§ 4. Особливості закріплення права власності

на природні багатства в природноресурсових законах

Конституція не закріплює існування різних форм власності, хо­ча й не відкидає існування форм власності, у тому числі на при­родні багатства. Відповідно до ст. 116 Основного Закону Кабінет Міністрів України забезпечує рівні умови розвитку всіх форм влас­ності. Форми власності на природні об'єкти істотно впливають на правовий режим їх використання та правосуб'єктний склад при-родноресурсової власності.

Тривалий час протягом радянського періоду існувала лише од­на форма власності на природні ресурси — виключна державна власність. її сутність полягала у тому, що земля, її надра, води і лі­си належали тільки державі. Ними ніхто не міг розпоряджатись, крім державних органів, що монополізувало природні об'єкти. Але при цьому не вказувалось, яка держава — СРСР чи союзні респуб­ліки, є власником землі, її надр, вод і лісів. Це створювало ситуа­цію "безсуб'єктної державної власності" на природні багатства кра­їни. Таке положення було вигідним для фактично сформованої чи­новно-бюрократичної форми власності в умовах адміністративно-командної системи.

У період розвитку незалежної української держави законодавчо закріплені умови створення і функціонування різних форм влас-

78

ності, у тому числі на природні об'єкти. Вони передбачені в ст. 2 Закону "Про власність", згідно з якою власність в Україні існує в різних формах. Україна створює рівні умови для розвитку всіх форм власності та їх захисту. Вказані положення суттєво вплинули на закріплення форм власності у природноресурсових законах, що набули чинності до прийняття Конституції. Так ст. 4 Закону Укра­їни від 16 червня 1992 р. "Про природно-заповідний фонд Украї­ни"¹ безпосередньо присвячена формам власності на території та об'єкти природно-заповідного фонду.

Відповідно до цієї норми території природних заповідників, за­повідні зони біосферних заповідників, землі та інші природні ресур­си, надані національним природним паркам, є власністю Україн­ського народу. Регіональні ландшафтні парки, зони регульованого заповідного режиму біосферних заповідників, землі та інші природ­ні ресурси, не надані національним природним паркам, а також за­казники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки — пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть перебувати як у власності Українсько­го народу, так і в інших формах власності, передбачених законодав­ством України. Отже, вказане положення не виключає існування поряд з державною власністю також права комунальної та приват­ної власності на вказані об'єкти природно-заповідного фонду.

До законодавчих актів, прийнятих до набуття чинності Консти­туцією, належить і Закон України від 16 травня 1995 р. "Про ви­ключну (морську) економічну зону України"². Проте в силу тери­торіального простору дії цього Закону в ньому закріплено не пра­во власності, а суверенні права та юрисдикція України на природ­ні ресурси виключній (морській) економічній зоні України. Так, згідно зі ст. 4 вказаного Закону Україна у своїй виключній (мор­ській) економічній зоні має: суверенні права щодо розвідки, роз­робки і збереження природних ресурсів як живих, так і неживих, у водах, що покривають морське дно, на морському дні та в його надрах, а також з метою управління цими ресурсами та здійснення інших видів діяльності щодо економічної розвідки та розробки за­значеної зони, у тому числі виробництва енергії шляхом викорис­тання води, течій і вітру; юрисдикцію, передбачену відповідними положеннями вітчизняного законодавства та нормами міжнародно­го права, щодо створення і використання штучних островів, уста­новок і споруд, здійснення морських наукових досліджень, захисту та збереження морського середовища. Суверенні права та юрис­дикція України щодо морського дна виключної (морської) еконо­мічної зони і його надр реалізуються відповідно до законодавства України про континентальний шельф та Кодексу про надра.

Після прийняття Конституції намітилась тенденція відмови від закріплення права власності на природні об'єкти у природноресур-

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 34. — Ст. 502.

² Там само. - 1995. - № 21. - Ст. 152.

79

сових законах. Так, Закон України від 9 квітня 1999 р. "Про рос­линний світ"¹ обходить питання про право власності на рослинні ресурси, проте залежно від екологічного, господарського, науково­го, оздоровчого, рекреаційного значення та за іншими ознаками, поділяє рослинні ресурси на ресурси загальнодержавного і місце­вого значення.

Аналогічне положення міститься в Законі України від 5 жовтня 2000 р. "Про курорти"², в якому залежно від характеру природних лікувальних ресурсів курорти поділяються на курорти державного і місцевого значення. При цьому до курортів державного значення належать природні території, що мають особливо цінні та унікальні природні лікувальні ресурси і використовуються з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань. До курортів місцевого значення належать природні території, що мають загаль-нопоширені природні лікувальні ресурси і використовуються з ме­тою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань.

Зовсім інакше закріплено право власності на мисливських тва­рин в Законі України від 22 лютого 2000 р. "Про мисливське гос­подарство та полювання'". У ст. З цього Закону передбачено, що мисливські тварини, що перебувають у стані природної волі в ме­жах території України, є об'єктом права власності Українського на­роду. Від імені народу права власника мисливських тварин здій­снюють органи державної влади та місцевого самоврядування в ме­жах, визначених Конституцією. Органи державної влади здійсню­ють права власника щодо всіх мисливських тварин, за винятком тих, які в порядку, встановленому законом та іншими актами зако­нодавства, передані в комунальну власність чи приватну власність юридичних і фізичних осіб.

У приватній власності юридичних і фізичних осіб можуть пере­бувати окремі мисливські тварини, вилучені з природного середо­вища у встановленому законодавством порядку, розведені в неволі або набуті іншим шляхом, не забороненим законодавством. З ме­тою забезпечення безпеки населення, а також в інтересах охорони тваринного світу право приватної власності на окремих мисливсь­ких тварин може бути обмежено законом.

Більш детально право власності на об'єкти тваринного світу врегульовано в Законі "Про тваринний світ". Відповідно до ст. 5 цього Закону об'єкти тваринного світу, які перебувають у стані природної волі і знаходяться в межах території України, її конти­нентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, є об'єктами права власності Українського народу. Об'єкти тваринно­го світу можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності та знаходяться під охороною держави незалежно від пра­ва власності на них. Згідно зі ст. 6 Закону "Про тваринний світ"

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 22—23. — Ст. 198.

² Там само. - 2000. - № 50. - Ст. 435. ⁵ Там само. - 2000. - № 18. - Ст. 132.

об'єкти тваринного світу, які утримуються (зберігаються) підпри­ємствами, установами та організаціями державної або комунальної форми власності, є об'єктом права державної або комунальної власності.

Особливістю вказаного Закону є те, що в ньому передбачено право приватної власності на об'єкти тваринного світу. Так, ст. 7 Закону "Про тваринний світ" встановлює, що об'єкти тваринного світу, вилучені із стану природної волі, розведені (отримані) у на-піввільних умовах чи в неволі або набуті іншим не забороненим за­коном шляхом, можуть перебувати у приватній власності юридич­них та фізичних осіб. Проте проблема тут полягає у тому, що тва­рини, вилучені із стану природної волі, розведені (отримані) в не­волі або у напіввільних умовах, можуть втратити свою належність до природних об'єктів. Крім того, у передбаченому законом поряд­ку права власників об'єктів тваринного світу можуть бути обмеже­ні в інтересах охорони цих об'єктів, навколишнього природного середовища та захисту прав громадян.

Звертає на себе увагу і те, що в Законі передбачені умови при­пинення права приватної власності на об'єкти тваринного світу. Відповідно до вимог ст. 8 Закону "Про тваринний світ" право при­ватної власності на об'єкти тваринного світу припиняється у разі: жорстокого поводження з дикими тваринами; встановлення зако­нодавчими актами заборони щодо перебування у приватній влас­ності окремих об'єктів тваринного світу. Право приватної власнос­ті на об'єкти тваринного світу може бути припинено в судовому порядку за позовами органів контролю в галузі охорони, викорис­тання і відтворення тваринного світу або прокурора.

Незважаючи на те, що завданням Закону України від 7 лютого 2002 р. "Про Червону книгу України"¹ є регулювання суспільних відносин у сфері охорони, використання та відтворення рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу, з метою попередження зникнення таких видів із природи та забезпечення збереження їх генофонду, в ньому також знайшло своє закріплення право власності. Так, згідно зі ст. 6 цьо­го Закону об'єкти Червоної книги, які утримуються (зберігаються) підприємствами, установами та організаціями державної або кому­нальної форми власності, є об'єктами права державної або кому­нальної власності.

Об'єкти, занесені до Червоної книги можуть належати і на пра­ві приватної власності юридичних або фізичних осіб. Відповідно до ст. 7 Закону "Про Червону книгу України" об'єкти Червоної кни­ги, надані відповідно до закону з дозволу спеціально уповноваже­ного центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, розведені (отримані) у штучних умовах від за­конно набутих у приватну власність об'єктів Червоної книги Укра­їни, а також ввезені в Україну з-за кордону або набуті у осіб, які

Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № ЗО. — Ст. 201.

80

81

мають право приватної власності на ці об'єкти, є приватною влас­ністю юридичних або фізичних осіб. При цьому законність набут­тя у приватну власність об'єктів Червоної книги має бути підтвер­джена відповідними документами.

Підсумовуючи розглянуті положення про право власності на природні об'єкти у природноресурсових законах, слід звернути ува­гу на те, що між ними існують суттєві розбіжності, не пов'язані з особливостями самих природних об'єктів та їх ресурсів. Видається, що причина полягає у тому, що концепція народної належності природних багатств не дотримується як універсальна основа забез­печення правового регулювання відносин природноресурсової власності. Крім того, окремі природноресурсові закони після прий­няття Конституції не зазнали відповідних змін і перегляду.

Привертає увагу і те, що для природноресурсових законів є при­таманним також поділ природних об'єктів та їх ресурсів за їх зна­ченням на державні або загальнодержавні та місцеві або комуналь­ні. Це, як правило, вказує на їх суб'єктну належність і визначає ко­ло центральних органів державної влади та органів місцевого само­врядування щодо здійснення правомочностей власності стосовно природних об'єктів.

Порівняльний аналіз норм вказаних природноресурсових зако­нів з положеннями Закону України від 21 травня 1997 р. "Про міс­цеве самоврядування в Україні"¹ призводить до висновку про існу­вання права загальнодержавної та комунальної власності на при­родні багатства країни. Тому проблема законодавчого розподілу функцій щодо реалізації права власності державними органами ви­конавчої влади та органами місцевого самоврядування набуває все більшої актуальності. Оптимальне вирішення цієї проблеми повин­но спиратись не тільки на відповідні положення загальних законо­давчих актів, а й на прямі вказівки спеціальних природноресурсо­вих законів з позначенням власницької належності природних об'єктів та їх ресурсів.