§ 7. Принципи природноресурсового права

Важливу роль у регулюванні суспільних відносин відіграють принципи права. Принципи права — це основні системовідтворю-вальні ідеї, які закріплені у загальноправових доктринах і галузевих концепціях права, а також у джерелах та нормах чинного законо­давства, що спрямовані на реалізацію суспільних відносин у межах державної політики. Отже, принципи права можуть бути офіційно закріплені у законодавстві або випливати з його змісту.

Принципи природноресурсового права — це закріплені або ви­ражені у правових нормах основні положення, відповідно до яких здійснюється регулювання природноресурсових відносин. В юри­дичній літературі приділяється підвищена увага дослідженню та класифікації принципів права. Виходячи з традиційних підходів і сучасних напрямів досліджень правових принципів слід виділяти загальні, спеціальні та інституціональні принципи природноресур­сового права.

35

Загальні принципи природноресурсового права застосовуються для регулювання усієї сукупності природноресурсових відносин не­залежно від їх пооб'єктного та видового розмежування. Спеціальні ж принципи застосовуються при врегулюванні відносин, пов'яза­них з використанням, відтворенням та охороною окремих природ­них об'єктів та їх ресурсів — земель, надр, вод, лісів, природно-за­повідного фонду, рослинного і тваринного світу, у зв'язку з чим їх часто відносять до галузевих правових принципів.

Значення загальних правових принципів полягає не тільки в супроводженні правового регулювання певних природноресурсо­вих відносин, а й у тому, що на їх засадах формуються галузеві принципи. Оскільки вітчизняне природноресурсове право форму­ється як комплексна галузь права, то воно базується на спільних принципах, характерних для усіх суміжних галузей природноре­сурсового законодавства. Вони знайшли своє закріплення в Ос­новних напрямах державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення еко­логічної безпеки.

Чимало загальнопринципових положень правового регулюван­ня відносин щодо використання природних багатств можна вияви­ти в екологічному законодавстві. Наприклад, в ст. З Закону Украї­ни від 25 червня 1991 р. "Про охорону навколишнього природно­го середовища"¹ такими положеннями є екологізація матеріально­го виробництва на основі комплексності рішень у питаннях вико­ристання та відтворення відновлюваних природних ресурсів, широ­кого впровадження новітніх технологій; збереження просторової та видової різноманітності і цілісності природних об'єктів і комплек­сів; науково обґрунтоване нормування впливу господарської та ін­шої діяльності на навколишнє природне середовище; безоплатність загального та платність спеціального використання природних ре­сурсів для господарської діяльності; стягнення збору за погіршен­ня якості природних ресурсів; вирішення питань щодо використан­ня природних ресурсів з урахуванням ступеня антропогенної зміне-ності територій, сукупної дії факторів, що негативно впливають на екологічну обстановку.

Принцип юридичного закріплення народної належності природних багатств є концептуальним принципом природноресурсового права, закріпленим у ст. 13 Конституції. Він становить соціально-економічну та суспільно-політичну основу регулювання природ­норесурсових відносин. Проте народна приналежність природних багатств² не виключає передачі окремих природних об'єктів від­повідним суб'єктам права для їх використання з метою задово­лення економічних, матеріальних, майнових та інших інтересів у

межах, визначених законом, що також знайшло своє конституцій­не закріплення. Належність природних об'єктів знаходить прояв у двох основних правових формах — у праві власності та у праві користування¹. Значна частина природних об'єктів та їх ресурсів перебуває у власності держави, яка здійснює свої правомочності в інтересах усього суспільства. Деякі природні ресурси, наприклад земельні ділянки, можуть передаватися у комунальну власність територіальних громад та у приватну власність фізичних та юри­дичних осіб.

Принцип правового забезпечення гармонійної взаємодії суспільства і природи є важливим загальним принципом природноресурсового права. Він є основою для виникнення й формування інших прин­ципів, які забезпечують гармонізацію суспільства і природи. Гармо­нійна взаємодія суспільства і природи — це об'єктивний зв'язок суспільства і природи, який припускає узгоджену діяльність людей з урахуванням законів природи, помірного присвоєння та спожи­вання природних ресурсів з турботою про їх відтворення. Основни­ми критеріями гармонізації існування суспільства і природи є: ра­ціональне природокористування; якість природного середовища; оптимальний соціально-економічний розвиток держави та регіонів; рівень здоров'я населення; стан трудового потенціалу тощо². Пра­вове забезпечення гармонійної взаємодії суспільства і природи здійснюється у багатьох напрямах: визначення лімітів на викорис­тання природних ресурсів; встановлення правил використання природних об'єктів та їх відтворення тощо. Здійснення цього прин­ципу разом з іншими загальними принципами сприяє запобіганню згубним для природного середовища діям людини.

Принцип забезпечення раціонального й ефективного використан­ня природних ресурсів є властивим для усіх галузей природноресур­сового законодавства. Раціональність природокористування поля­гає в тому, що кожний власник чи користувач природних ресур­сів зобов'язаний додержуватися встановлених правових вимог. В основі цього принципу лежить об'єктивний чинник — взає­мозв'язок усіх природних об'єктів. Економічна ефективність по­лягає в отриманні найвищих матеріальних показників при екс­плуатації природних ресурсів з найменшими затратами. За недо­держання цього принципу законодавством передбачаються заходи правового впливу.

Принцип правового забезпечення цільового використання природних об'єктів полягає у визначенні в правових нормах цілей їх експлуа­тації всіма суб'єктами права. Цей принцип поєднує два основних чинники: необхідність задоволення суспільних, колективних та ін­дивідуальних потреб у продуктах харчування та виробничій сиро-

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 41. — Ст. 546.

¹ Див.: Каракаш И. И. Народное достояние или право собственности на природные ресурсы // Юридический вестник. — 1999. — № 1; Носик В. В. Суб'єкти права власнос­ті на землю / Право власності в Україні: Навчальний посібник / За ред. О. В. Дзери Н С.Кузнєцовоі. - К., 2000. - С. 456-460.

36

¹ Див.: Екологічне право України: Підручник / За ред. В. К. Попова, А. П. Гетьма­на. — Харків, 2001. — С 20.

¹ Див.: Бачинский Г. А. Социоэкология: теоретические и прикладные аспекта. — К., 1991. - С. 53.

37

вині, які одержуються за рахунок використання природних об'єк­тів; необхідність підтримання природного середовища у нормаль­ному стані для забезпечення життєдіяльності. При цьому обидва чинника є об'єктивними, тобто не залежними від волі та свідомос­ті суспільства і людини. Тому цільове використання природних об'єктів та їх ресурсів визначається державою в правових нормах земельного, водного, лісового, гірничого, фауністичного, природ­но-заповідного та іншого природноресурсового законодавства. їх використання не за цільовим призначенням може викликати зас­тосування встановлених правових заходів, у тому числі припинен­ня права природокористування.

Принцип стимулювання та відповідальності власників і природо-користувачів за належне використання природних об'єктів і відтво­рення їх ресурсів відіграє важливу роль у природноресурсовому праві. Він полягає в юридичному закріпленні сукупності економіч­них та моральних заходів стимулювання за належне виконання усі­ма суб'єктами своїх прав та обов'язків, застосуванні необхідних за­ходів щодо дбайливого використання та своєчасного відтворення природних ресурсів, а також у застосуванні санкцій за порушення вимог чинного законодавства. Тому стимулювання слід розуміти у двох аспектах — застосування заохочувальних заходів за здійснен­ня позитивних дій та санкцій з метою покарання за негативні дії. У природноресурсовому законодавстві встановлено різні форми економічного стимулювання власників і природокористувачів. По­ряд з ними закріплені певні види юридичної відповідальності — майнової, адміністративної, дисциплінарної, кримінальної, що пе­редбачені відповідно в цивільному, адміністративному, трудовому і кримінальному законодавстві. Зазначені аспекти стимулювання на­були загального визнання й широко застосовуються на практиці.

Принцип забезпечення стабільного використання природних ресур­сів полягає в тому, що їх власники і користувачі не можуть бути позбавлені права власності або права користування, за винятком випадків і підстав, передбачених законодавством або договорами. Законодавство дає вичерпний перелік таких випадків і підстав, а також встановлює порядок їх застосування. Правозастосовні орга­ни не вправі на свій розсуд встановлювати обмеження прав влас­ників та користувачів природних об'єктів, а на випадок їх обме­ження чи порушення чинним законодавством встановлені різнома­нітні форми поновлення та захисту порушених прав.

Принцип правового забезпечення оптимального компенсування витрат на поліпшення якості природних ресурсів, їх відтворення, здійснення природоохоронних заходів та інших витрат у процесі забезпечення природноресурсової рівноваги на території країни ві­діграє важливу роль у природноресурсовому праві. Проте досить складно визначити еквіваленти використання природних ресурсів, поліпшення якості природних об'єктів та їх відтворення, оскільки природні об'єкти в силу законів природи самополіпшують свій бі-ологічно-ресурсовий стан. Тому компенсування витрат на поліп-

38

шення якості природних ресурсів не передбачає законодавчої точ­ності у таких підрахунках, хоча спеціалісти у багатьох випадках мо­жуть оптимально визначити їх розміри.

Принцип правового забезпечення комплексного підходу до викорис­тання і відтворення природних ресурсів відкриває можливості вико­ристання як основних природних об'єктів, так і супровідних при­родних компонентів. У законодавчих актах про відповідні природ­ні ресурси вимоги комплексного підходу конкретизуються з ураху­ванням особливостей кожного природного об'єкта. Необхідність комплексного вирішення питань зумовлена тим, що природна система складається з багатьох об'єктів та їх компонентів. У зв'яз­ку з цим у сучасний період особливого значення набуває коорди­нація здійснення заходів щодо використання природних ресурсів, передбачених в державних, регіональних, міських та інших прог­рамах.

Спеціальні принципи природноресурсового права закріплені у ві­докремлених і певною мірою самостійних галузях права, що вклю­чені в його структуровану систему. Так, відповідно ст. 5 ЗК земель­не законодавство базується на таких принципах: поєднання особ­ливостей використання землі як територіального базису, природ­ного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівнос­ті права власності на землю громадян, юридичних осіб, територі­альних громад і держави; раціонального використання та охорони земель; забезпечення гарантій прав на землю; пріоритету вимог екологічної безпеки.

Спеціальні принципи правового регулювання природноресурсо-вих відносин притаманні й іншим галузям права. Наприклад, для водного права таким принципом є басейновий принцип викорис­тання та охорони водних ресурсів, для лісового — принцип безвід­ходного лісокористування, для природно-заповідного — принцип зонування територій та об'єктів природно-заповідного фонду, для флористичного — принцип невиснаження природних рослинних ресурсів, для фауністичного — принцип збереження різноманіття тваринного світу в стані природної волі.

Інституціональні принципи враховують конкретні особливості правового регулювання окремих видів природноресурсових відно­син. Однак на відміну під загальних та спеціальних принципів, що спираються на вимоги природноресурсового законодавства або випливають з його змісту, інституціональні принципи прямо зак­ріплені у відповідних нормах конкретного правового інституту пев­ної галузі природноресурсового права. Таким інституціональним принципом, наприклад, для інституту використання земельних ре­сурсів є принцип пріоритетного надання земель для сільськогоспо­дарського виробництва, закріплений у ст. 23 ЗК, для надрокорис-тування — принцип винагородження першовідкривачів родовищ, що мають промислову цінність, передбачений у ст. 41 Кодексу про надра, для водокористування — принцип пріоритетності викорис­тання вод для питних і побутових потреб населення, закріплений у

39

ст. 45 ВК, для лісокористування — принцип першочергового спе­ціального використання лісових ресурсів постійними лісокористу-вачами, передбачений у ст. 18 ЛК, тощо.