1.6. Внутрішній і зовнішній статус диференціальної психології

Схема, яка буде викладена нижче, являється досить важливою для всього курсу диференціальній психології, оскільки вона обкреслює внутрішню і зовнішню межі диференціально-психологічного знання, тісно дотичного з багатьма розділами людинознавства.

Рис. 7. Статус диференціальної психології в системі людинознавства

Зовнішній статус визначається верхніми і нижніми межами, що примикають до досліджуваної нами області, проходять від фізики сенсорних систем людини, через генетику і фізіологію, до психології особистості.

Внутрішній статус визначається сферою перетину підструктур прикордонних областей знання, утворених в результаті виокремлення в них диференціально-психологічного аспекту: статево-вікові відмінності і відмінності в розвитку, групові відмінності, особистісні та типологічні відмінності, диференціальна психофізіологія і психофізика, психогенетичні моделі детермінації людських відмінностей. У стислому вигляді рис. 7 як би передає основний семантичний простір, обкреслений змістом даної книги.

Ключові терміни розділу: варіативність поведінки, час реакції, диференціально-психологічна парадигма, життєва психологія, індивід, індивідуальна психологія, ієрархічна структура суб'єкта, інтегральна індивідуальність, особистість, спостереження, наукові знання, природа людських відмінностей, прикладне людинознавство, порівняльний аналіз, типологічна психологія, універсальні дихотомії, характерологія, еволюційна теорія особи.

Запитання для перевірки знань

1. Розкажіть про давні науки, які стали передумовами виникнення диференціальної психології.

2. В чому суть блоків, які складають фундамент науки про відмінності між людьми.

3. Розкажіть про завдання диференціальної психології.

4. Розкажіть про основні відмінності між людиною і вищими тваринами.

5. Розмежуйте поняття «індивідуальність» та «особистість».

Запитання на самостійне опрацювання

1. Основні міфи диференціальної психології, які або ускладнюють поступальний розвиток знання, або направляють його в помилковому напрямі.

2. Універсальні дихотомії людинознавства.

Література

1. Анастази А. Психологическое тестирование: В 2 т. М: Педагоги­ка, 1982.

2. Либин А.В. Применение графической психодиагностической ме­тодики в проф консультационной работе //Диагностика спо­собностей и личностных черт учащихся / Под ред. В.НДружинина. Саратов: СГУ, 1989, С.69—82.

3. Либин А. В. Стилевые особенности познавательных процессов и учебная деятельность// Способности и обучение. М.: Наука, 1991.С.102-П5.

4. Павлов К И Лекции о работе больших полушарий головного мозга. М., 1952.

5. СтреляуЯ. Роль темперамента в психическом развитии. М.: Прог­ресс, 1986.

6. Мерлин B.C. Очерк интегрального исследования индивидуаль-

ности. М.: Педагогика, 1986

2. Пізнання природи людської індивідуальності

2.1. Взаємодія середовища і спадковості.

Визначення джерел індивідуальних варіацій психічного – центральна проблема диференційної психології. Відомо, що індивідуальні відмінності породжуються численними і складними взаємодіями між спадковістю і середовищем. Спадковість забезпечує стійкість існування біологічного виду, середовище – його мінливість і можливість пристосовуватися до умов життя, що змінюються. Спадковість міститься в генах, що передаються батьками ембріонові при заплідненні. Якщо є неповнота генів, організм, що розвивається, може мати фізичні аномалії або психічні патології. Проте навіть в звичайному випадку спадковість допускає дуже широкий спектр варіацій поведінки, що є результатом підсумовування норм реакцій різного рівня – біохімічних, фізіологічних, психологічних. А всередині меж спадковості кінцевий результат залежить від середовища. Таким чином, в кожному прояві активності людини можна знайти щось від спадковості, а щось – від середовища, головне – визначити міру і зміст цих впливів.

Крім того, у людини присутня соціальна спадковість, якої позбавлені тварини. Проте в цих випадках відзначають стійкий прояв особливостей впродовж декількох поколінь, але без генетичної фіксації.

“Так звана соціальна спадщина насправді не може встояти під впливом навколишнього середовища” – пише А. Анастазі [1]. Різні теорії і підходи по-різному оцінюють внесок двох чинників у формування індивідуальності [1,2,3,4,]. Історично виділилися наступні групи теорій з погляду переваги біологічної, соціально-культурної детермінації.

1. У біогенетичних теоріях формування індивідуальності розуміється як таке, що зумовлене природженими і генетичними задатками. Розвиток – поступове розгортання цих властивостей в часі, а внесок впливів середовища дуже обмежений. Прихильником цього підходу був Ф. Галътон, а також автор теорії рекапітуляції Ст. Хол.

2. Соціогенетичні теорії стверджують, що спочатку людина – чиста дошка, а всі її досягнення і особливості зумовлені зовнішніми умовами (середовищем). Подібна позиція розділялася Дж. Локком [1,4,11].

3. Теорії конвергенції двох чинників. Це результат взаємодії природжених структур і зовнішніх впливів. Бюлер, В. Штерн, А. Біне вважали, що середовище накладається на чинники спадковості.

4. Вчення про вищі психічні функції (культурно-історичний підхід) Л.С. Виготського стверджує, що розвиток індивідуальності можливий завдяки наявності культури – узагальненого досвіду людства. Природжені властивості людини є умовами розвитку, середовище – джерело його розвитку.

Внесок спадковості і середовища намагається визначити генетика кількісних ознак, що аналізує різні види дисперсії значень ознаки.

Проте не кожна ознака є простою, такою, що фіксується одною парою генів. Крім того, підсумковий ефект не може бути розглянутий як арифметична сума впливу кожного з генів, тому що вони можуть виявлятись одночасно, також взаємодіяти між собою, приводячи до системних ефектів. Тому, вивчаючи процес генетичного контролю психологічної ознаки, психогенетика прагне отримати відповідь на наступні питання:

1. Якою мірою генотип визначає формування індивідуальних відмінностей? Строго кажучи, роботи Юнга показали, що і культура також є джерелом дуже стійких поведінкових проявів, закріплених в колективному несвідомому у формі архетипів, але їх збереження і прояви не можна довести природничо-науковими методами.

2. Який конкретний біологічний механізм цього впливу (на якій ділянці хромосом локалізовані відповідні гени)?

3. Які процеси сполучають білковий продукт генів і конкретний фенотип?

4. Чи існують чинники середовища, що змінюють досліджуваний генетичний механізм?

Спадковість ознаки розпізнається по наявності кореляції між показниками біологічних батьків і дітей, а не за схожістю абсолютного значення показників. Припустимо, що в результаті досліджень виявилася схожість між характеристиками темпераменту біологічних батьків і їх відданих на усиновлення дітей. Швидше за все, в прийомних сім'ях діти випробовуватимуть вплив загальних умов середовища, що розрізняються, внаслідок чого за абсолютними показниками вони стануть також схожими і на прийомних батьків. Проте кореляції наголошуватися не буде.

В даний час дискусія між прихильниками чинників спадковості і середовища втратила минулу гостроту. Численні дослідження, присвячені виявленню джерел індивідуальних варіацій, як правило, не можуть дати однозначної оцінки внеску середовища або спадковості. Так, наприклад, ще завдяки психогенетичним дослідженням Ф. Гальтона, проведеними в 20-ті роки з використанням близнюкового методу, було виявлено, що біологічно детерміновані характеристики (розміри черепа, інші вимірювання) визначені генетично, а психологічні якості (коефіцієнт інтелектуальності по різних тестах) зумовлені середовищем. На нього впливають соціальний і економічний статус сім'ї, порядок народження та ін.

Сучасний стан справ в області вивчення взаємодії середовища і спадковості ілюструється двома моделями впливів середовища на інтелектуальні здібності. У першій моделі Зайонч і Маркус стверджували: чим більше часу батьки і діти проводять разом, тим вище кореляція коефіцієнта інтелектуальності із старшим родичем. Тобто, дитина за своїми інтелектуальними здібностями схожа на того, хто довше її виховує, і якщо батьки з яких-небудь причин приділяють дитині мало часу, вона буде схожою на няню або бабусю. У другій моделі констатувалося протилежне: Макаскі і Кларк відзначали, що найбільш висока кореляція спостерігається між дитиною і родичем, предметом її ідентифікації. Тобто, найголовніше – бути для дитини інтелектуальним авторитетом. Співіснування двох моделей, що по суті виключають один одного, ще раз показує, що більшість диференціально-психологічних теорій носять вузько обмежений характер, а загальних теорій ще практично не створено.