Міфологія диференціальної психології

Завершити ці передуючі класифікації хотілося б згадкою про основні міфи диференціальної психології, які або ускладнюють поступальний розвиток знання, або направляють його в помилковому напрямі.

Міф Перший, сформульований в рамках позитивізму, свідчить: самоціллю аналізу індивідуальних відмінностей є підтвердження за допомогою статистики магічного закону нормального розподілу.

Міф Другий, висунутий крайніми представниками біхевіоризму, стверджує, що індивідуальні відмінності пов'язані тільки з активністю (діяльністю), а не з свідомістю.

Міф Третій, який підтримується еволюціоністами — варіативність міжіндивідуальних відмінностей пов'язана виключно з дією закону природного відбору.

Міф Четвертий є продуктом роздумів біологічно-орієнтованих диференціальних психологів — стабільними (кроситуативними і стійкими в часі) є тільки ті людські відмінності, природа яких обумовлена виключно спадковими чинниками.

Теоретичні установки і методологічні пастки

На жаль, ідея В. Штерна про створення інтегральної науки про людську індивідуальність виявилася реалізованою лише наполовину. Недолік теоретичних узагальнень і концептуальних інтеграції привів до появи величезного числа неврегульованих емпіричних даних в експериментальній області і до появи хоча і досить цінних, але практично не зв'язаних між собою теоретично напрямів в області методологічного аналізу. Для цілей написання нашої книги буде, безумовно, корисно відзначити найбільш поширені тенденції в сучасній науці про людські відмінності. За кожною з них ховаються як певні парадигмальні установки, так і неминучі на шляху пізнання епістемологічні і методологічні пастки.

Метою еволюційної теорії особистості Девіда Басса (Buss, 1984, 1991) є аналіз соціобіологічних стратегій поведінки людини, серед яких, зокрема, виділяються переваги статусу. Судячи з усього, послідовникам цієї концепції вдається уникнути соціобіологічного редукціонізму, що пояснює прояв основних тенденцій людської поведінки через поняття еволюційно-видової переваги і генетичної детермінації.

Психолексичні або психолінгвістичні моделі симптомокомплексів індивідуальних рис, що розробляються, зокрема, американськими психологами П. Коста і Д. Маккрєєм, будуються із застосуванням новітніх методів математичного аналізу, якому піддаються оцінювані за градуальними шкалами списки людських якостей. Результатом подальшої статистичної обробки стало виділення п'яти головних вимірювань індивідуальності (див. розділ 9). Складність — або пастка — цього підходу полягає в тому, що за основу виділення рис беруться ті конструкти, що містяться в буденній свідомості, які репрезентуються в повсякденній мові. Таким чином хибність і суперечність логіки здорового глузду переноситься не дивлячись на всі статистичні фільтри, і в ґрунт теоретичних концепцій.

Теорії природних основ людських відмінностей (як правило, мова йде про індивідуальні і типологічні особливості) набули, мабуть, найбільшого поширення. Лінію досліджень І. П. Павлова (19516, 1952) в області типологічних властивостей нервової системи продовжили Б. М. Тєплов і В. Д. Небиліцин зі своїми послідовниками в Росії, Дж. Грей (1983), Г. Айзенк (1960), Я. Стреляу (1983) та інші за кордоном. Новий напрям, що виник на ниві вітчизняної психології — диференціальна психофізіологія (на жаль, практично не розкрита в роботах західних дослідників) — виразно показав продуктивність уявлень про властивості нервової системи як біологічну основу індивідуально-психологічних відмінностей, зокрема, темпераменту, стилю, здібностей та інтелекту. В той же час, серед робіт цього напряму досить часто можна зустріти типову помилку ототожнення рівнів ознак феномену в ієрархічній системі, що вивчається, результатом чого є малоуспішні в теоретичному і методологічному плані однозначні інтерпретації прямого зіставлення нейрофізіологічних (наприклад, дані ЕЕГ, ВП, КГР) і психологічних, особливо особистісних (риси характеру та ін.) показників.

Психогенетичний аналіз причин відмінностей між людьми (який можна також вважати одним з найважливіших підрозділів попереднього пункту) набув найбільш широкого поширення в останні три десятиліття (Buss, Plomin, 1975). Отриманий ряд переконливих доказів про роль спадковості в детермінації міжіндивідуальної варіативності ознак, розташованих на різних рівнях ментальної ієрархії, — характеристик біоелектричної активності мозку, компонентів сенсомоторних і когнітивних стратегій. Проте, так як психометрика (у випадку з факторними моделями особистості) стає метою, а не засобом, так і психогенетичні концепції можуть із способу ефективного аналізу перетворюватися на не дуже ефективні теоретичні конструкції, в яких узагальнення отриманих на початковому, генетичному рівні даних досягає гігантського розмаху, аж до пояснення культурних традицій на основі расових ознак або ділення суспільства на класи унаслідок дії генетично детермінованих програм поведінки.

Розробка структурно-функціональних моделей в застосуванні до диференціально-психологічної проблематики має на меті вивчення будови як окремих властивостей, так і індивідуальності в цілому. Найбільш вдалі роботи в цьому напрямі дозволяють зрозуміти змістовну цінність таких найважливіших конструктів як розум, або інтелект (Nosal, 1990), стиль особистості (Royce, Powell, 1983), індивідуальність в цілому (Мерлін, 1986). Прагнення авторів пов'язати свої концепції з наявними експериментальними даними і життєвими фактами допомагає уникнути пастки надмірної абстрагованості теорії від життя.