Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Dokument_Microsoft_Office_Word_3.docx
Скачиваний:
6
Добавлен:
02.06.2015
Размер:
39.13 Кб
Скачать

Міжнародні відносини (50-ті роки XX ст. - початок XXI ст.)

Кінець 50-х років ознаменував певний поворот від війни до миру, що виявилося у покращенні американо-радянських відносин, підписанні договорів, які стосувалися стримування ракетно-ядерних озброєнь. Зокрема Московський договір 1963 р. заборонив випробування ядерної зброї в трьох сферах: на землі, під водою та в атмосфері. У 1968 р. укладено договір про нерозпо-всюдження ядерної зброї, до якого приєдналася більшість країн світу. Водночас відбулися події, котрі свідчили про те, що до тривкого та стабільного миру ще дуже далеко.

У1960 р. хід нормалізації радянсько-американських відносин затьмарив політ американського розвідувального літака У-2 над територією СРСР.

У 1962 р. військово-політичні амбіції радянського керівництва спровокували Карибську кризу. Прагнучи урівняти ракетно-ядерні озброєння (співвідношення СРСР - США становило 1:17) і створити тиск на США, Радянський Союз умовив Ф. Кастро на розміщення радянських ракет з ядерними боєголовками на Кубі. Світ був поставлений на межу катастрофи. Тільки стриманість та витримка американського президента Дж. Кеннеді та радянського лідера М. Хрущова, що врешті-решт зрозумів свою помилку і вчасно схаменувся, не призвели до фатальних наслідків. США підтвердили мирні наміри щодо кубинського режиму, а Радянський Союз вивіз із Куби свої війська та ракети з ядерними боєголовками. Досягти переваги над США не вдалося.

На кінець 60-х років Радянський Союз ціною неймовірних зусиль та затрат нарешті досяг воєнно-стратегічного паритету зі США. Конфронтація на певний час поступилась місцем співробітництву та співіснуванню, насамперед між СРСР і США. Пріоритетною стала тенденція мирного співіснування. Однак політика з позиції сили була не згорнута, а лише відсунута на другий план. Саме в першій половині 70-х років між СРСР і США було підписано низку важливих документів, які, з одного боку, регулювали американо-радянські відносини, а з іншого - стосувалися світових проблем.

Не менш важливим моментом першої половини 70-х років було також покращання політичного клімату в Європі. Процес європейської розрядки став можливим завдяки змінам у радянсько-американських відносинах, у самих державах Західної та Східної Європи. Маються на увазі прихід до влади в ФРН "малої коаліції" під керівництвом далекоглядного німецького політика - соціал-демократа В. Брандта та ті труднощі, яких зазнали країни Східної Європи, що потребували тісніших економічних зв'язків із Заходом, особливо західної технології та кредитів. Це відкрило шлях до європейської Наради з безпеки та співробітництва, в котрій активну участь взяли США та Канада.

Уже 22 листопада 1972 р. з ініціативи Фінляндії представники 32 європейських держав, США, Канади почали багатосторонні консультації в Гельсінкі. В підсумку в липні 1973 р. було погоджено текст Заключних рекомендацій, що отримав назву "Синьої книги". По суті "Синя книга" містила процедурні питання та порядок проведення наради з питань безпеки та співробітництва. Погоджений порядок денний містив 4 пункти: питання безпеки в Європі, питання співробітництва в галузі економіки, проблеми співробітництва в гуманітарних та інших галузях, розвиток загальноєвропейського процесу після наради.

Нарада з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) почалася 3 липня 1973 р. на рівні міністрів закордонних справ 35 країн. Уже на етапі з'ясування того, чому сторони прийшли на нараду і чого вони від неї чекають, виявилися серйозні розбіжності. Радянський Союз та інші соціалістичні країни цікавились налагодженням економічних торгових, наукових зв'язків, можливостями отримати нові технології, обміном інформацією тощо. Західні держави акцентували свою увагу на третьому пункті порядку денного, особливо на проблемі прав людини. Таким чином, на першому етапі чітко окреслилися позиції Заходу і Сходу.

Другий етап наради, що почався 18 вересня 1973 р. в Женеві, продовжувався з перервами до 21 липня 1975 р. Він проходив під знаком поглиблення боротьби із зовнішньополітичних та ідеологічних питань між представниками країн протилежних систем.

Радянський Союз та інші соціалістичні країни домагалися насамперед визнання принципу непорушності кордонів у Європі, що склалися після Другої світової війни. Мирний договір а Німеччиною так і не був підписаний і кордони Польщі, Чехословаччини та Радянського Союзу не були юридично закріплені на міжнародному правовому рівні. Двосторонні угоди ФРН із СРСР (1970), Польщею (1970), Чехословаччиною (1973) не означали абсолютної відмови ФРН від перегляду кордонів. Особливо незрозумілим було питання кордонів між обома німецькими державами. Незважаючи на гостру боротьбу навколо цього питання, все-таки вдалося знайти формулу, котра влаштувала всіх. Було прийнято принцип непорушності кордонів у Європі, а теза про можливість територіальних змін мирним шляхом, на чому особливо наполягала ФРН "відповідно до міжнародного права, мирним шляхом і за домовленістю", була сформульована як один з атрибутів принципу суверенної рівності держав, повага до прав, властивих суверенітету.

Значна увага на женевському етапі наради була приділена заходам зміцнення довір'я. Проблема прав людини, висунута західними державами як ключова, натрапила в гуманітарній комісії на опір з боку делегацій соціалістичних країн. Однак і тут було знайдено компроміс.

На заключному етапі наради фактично мали місце лише протокольні формальності. 1 серпня 1975 р. вищі керівники 35 країн - учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі підписали в Гельсінкі Заключний акт.

У Заключному акті визначались принципи відносин між державами, в тому числі повага до суверенітету та незалежності, територіальної цілісності та непорушності кордонів, відмова від застосування сили та загрози її застосування, невтручання у внутрішні справи одна одної. Важливими принципами співжиття держав і народів було визнано повагу прав людини та основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії та переконань, рівноправність і право народів розпоряджатися своєю долею, співробітництво між державами, добросовісне виконання зобов'язань за міжнародним правом.

Нарада в Гельсінкі відкривала сприятливі можливості для співробітництва в Європі та світі. Однак довгий час прийнятий документ не реалізовувався. Ввести його в дію для Радянського Союзу та інших соціалістичних країн Європи означало здійснити глибоке політичне та економічне реформування всього суспільства, на що радянське керівництво, зрозуміло, не могло піти. Однак переоцінити чи недооцінити Заключний акт неможливо. В соціалістичному таборі він став стимулом для посилення боротьби з тоталітаризмом, зростання дисидентського руху. В другій половині 80-х - на початку 90-х років цей акт перетворився на теоретичну базу формування нової Європи, нового європейського мислення.

На жаль, Заключний акт у Гельсінкі не став віхою дальшого поглиблення розрядки в Європі та світі. На середину 70-х років відлига почала змінюватися новим похолоданням. Причини, котрі породили повоєнну конфронтацію, не були усунуті. Вже в 1975 р., відразу після підписання Заключного акта стало зрозуміло, що його ідеї не будуть втілені в життя. Всі сторони мали намір використовувати принципи акта вибірково. Радянський Союз цікавив лише територіальний статус-кво в Європі, для американців пріоритетним був принцип прав людини. Заключний акт як цілісний документ, який треба виконувати в повному обсязі, на 10 років фактично поховали. У такій ситуації всі так звані мирні пропозиції знову перетворилися на звичайні пусті декларації. Під їх прикриттям почався процес похолодання в міжнародних відносинах, розгорталася небачена досі гонка озброєнь, здійснювалися кроки, що сприяли сповзанню світу до ракетно-ядерної катастрофи.

Військово-стратегічний паритет, що встановився між двома сторонами наприкінці 60-х - у другій половині 70-х років, був підданий непростому випробуванню. Всупереч американсько-радянській угоді про роззброєння ОСО-2, підписаній в 1979р., наростала нова, всевимотувальна, особливо для СРСР, гонка озброєнь. Рівність в озброєннях між СРСР і США стала підтримуватися на все вищому, небезпечному рівні.

Для США та їх союзників розрядка першої половини 70-х років була прийнятна лише за збереження міжнародно-політичного та військово-стратегічного статус-кво. Але, на думку лідерів Заходу, радянське керівництво, домагаючись уже військового паритету не тільки із США, а й з усіма державами - їх союзницями, активно стало використовувати розрядку для нарощування своїх озброєнь.

США, переживаючи поразку у В'єтнамі, болісно сприймали розширення радянського впливу в Африці, на Близькому Сході, в інших районах світу. Особливо непокоїла європейська політика, спроби СРСР, всупереч духу Гельсінкі, витіснити США з Європи і, використовуючи нафто- та газопроводи, економічно прив'язати західноєвропейські країни до Радянського Союзу. Ця політика була підкріплена масовим розгортанням радянських ракетноядерних установок середнього радіуса дії (від 500 до 5000 км) СС-20, націлених на Західну Європу, що особливо було неприйнятним для Заходу.

Спроби американського керівництва, зокрема державного секретаря Сайруса Венса, переконати радянських лідерів відмовитися від ракетної "затії", успіху не мали. Однак ракетна політика проти Західної Європи була не єдиним військово-силовим прийомом радянського партійно-державного керівництва. Розширення сфери радянського впливу досягло в очах Заходу критичної межі з уведенням радянських військ в Афганістан. Відомо, якщо певна країна порушує рівновагу сил, у відповідь вона отримує могутню антикоаліцію. Так було і після грудня 1979 р., коли радянські війська вторглися в Афганістан. Лише загроза ядерного знищення планети не дала змоги Заходу разом з мусульманським світом і навіть Китаєм вдатися до лобового воєнного зіткнення з СРСР. Проте інші засоби "холодної війни" були включені на повні оберти.

Масова гонка озброєнь, що знову розгорнулася, не була на користь СРСР. Навіть применшене радянською статистикою співвідношення економічних сил країн НАТО та ОВД становило 2,5 :1, а якщо враховувати Японію, то всі 3,2:1. Проти Радянського Союзу та його брежнєвського керівництва об'єдналися матеріальні та духовні сили всього капіталістичного світу. Навіть дехто з лідерів соціалістичних країн (Й.Б. Тіто, Н. Чаушеску) відкрито заявили про свою незгоду з політикою брежнєвського керівництва. СРСР опинився фактично в зовнішньополітичній ізоляції.

Сама криза була викликана головним чином прорахунками та некомпетентністю радянського керівництва, котре прагнуло продемонструвати, що світовий революційний процес продовжується. Тепер до соціалізму мирним шляхом переходив Афганістан, де звичайна змова військових кабульського гарнізону в 1978 р. була роздута до масштабів так званої Квітневої революції. Незабаром з'ясувалося, що її нікому підтримувати та захищати. Вступ радянських військ в Афганістан, які й мали захищати "здобутки" Квітневої революції, Захід сприйняв украй негативно, тим більше, що Середній Схід довгий час обидві сторони розглядали як район "хиткої рівноваги", порушувати яку ніхто не наважувався. На Заході заговорили про можливість використання ядерної зброї у випадку прориву радянських військ до Перської затоки. Парадоксально, але стратегічні плани СРСР на Близькому та Середньому Сході переплелися з банальними суб'єктивними прагненнями, котрі не мали нічого спільного з великою політикою: Брежнєв помстився новому прем'єр-міністру Афганістану X. Аміну за вбивство свого попередника Н.М. Таракі, котрого добре знав і підтримував, а міністру оборони Д. Устинову кортіло випробувати на практиці досягнення воєнно-стратегічного паритету. Радянська агресія в Афганістані всіляко замовчувалася засобами масової інформації, а якщо й подавалася, то у вигляді "гуманної акції - протидії американському та світовому імперіалізму".

Водночас розгорнулася нова величезна кампанія пропаганди миролюбної політики СРСР. В Європі відбувалася мобілізація прихильників антиракетного руху, щоб не допустити розміщення там американських ракет, націлених на СРСР. Укотре виникла своєрідна невідповідність між декларативними заявами про мир і безпеку та конкретними діями, що їх руйнували. Знову взяли гору класові інтереси, а національно-державні були відсунуті на другий план.

Радянсько-американські відносини в другій половині 70-х років різко погіршилися. Загальний обсяг радянсько-американської торгівлі з 7 млрд дол. у 1971-1975 рр. скоротився до 1- 1,5 млрд на рік, тоді як щорічний торговий оборот між Японією і США становив понад 100 млрд дол. Радянсько-американська торгова угода так і не набула чинності внаслідок прийнятої Конгресом США поправки Веніка- Джексона, котра містила вимогу свободи еміграції з СРСР, що радянське керівництво розцінило як втручання у внутрішні справи. Така сама доля спіткала й інші позитивні починання. Підписаний у Відні 18 червня 1979 р. американським президентом Дж. Картером та Л. Брежнєвим договір ОСО-2 внаслідок розвитку подальших негативних подій не був ратифікований законодавчими органами обох держав і не набув практичного продовження.

Посилилося і військове протистояння. У відповідь на розміщення Радянським Союзом ракет СС-20 (РСМД-10) НАТО 12 грудня 1979 р. прийняло "подвійне" рішення: або Радянський Союз прийме "нульовий варіант", тобто демонтує свої ракети середнього радіуса дії, націлені на Західну Європу, або там будуть розміщені американські ракети такого самого класу, націлені на СРСР. Та радянське керівництво не прислухалося до здорового глузду. Незмінний міністр закордонних справ СРСР А. Громико провину за розвиток негативних подій поклав на Захід. На шляху покращення радянсько-американських відносин стояла політика проштовхування соціалізму і відповідна їй протидія з боку Заходу.

Прихід до влади у США неоконсервативного президента Р. Рейгана, який назвав СРСР "імперією зла" (після збиття у 1983 р. південнокорейського лайнера радянським винищувачем та ініціювання ним програми Стратегічної оборонної ініціативи (СОІ)) ознаменував новий виток гонки стратегічних озброєнь.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]