3.4 Принцип взаємодії ендо- та екзофакторів у детермінації відмінностей.

У конкретних дослідженнях проблема природи та виховання вивчається в контексті концептуального та експериментального аналізу співвіднесення особистісних факторів та факторів середовища, впливу спадковості або оточення, тобто внутрішніх (ендо-) або зовнішніх (екзо-) чинників.

Психогенетика отримала визнання як один з основних методів вивчення природи людських відмінностей.

Генетичний аналіз індивідуальних відмінностей включає в себе:

• генеалогічний метод, заснований на порівнянні між собою людей, що знаходяться в різній степені спорідненості;

• близнюковий метод (порівняння між собою монозиготних близнюків, що мають ідентичний генотип, та дизиготних, які мають приблизно половину однакових генів);

• вивчення прийомних дітей припускає порівняння їх характеристик з особливостями біологічних та прийомних батьків.

Досліджуючи протягом багатьох років причини індивідуальних відмінностей між людьми в інтелекті та особистості (включаючи психопатологічні прояви), Р.Пломін і Д.Данієльс (Plomin, Daniels, 1987) дійшли висновку, що одна з основних причин психологічної варіативності – різне середовище, в якому виховуються діти. Р.Пломін і Дж.Дефрайс (Plomifi, DeFries, 1985), аналізуючи вплив генотипічних особливостей індивіда на специфіку середовища, з яким він взаємодіє в процесі онтогенезу, виділяють три типи зв'язків між генотипом та середовищем:

• пасивний вплив, коли члени однієї сім'ї мають і спільну спадковість, і спільне середовище (невипадкове поєднання спадкових особливостей та умов середовища);

• реактивний вплив, при якому вроджені психофізіологічні особливості дитини можуть вплинути на відношення до нього батьків та однолітків, сприяючи тим самим формуванню певних рис особистості;

• активний вплив, при якому індивіди здійснюють активний пошук середовища (або створюють середовище), яке більшою мірою відповідає їх спадковим задаткам.

3.5. Принцип вимірюваної та статистичної оцінки досліджуваних явищ.

Психологічні вимірювання полягають у використанні спеціальних тестових процедур для оцінки індивідуальних властивостей та результатів виконання завдань.

Психодіагностика, як система способів розкриття суб'єктивних особливостей психіки, з самого початку розвивалась в напрямі від "зовнішнього", видимого, до "внутрішнього", прихованого. За дві тисячі років існування сучасної людської спільноти психодіагностика пройшла шлях від ненаукових інтерпретацій хіромантів до наукових методів пренатальної діагностики девіацій в психічному розвитку індивіда.

Початок сучасного етапу психодіагностики пов’язаний з експериментами по вимірюванню різних проявів людської психіки, які були організовані в кінці ХІХ - початку ХХ століття англійцем Ф.Гальтоном і німецьким психологом В.Вундтом. Трохи пізніше до плеяди перших психодіагностів приєднуються російські психологи Г.І.Россолімо (1910) і А.Рибаков (що запропонував в 1913 році в якості тестового засобу використовувати відбитки чорнильних плям); швейцарець Г.Роршах (який ввів в 1921 році в науковий вжиток сам термін "психодіагностика", зробивши його назвою своєї книги про проективний тест на основі "чорнильних плям" - Rorschach, 1921) і французи А.Біне та С.Симон, що створили свою версію шкали вимірювання інтелекту. З кінця двадцятих років психодіагностичні дослідження стали проводитися у США, в лабораторіях Стенфордського та Колумбійського університетів.

Область додатку статистичних методів до аналізу поведінки і структури індивідуальності перетворилася на широкий експериментальний полігон, оснащений новітніми комп'ютерними технологіями.

Цікаво, що поява нових вимірювальних процедур виявилася тісно пов'язаною з розвитком нових ідей. Наприклад, поняття "нормальний розподіл", "коефіцієнт кореляції" та "факторний аналіз" затвердилися в диференціальній психології завдяки дослідженням інтелекту.

Френсіс Гальтон був першим, хто зазначив, що відмінності в інтелекті можуть бути виміряні кількісно через визначення степені вираженості цих характеристик у різних людей. Він припустив, що ці відмінності нормально розподілені в популяції, тобто невеликі групи людей володіють високим або низьким рівнем інтелекту, а велика частина вибірки займає положення у середині (Gallon, 1869). Крива нормального розподілу стала одним з основних постулатів диференціальної психології.

Іншим важливим відкриттям, що вийшло далеко за рамки диференціальної психології, став коефіцієнт кореляції, запропонований в 1901 році К. Спірменом (К.Spearmen) для вимірювання співвідношення між двома інтелектуальними показниками. Значення його виражалося у тому, що дві тісно зв'язані між собою змінні співвідносяться з коефіцієнтом 1.00, дві абсолютно не пов'язаних ознаки мають r (relation) = 0.00; нарешті, ступінь пов'язаності двох частково залежних характеристик буде лежати в межах від 0.01 до 0.99.

Запитання для перевірки знань

1. На яких загальних принципах будується диференціально-психологічний аналіз індивідуальності?

2. У чому полягає суть принципу формального підходу та на яких принципах він базується?

3. У чому полягає суть принципу інтегрального аналізу?

4. Що таке інтер- та інтраіндивідуальні особливості особистості?

5. Що являє собою принцип взаємодії ендо- та екзофакторів у детермінації відмінностей?

6. У чому суть принципу вимірювальної та статистичної оцінки досліджуваних явищ?

Запитання на самостійне опрацювання

1. Поясніть значення та зміст таких понять як: інваріантність, варіативність та детермінація. Проаналізуйте, що в них спільне, а що відмінне.

2. Перспективи інтеракціонізму.

Література

1. Психология индивидуальных различий. /Ред.Ю.Б.Гиппенрейтер –М.,1982.

2. Белоус Б.Б. Темперамент и деятельность. – Пятигорск, 1990.

3. Клаус Г. Дифференциальная психология обучения. – М.: Прогресс, 1984.

4. Либин А. В. Стилевые и темпераментальные свойства в структуре индивидуальности человека. – М.: Институт психологии РАН, 1993.

5. Либин А. В. Стиль человека: от изучения индивидуальных различий к анализу общепсихологических закономерностей // Мир индивидуальности. – Смоленск: СПГУ, 1995. С. 74 – 82.

6. Магун В. С. О многоуровневости факторной структуры индивидуально –типических особенностей человека // Экспериментальная и прикладная психология, выпуск 5. Л.: ЛГУ, 1973.

7. Либин А. В. Диференциальная психология: на пересечении европейских, российскихи американских традиций. – М.: Смысл, 1999. – 532 с.