Сором’язливість

На думку професора Стенфордського університету Ф. Зімбардо, сором’язливість – не особистісний розлад, а, швидше всього певний патерн або риса, пов'язана з прагненням уникати спілкування або ухилятися від соціальних контактів. Цілком можливо, що сором’язливість є прояв свого роду соціальної фобії, але, незалежно від інтерпретації, залишається головне питання - де ховається початок формування цього явища? Важливо відзначити зв'язок сором’язливості з однією з темпераментальних тенденцій, що виявляється вже у немовлят, яку Дж. Каган назвав "стриманістю". Схильність до такого типу поведінки може потім розвиватися у форму соціальної тривожності, що розглядається як "вивченні реакції". Вплив широкого культурного контексту стає вирішальним чинником в розвитку схильності, а також у формуванні "вивченої сором’язливості". В останнє десятиліття число американців, що вважають себе сором’язливими, зросло з 40% до 50%. Серед найбільш впливових факторів, що визначають це зрушення показників, Зімбардо виділяє:

• комп'ютерні технології і інформаційну діяльність інтеракцій, що дозволяють людям зберігати дистанцію, підтримувати контакти з іншими без безпосереднього особистого спілкування;

• автоматизація роботи, яка зменшує процес живого спілкування;

• вплив безконтрольної криміналізації суспільства, що виховує в людей страх, який утримує їх від контактів;

• необоротні зміни в сімейних структурах, що відображаються в: декілька разів збільшеному числу розлучень, сім’ях з одним батьком або відсутністю батьків вдома через надмірну зайнятість. Все це навчає дітей стереотипам взаємодії, які вони пізніші переносять в своє життя;

• зниження цінності сумісного відпочинку, дякуючи розвиненій індустрії розваг.

Цілком можливо, що культурологічні передумови розвитку сором’язливості будуть різними в інших країнах, але це не виключає перспективи дослідження її як феномена, що найяскравіше відображає взаємодію соціальних і біологічних чинників у формуванні особистісних рис.

9.3.Теорії особистісних факторів: три, шістнадцять, п’ять

На відміну від Г. Олпорта, який ставив акцент на вивченні унікальних, ідеографічних аспектів особистості, диференціально-орієнтовані психологи використовують мультиваріативний статистичний аналіз для визначення найважливіших чинників, що формують особистість. Ганс Айзенк одним з перших застосував факторний аналіз для дослідження особистості. При цьому він вважав, що спочатку потрібно сформулювати гіпотезу про співвідношення вимірюваних змінних, яка потім повинна тестуватися за допомогою аналізу чинника. Ця стратегія одержала назву критерійного аналізу. Свої базові чинники – інтроверсію, екстраверсію, нейротизм і, пізніше, психотизм, Айзенк назвав "типами", підкреслюючи тим самим відмінність диспозицій, що знаходяться нагорі ієрархічної структури і мають ширший діапазон проявів, від специфічних рис, утворюючих нижній рівень особистої ієрархії. Наприклад, за загальним чинником "психотизм" слідують утворюючі його компоненти другого рівня –агресивність, емоційна холодність, егоцентризм, безособовість, імпульс. Третій рівень психотизму, як особової диспозиції, утворений такими параметрами як антисоціальність, неемпатійність, креативність, "безумство". Не дивлячись на такий широкий спектр поведінкових проявів, властивих цим трьом базовим вимірюванням, сам автор називає їх біологічними диспозиціями особистості.

Центральна роль Е (екстраверсія – інтроверсія), N (нейротизм – емоційна стабільність) і Р (психопатія або емоційна незалежність) чинників в організації особистості підтверджувалася результатами обстеження десятків тисяч людей в різних країнах. Хоча достатніх підстав для віднесення цих вимірюваних з допомогою опитувальників рис до біологічно детермінованих змінних ще недосить, Айзенк аргументовано обґрунтовує зв'язок Е з біологічною системою збудження (arosal system), N з системою активації (activating system), а P з генетично детермінованою тенденцією "імпульсивність vs контроль".

Інший підхід у використанні аналізу чинника у вивченні особистості розвиває один з лідерів американської психології Раймонд Кеттел. На його думку, базове вимірювання особистості неможливо наперед передбачити, його потрібно відкрити в результаті обробки даних, отриманих шляхом вимірювання різних рис у великої кількості людей. Р.Кеттел формулює два важливих положення для теорії особистісних рис, виділяючи серед них поверхневі (вторинні) і породжуючи (первинні), які в свою чергу розділяються на конституціональні, генетично зумовлені, і характерологічні (mold), що розвиваються під впливом досвіду і навчання. У своїй концепції Кеттел розрізняє також:

• темпераментальні (конституціональні, породжуючі) риси, що детермінують стиль індивідуального реагування, включаючий емоційну реактивність, швидкість і енергію реакцій особи на стимуляцію з середовища;

• риси-здібності, що визначають ефективність реагування;

• динамічні риси, що відносяться до рушійних сил реакцій і утворюють два класи ознак – ергі, природжені риси, що мотивують поведінку суб'єкта(спрямованість на "боротьбу", "стадне відчуття", автономію), і "сентименти", що формуються під впливом соціокультурних норм, а також атитюди, що є проявом інтересу до чого-небудь.

Всі ці риси утворюють взаємозв'язану систему, що наповнюється змістом залежно від конкретного аспекту аналізу людської поведінки. У якості базової Кеттел прийняв шістнадцятифакторну модель, що описує найважливіші, з його точки зору, ознаки особистості.

Така істотна різниця у визначенні базових ознак особистості - від трьох в концепції Айзенка до шістнадцяти в концепції Кеттела - пояснюється відсутністю консенсусу між психологами щодо загальноприйнятої дескриптивної моделі особистості. Ще одна важлива спроба в цьому напрямі, зроблена в останнє десятиліття, пов'язана з розробкою теоретичної експериментальної бази для підтвердження універсальності п'яти зв'язаних між собою ознак особистості, що одержали назву Великої П'ятірки.

Починаючи з 1980-х років, п’ятифакторна модель багатьма психологами признається однією з найвдаліших для ідентифікації і структуризації особистісних властивостей. Існує два основні підходи до аналізу п'яти ознак особистості - модель Великої П'ятірки, що розробляється в рамках лексикографічної традиції, і п’ятифакторна модель(FFM - five factor model), заснована на психометричному підході.