але перед тим як буде прийняте рішення, повинна здійснитися обробка всіх чотирьох компонентів афферентного синтезу, тобто їх порівняння, взаємодія. В основі афферентного синтезу лежить явище конвергенції (взаємодії) збуджень різної модальності на полімодальних нейронах мозку, які здатні відповідати збудженням на декілька подразників, причому не тільки сенсорних (звукових, зорових, тактильних та ін.), а й біологічно (і не тільки !) значущих (травних, больових тощо).

Ці нейродинамічні процеси зумовлюють диференціювання та оцінку можливих результатів діяльності певної функціональної системи до того як буде прийняте рішення щодо отримання цілком визначеного результату, тобто результату, що найбільше відповідає даній домінуючій мотивації в даній обстановці (ситуації).

Як стверджує Анохін, всі ці різномодальні збудження відбуваються на одному нейроні, де й проходить обробка інформації, тобто конвергенція збуджень на нейроні є універсальним робочим фактором його інтегративної діяльності. У цьому нейроні відбуваються складна переробка та перекодування інформаційної значущості всіх численних збуджень, що надійшли до нього, в одне-єдане аксонне збудження. Відповідно, це збудження, що виходить з нейрона, повинно мати дуже складне кодове значення, тобто за своїм інформаційним смислом має відповідати інтегративному стану цілого нейрона.

Афферентний синтез та прийняття рішення зумовлюють побудову програми дій, тобто формується специфічний набір ефферентних імпульсів, які повинні забезпечити периферійну дію, а потім і сполучення складових відповідного результату, що є основним завданням поведінкового акту.

Одночасно з програмою дій постає ще один важливий механізм функціональної системи — акцептор результату дії. Він являє собою модель майбутнього результату дії, отриманого внаслідок виконання певної поведінкової реакції, копію того ефферентного набору імпульсів, який створюється на основі прийнятого рішення. Відповідно, одночасно з надходженням цього ефферентного образу імпульсів до виконавчих органів його копії повинні формувати в мозку модель (копію) майбутнього результату дії.

Якщо поведінковий акт виконаний неправильно або тільки частково, мозок отримує цю інформацію. Від виконавчих органів до нього надходить зворотна афферентація у вигляді розрядів афферентних імпульсів, і цей зворотний зв'язок є необхідним компонентом будь-якої функціональної системи.

Якщо параметри результату дії не відрізняються від намічених, то зразок зворотної афферентації збігається зі зразком акцептора результату дії, і дія завершується. Коли такого збігу немає, виникає розузгодження акцептора результату дії зі зворотною афферентацією, що приводить до посилення орієнтуючої реакції тварини або людини, внаслідок чого знову запускається вся функціональна система і цикл повторюється до отримання очікуваних за програмою результатів.

Теорія випереджаючого відображення дійсності — науковий підсумок, здійснений Анохіним з метою розкриття характеру життєвої активності організму. Зовнішні впливи на організм (А,Б,В,Г,Д і т. д.), систематично повторюючись протягом певного часу, викликають у протоплазмі живої істоти певний ряд хімічних реакцій (а, б, в, г, д). Протоплазма набуває можливості відображати в мікроінтервалах часу своїх хімічних реакцій послідовність подій зовнішнього світу, які за самою своєю природою розгортаються в макроінтервалах часу. Досить появи першого фактора (А), щоб привести в активний стан усю послідовність ланцюга хімічних реакцій. Швидкість хімічних реакцій протоплазми забезпечує випередження організмом розгортання послідовних, що багато разів повторюються, зовнішніх впливів. Цю властивість Анохін розцінював як живий універсальний і єдино можливий шлях пристосування організму до зовнішнього світу. Вся історія тваринного світу показує вдосконалення цієї найдавнішої закономірності, яку Анохін називає випереджаючим відображенням дійсності. Ряд впливів середовища набувають при цьому сигнального значення, а ланцюги послідовних хімічних реакцій, що утворилися на цій основі, постають як тимчасові зв'язки.

Центральна нервова система розглядається як субстрат високої спеціалізації, який розвивався у вигляді апарату максимального і найскорішого випередження послідовних і повторюваних явиш зовнішнього світу. Беззаперечно те, що умовний рефлекс в його сигнальній функції тлумачиться як окремий випадок високоспеціалізованих форм випереджаючого відображення дійсності.

Загалом теорія функціональних систем є досить ефективною спробою різнобічне й цілісно представити поведінковий акт у сукупності фізіологічних механізмів, що забезпечують поетапне його розгортання від початкового до кінцевого моменту.

53. Загальні уявлення про багаторівневу ієрархічну систему координації рухів були сформульовані М.О. Бернштейном [2]. Під рівнями в цій теорії розуміються морфологічні відділи нервової системи: спинний і довгастий мозок, підкіркові центри і кора великих півкуль.

У системі управління рухами виділені такі п'ять рівнів:

Рівень А - рубро-спинальний рівень центральної нервової системи, починає функціонувати з перших тижнів життя людини. Це найбільш давній рівень. Самостійного значення в людини він не має, але визначає м'язовий тонус і бере участь у забезпеченні будь-яких рухів разом з іншими рівнями. Керовані ним рухи - плавні й витривалі. Дії цього рівня цілком не довільні.

Рівень В - таламо-палідарний рівень, починає функціонувати на другому півріччі життя дитини. Він забезпечує перероблення сигналів від м'язово-суглобних рецепторів, що повідомляють про взаємне розташування частин тіла. Для рухів цього рівня характерне значне залучення м'язів у синергію, відсутність необхідності обліку особливостей зовнішнього простору, схильність до стереотипів, періодичності. Прикладом можуть бути довільні рухи обличчя і тіла.

Рівень С - пірамідно-стріарний рівень. Оскільки в забезпеченні функціонування цього рівня бере участь кора головного мозку, його дозрівання продовжується починаючи з першого року життя і до юності. На рівень С надходить інформація про стан зовнішнього середовища від екстерорецепторних аналізаторів, тому він відповідає за побудову рухів, пристосованих до просторових властивостей об'єктів (усі види локомоції, тонка моторика рук і т.ін).

Рівень D - рівень предметних дій. Оскільки функціональні можливості цього рівня забезпечуються різними зонами кори мозку (тім'яними, премоторними й ін.), його розвиток в онтогенезі визначається динамікою дозрівання цих зон і віковими особливостями міжзональної взаємодії. Рівень забезпечує організацію дій із предметами, усі види дій із знаряддями і маніпуляторних рухів.

Рівень Е - вищий рівень організації рухів. Оскільки нейрофізіологічні механізми цього рівня забезпечуються вищими інтегративними можливостями кори, як і на попередньому рівні, його розвиток в онтогенезі визначається динамікою дозрівання цих зон. Рівень забезпечує рухові дії, що мають інтелектуальний характер (виконання рухів при письмі, артикуляційні рухи при вимові слів тощо).

Основними особливостями багаторівневої системи управління рухами є складний поділ праці між рівнями і їхній поділ на провідний і фонові рівні у залежності від поточної рухової задачі й умов її реалізації.

До робіт Н.А. Бернштейна у фізіології побутувала думка (яке містилося і в підручниках), що руховий акт організовується таким чином: на етапі навчання руху в рухових центрах формується і фіксується його програма; потім у результаті дії якогось стимулу вона порушується, в м'язи йдуть моторні командні імпульси , і рух реалізується. Таким чином, у найзагальнішому вигляді механізм руху описувався схемою рефлекторної дуги: стимул - процес його центральної переробки (збудження програм) - рухова реакція.

Перший висновок, якого дійшов Н.А. Бернштейн, полягав у тому, що так не може здійснюватися скільки-небудь складний рух. Взагалі кажучи, дуже простий рух, наприклад колінний рефлекс або відсмикування руки від вогню, може відбутися в результаті прямого проведення моторних команд від центру до периферії. Але складні рухові акти, які покликані вирішити якесь завдання, досягти якогось результату, так будуватися не можуть. Головна причина полягає в тому, що результат будь-якого складного руху залежить не тільки від власне керуючих сигналів, а й від цілого ряду додаткових чинників. Які це фактори, я скажу дещо пізніше, а зараз зазначу тільки їх загальна властивість: всі вони вносять відхилення в запланований хід руху, самі ж не піддаються попередньою обліку. У результаті остаточна мета руху може бути досягнута, тільки якщо в нього будуть постійно вноситися поправки, або корекції. А для цього ЦНС повинна знати, якою є реальна доля поточного руху. Іншими словами, в ЦНС повинні безперервно надходити аферентні сигнали, що містять інформацію про реальний хід руху, а потім перероблятися в сигнали корекції.

Таким чином, Н.А. Бернштейном був запропонований абсолютно новий принцип управління рухами; він назвав його принципом сенсорних корекцій, маючи на увазі корекції, що вносяться до моторні імпульси на основі сенсорної інформації про хід руху.

Перейдемо до наступного важливого пункту теорії Н.А. Бернштейна - до схеми рефлекторного кільця. Ця схема безпосередньо випливає з принципу сенсорних корекцій і служить його подальшим розвитком.

Розглянемо спочатку спрощений варіант цієї схеми.

Є моторний центр (М), з якого надходять ефекторні команди в м'яз. Різні принципи управління рухами: а - принцип сенсорних корекцій (за М. А. Бернштейн), б - те ж, тимчасова розгортка, в - принцип рефлекторної дуги. Позначення та скорочення: М - моторний центр, S - сенсорний центр, т (р. т) - м'яз, робоча точка, аф. сигн. - Сигнали зворотного зв'язку від руху, еф. сигн. - Ефекторні команди, рец. - Рецептор зовнішнього стимулу внизу, маючи на увазі також робочу точку рушійної органу (т). Від робочої точки йдуть сигнали зворотного зв'язку в сенсорний центр (S); це чутливі, або аферентні, сигнали. У ЦНС відбувається переробка інформації, що надійшла, тобто перешифровка її на моторні сигнали корекції. Ці сигнали знову надходять у м'язи. Виходить кільцевої процес управління.

Дана схема стане більш зрозумілою, якщо ввести тимчасову розгортку процесу. Припустимо, що тільки що сказане належить до моменту t \ 1; нові ефекторні сигнали приводять до переміщення робочої точки по заданій траєкторії (момент t \ 2), і т.д.

Як класична схема рефлекторної дуги співвідноситься з таким "кільцем"? Можна сказати, що вона являє собою окремий, притому "вироджений", випадок кільця: за схемою дуги відбуваються жорстко запрограмовані, елементарні короткочасні акти, які не потребують корекції. Я вже згадувала про них: це рухи типу колінного рефлексу, миготіння і т.п. Зворотній афферентація в них втрачає своє значення, і визначальну роль набуває зовнішнього пусковий сигнал (Рис.6, в). Для більшості ж рухів необхідно функціонування кільця.

Тепер звернемося до більш пізнього варіанту схеми "кільця" Н.А. Бернштейна; вона більш деталізована і тому дозволяє набагато повніше уявити процес управління руховими актами.

Є моторні "виходи" (ефектор), сенсорні "входи" (рецептор), робоча точка або об'єкт (якщо мова йде про предметному дії) і блок перешіфровок. Новими є кілька центральних блоків - програма, ставить прилад і прилад звірення.

Кільце функціонує наступним чином. У програмі записані послідовні етапи складного руху. У кожен даний момент відпрацьовується якоїсь її приватний етап, або елемент, і відповідна приватна програма спускається в ставить прилад.

З задає приладу сигнали надходять на прилад звірення; Н.А. Бернштейн позначає їх двома латинськими літерами SW (від нім. Soll Wert, що означає "те, що повинно бути"). На той же блок від рецептора приходять сигнали зворотного зв'язку, повідомляють про стан робочої точки; вони позначені IW (від нім. Ist Wert, що означає "те, що є"). У приладі звірення ці сигнали порівнюються, і на виході з нього виходять дельта W тобто сигнали неузгодженості між необхідним і фактичним станом речей. Вони потрапляють на блок перешифровка, звідки виходять сигнали корекції; через проміжні центральні інстанції (регулятор) вони потрапляють на ефектор. Розберемо функціонування кільця управління на прикладі якого-небудь реального руху.

Припустимо, гімнаст працює на кільцях. Вся комбінація цілком міститься в його рухової програмі. Відповідно до програми йому потрібно в якийсь момент зробити стійку на руках (до речі, важкий елемент!).

З програми спускається в ставить прилад відповідний наказ, і в ньому формуються сигнали SW, які йдуть на прилад звірення. Ці сигнали будуть об'єднані з аферентними сигналами (IW). Значить, самі вони повинні мати сенсорно-перцептивну природу, тобто являти собою образ руху. Такий образ забезпечується насамперед сигналами пропріоцептивної і зорової модальностей; це "картина" стійки і з точки зору її загального вигляду, і з точки зору її рухово-технічного складу - положення частин тіла, центру ваги, розподілу тонусу різних м'язів і т.п.

Отже, в прилад звірення надходять і образ руху, і інформація від усіх рецепторів про реалізований русі.

Припустимо, що, виходячи на стійку, спортсмен зробив занадто сильний мах і його почало хилити тому, - виникає небезпека перекинутися. Що тоді відбувається? З приладу звірення надійшли на блок перешифровка сигнали про зайву тязі тому. Ці сигнали (дельта W) повідомляють, що не все в порядку, що потрібно послати сигнали корекції, виправляють це положення. Такі сигнали надходять, поправка відбувається. У наступному циклі кільця знову відрізняються сигнали SW та IW. Може виявитися, що дельта W = 0; це ідеальний випадок. Він означає, що даний елемент виконаний і можна перейти до реалізації наступного пункту програми *.

На схемі Бернштейна можна бачити одну цікаву стрілку, яка йде від рецептора на ставить прилад. Вона означає наступне: по ходу руху трапляються такі ситуації, коли економічніше не давати корекції до поточного руху, а просто перебудувати його, пустити по іншому руслу, тобто змінити його приватну програму. І тоді відповідне рішення приймається в мікроінтервали часу, і в цьому виявляється рухова винахідливість організму. Таким чином, може. Схема рефлекторного кільця Н.А. Бернштейна мати місце не тільки спокійний "спуск" приватних програм в задає пристрій, а й екстрена їх перебудова.

Я думаю, що подібні приклади ви легко знайдете самі. Таке трапляється в умовах боротьби хижака і жертви, зустрічі боксерів, у спортивних іграх і т.п., де ситуація постійно змінюється.

Отже, були розібрані принцип сенсорних корекцій і яка з цього принципу схема управління з рефлекторного кільця.

Особливу роль у регуляції багатьох психічних процесів, властивостей і станів людини грає ретикулярна формація. Вона являє собою сукупність розріджених, що нагадують тонку мережу (звідси назва -- ретикулярна) нейронних структур, анатомічно розташованих в спинному мозку, в довгастому мозку і в задньому мозку.

Для нейронів ретикулярної формації характерні нечисленні, малоразветвленние дендрити; їх аксони відходять на велику відстань і утворюють значне число бокових гілок - колатералей. Вони розташовуються на шляху аксонів, що відходять від більш великих нервових волокон, пов'язаних з аналізаторами, серед цих волокон. До ретикулярної формації йдуть колатералі волокон всіх сенсорних систем. З нею також пов'язані нервові волокна, що йдуть з к. р. м. і з можечка. У свою чергу волокна ретикулярної формації проводять імпульси в спадному напрямі, в мозочок і в спинний мозок.

ретикулярна формація виявляє помітний вплив на електричну активність головного мозку, на функціональний стан к. р. м., підкоркових центрів, мозочка та спинного мозку. Вона ж має безпосереднє відношення до регуляції основних життєвих процесів: кровообігу, дихання і ін Роздратування висхідній частині ретикулярної формації викликає характерну для стану неспання організму реакцію зміни електричної активності к. р. м.. звану десинхронізація, - зникненням повільних, ритмічних коливань електричної активності мозку. Руйнування ретикулярної формації мозкового стовбура, навпаки, викликає стан тривалого сну, супроводжується появою в к. р. м. хвиль низької частоти і великої амплітуди. Висхідна частина ретикулярної формації пов'язана з підвищенням і зниженням чутливості к. р. м. Вона відіграє важливу роль в управлінні механізмами сну і неспання, навчання й уваги. К. р. м. через спадні нервові волокна здатна також впливати на ретикулярну формацію, що, мабуть, пов'язано з свідомої психологічної саморегуляцією людини.

Шляхи проведення нервових імпульсів, що породжують відчуття, різні. Відомий психофізіології Е. Н. Соколов пише про те, що існує по принаймні два шляхи проведення нервового збудження: специфічний і неспецифічний. Специфічний шлях пов'язаний з анатомо-фізіологічних пристроєм нервових структур, що відносяться до даного аналізатора. Неспецифічний йде через ретикулярну, формацію, волокна якої починаються від спинного мозку і закінчуються в неспецифічних ядрах таламуса. «На відміну від імпульсів, що йдуть за специфічним шляху проведення збудження, імпульси, що надходять у ретикулярну формацію, багато разів відбиваючись, передають не спеціальну інформацію, пов'язану з тонким розрізненням властивостей предмета, а регулюють збудливість кіркових клітин, закінчуються в корі синапсами неспецифічних волокон ».

Неспецифічний шлях передачі імпульсів виходить на всі верстви к. р. м. і служить для надання на неї тонізуючих, які активізують впливів. Проведення збудження по неспецифічному шляху характеризується зміною фонової ритміки кори, що наступає з деяким запізненням після відповіді кори на специфічне порушення. «У передачі активізує впливу на коркові нейрони беруть участь дві основні частини ретикулярної системи - стовбурова і таламічна, що відрізняються за характером своєї дії. До цих відділах ретикулярної формації на різних рівнях відходять спеціальні колатералі, так що ізольоване порушення однієї системи не виключає дії іншої. Стовбурові ретикулярна система впливає на всю кору, викликаючи широко поширену депресію (десинхронізацію) повільних хвиль. На відміну від неї ретикулярна система таламуса має більш виборчою дією; одні її відділи локально впливають на передні сенсорні, а інші - на задні області кори, пов'язані з переробкою зорово-слуховий інформації ».

В умовах сну провідність специфічного шляху залишається високою, і первинний відповідь кори реєструється найбільш виразно. Сон вимикає ретикулярну систему, блокує передачу в к. р. м. тих що активують впливів, які породжує порушення ретикулярної формації. У сні людини, коли активність і, відповідно, що активізують вплив ретикулярної системи на кору знижені, специфічний подразник також не викликає відповідної реакції і змін поведінки. Тільки спільна робота специфічної і неспецифічної ретикулярної систем може забезпечити повноцінне сприйняття подразника і його використання в регуляції поведінки.

Аналізатор, таким чином, виступає як складна афферентной-эфферентная система, діяльність якої тісно пов'язана з роботою ретикулярної формації, причому периферичні рецептори в аналізаторі є не тільки приладами, що сприймають подразники, але також ефекторами, що реагують на них підвищенням або пониженням своєї чутливості через механізм зворотних нервових зв'язків. Дані зв'язку анатомічно представлені тонкими нервовими волокнами, які проводять збудження з центральної нервової системи до периферії тіла. Зворотні нервові зв'язки є в системі як специфічного, так і неспецифічного шляхів проведення збудження.

активізують вплив зворотного зв'язку, що відноситься до ретикулярної системі, проявляється в зниженні порога збудливості рецептора і зростанні його лабільності, тобто отклікаемості на paздpaжітeлі. Зворотні зв'язку між ретикулярної формацією і корою відіграють важливу роль у підтримці необхідного рівня збудження кори. Вони виконують функції саморегуляції аналізатора в залежності від характеру діючого на нього подразника. Система зворотних зв'язків, пише Є.І. Соколов, є «істотним механізмом відбору та переробки сигналів, що надходять від рецепторних закінчень при дії предметів зовнішнього світу ».

Два розділи Центральной нервової системи - специфічний і неспецифічний - виконують різну роль в регуляції чутливості рецепторів. Специфічна система найбільше впливає на адаптаційні, а неспецифічна - на орієнтовні рефлекси.

Є.І. Соколов вважає, що розподіл ретикулярної формації на стволову і таламічна фактично збігається з поділом орієнтовних рефлексів на генералізовані та локальні. «Останні, створюючи виборчу настройку аналізатора, особливо виразно виступають в актах довільного уваги людини ».

Говорячи про аналізатори, слід мати на увазі два обставини. По-перше, це назва, запропоноване ще на початку XX ст., Коли багато про пристрій і функціонування центральної нервової системи людини не було відомо, не зовсім точне, тому що аналізатор виробляє не тільки аналіз (розкладання), але і синтез (з'єднання) подразників. По-друге, аналіз і синтез можуть відбуватися поза свідомого контролю цих процесів з боку людини. Багато подразники він сприймає, переробляє і навіть реагує на них, але не усвідомлює.

Значна частина фізичних впливів, що не мають особливого значення для живих істот, ними просто не помічається. Для деяких видів енергії, що зустрічаються на Землі і в значних концентраціях що несуть в собі загрозу людині, у нього просто немає відповідних органів чуття. Таким подразником, який не викликає ніяких відчуттів, є, наприклад, радіація. Нормальній людині не дано також свідомо сприймати, відображати в вигляді відчуттів інфрачервоні і ультрафіолетові промені, ультразвук, електромагнітні хвилі, довжина яких виходить за межі доступного органам почуттів діапазону.

Представлені найважливіші деталі вже розглянутих внутрішніх структур головного мозку, пов'язані з психічними процесами, властивостями і станами людини. До багатьох з них ми ще звернемося, обговорюючи питання про анатомо-фізіологічному мозковому представництві окремих психічних процесів і станів людини.

54. О.М. Леонтьєв про сутність і структуру свідомості

• свідомість у своїй безпосередності є відкривається суб'єкту картина світу, в яку включений і він сам, його дії та стану;

• спочатку свідомість існує лише у формі психічного образу, який відкриває суб'єкту навколишній світ, діяльність же залишається практичної, зовнішньої. На більш пізньому етапі предметом свідомості стає також і діяльність: усвідомлюються дії інших людей, а через них і власні дії суб'єкта. Тепер вони коммуницируются, означаючи за допомогою жестів або звукового мовлення. Це і є передумовою породження внутрішніх дій та операцій, що протікають в розумі, у «плані свідомості». Свідомість - образ стає також свідомістю - діяльністю. Саме в цій своїй повноті свідомість і починає здаватися емансипованим від зовнішньої, чуттєво-практичної діяльності, більше того, - керуючим нею;

• інше капітальне зміну зазнає свідомість в ході історичного розвитку. Воно полягає в руйнуванні первісної злитості свідомості трудового колективу (наприклад, громади) та свідомості утворюють його індивідів. У той же час психологічні особливості індивідуальної свідомості тільки і можуть бути зрозумілі через їх зв'язку з тими суспільними відносинами, до яких залучений індивід;

• структура свідомості включає: чуттєву тканину свідомості, значення та особистісні смисли;

• чуттєва тканина свідомості утворює чуттєвий складу конкретних образів реальності, актуально сприймають або спливаючій в пам'яті, які відносять до майбутнього або тільки уявної. Образи ці розрізняються за своєю модальності, чуттєвого тону, ступеня ясності, більшою чи меншою стійкістю і т.д.;

• особлива функція чуттєвих образів свідомості полягає в тому, що вони надають реальність свідомої картині світу, що відкривається суб'єкту. Саме завдяки чуттєвого змісту свідомості світ виступає суб'єкта як існуючий не у свідомості, а поза його свідомістю - як об'єктивне «поле» і об'єкт його діяльності;

• чуттєві образи представляють загальну форму психічного відображення, породжуваного предметною діяльністю суб'єкта. Проте у людини чуттєві образи набувають нову якість, а саме - свою означенность. Значення і є найважливішими «утворюючими» людської свідомості.

• значення заломлюють світ у свідомості людини, Хоча носієм значень є мова, але мова - не деміург значень. За мовними значеннями ховаються суспільно вироблені способи (операція) дії, в процесі яких люди змінюють і пізнають об'єктивну реальність;

• у значеннях представлена ​​перетворена і згорнута в матерії ідеальна форма існування предметного світу, його властивостей, зв'язків і відносин розкритих сукупної суспільною практикою. Тому значення самі по собі, тобто в абстракції від їх функціонування в індивідуальній свідомості, так само «не психологічні» як і та суспільно пізнана реальність, яка лежить за ними;

• слід розрізняти усвідомлюване об'єктивне значення і його значення для суб'єкта. В останньому випадку говорять про особистісному сенсі. Іншими словами особистісний смисл - це значення того чи іншого явища для конкретної людини. Особистісний зміст і створює упередженість свідомості. На відміну від значень особистісні смисли не мають свого «психологічного існування»;

• свідомість людини, як і сама його діяльність не є якимсь доданком входять до нього частин, тобто воно не аддитивно. Це не площину, навіть не ємність, заповнена образами і процесами. Це і не зв'язок окремих його «одиниць», а внутрішній рух його утворюють, включене в загальний рух діяльності здійснює реальне життя індивіда в суспільстві. Діяльність людини і становить субстанцію його свідомості.

О.М. Леонтьєв про співвідношення свідомості і мотивів

• мотиви можуть усвідомлюватися, але, як правило, не усвідомлюються, тобто всі мотиви можна розбити на два великі класи - усвідомлювані і неусвідомлювані;

• усвідомлення мотивів - це особлива діяльність, особлива внутрішня робота;

• неусвідомлювані мотиви «проявляються» у свідомості в особливих формах - у формі емоцій і у формі особистісних смислів. Емоції - це відображення відношення результату діяльності до її мотиву. Якщо з точки зору мотиву діяльність проходить успішно, виникають позитивні емціі, якщо неуспішно негативні. Особистісний смисл - це переживання підвищеної суб'єктивної значущості предмету, дії або події, які опинилися в полі дії провідного мотиву;

• мотиви людини утворюють ієрархічну систему. Зазвичай ієрархічні відносини мотивів не усвідомлюються в повній мірі. Вони проявляються в ситуаціях конфлікту мотивів.