§ 3. Функції управління і контролю у галузі природокористування

Суть та призначення управління і контролю у галузі природоко­ристування знаходять свій прояв у його функціях. Вони відобража­ють основні напрями впливу суб'єктів управління і контролю на відносини щодо використання і охорони природних ресурсів і доз­воляють дати загальну характеристику їх діяльності.

Прогнозування — це особливий вид діяльності суб'єктів управлін­ня у галузі використання і охорони природних ресурсів, а також під­приємств, установ, організацій і громадян, спрямований на розробку прогнозних показників стану природних ресурсів. На підставі даних природноресурсового прогнозування спеціальні державні органи і організації, органи місцевого самоврядування та природокористувачі у межах їх компетенції здійснюють природноресурсове планування.

Природноресурсове планування поділяється на загальне і спеці­альне. Загальне (комплексне) природноресурсове планування здій­снюється шляхом ухвалення програм, комплексних планів розвит­ку та інших документів, що враховують разом з чинниками дії лю­дини на навколишнє природне середовище й інші природні чин­ники зміни екологічної обстановки, кліматичні і сезонні зміни, хід природних процесів тощо. Спеціальне природноресурсове плану­вання здійснюється шляхом включення в правові акти окремих елементів, нормативів і стандартів, що мають на меті досягнення певних економічних показників щодо тієї або іншої групи природ­них ресурсів, закріплених в акті планування.

Залежно від територіального охоплення прогнозування і плану­вання можуть бути глобальними, національними, регіональними і локальними. Організація стандартизації, нормування, сертифікації і ліцензування у галузі природокористування — це врегульована нор­мами природноресурсового права діяльність спеціально уповнова­жених органів та організацій щодо розробки і встановлення загаль­нообов'язкових правил, вимог і критеріїв, норм і нормативів у га­лузі здійснення природокористування і охорони навколишнього природного середовища.

131

Під стандартами у галузі використання природних ресурсів слід розуміти юридично закріплені в спеціальних нормативно-техніч­них документах загальнообов'язкові вимоги, норми і правила, що стосуються суб'єктів природокористування і охорони навколиш­нього природного середовища та видів їх діяльності. Стандарти розробляються і затверджуються державними органами і мають обов'язковий характер.

Норми у галузі природокористування розглядаються у трьох зна­ченнях. По-перше, як сукупність гранично допустимих величин впливу на навколишнє природне середовище, що не призводять до його істотної або незворотної зміни та істотно не впливають на життя і здоров'я людей. По-друге, як індивідуальні (за видами при­родокористування) нормативи антропогенних викидів у навколиш­нє природне середовище. По-третє, як нормативи використання окремих природних ресурсів як поресурсово, так і стосовно кон­кретних природокористувачів та їх груп.

Сертифікація діяльності у галузі використання і охорони при­родних ресурсів — це діяльність спеціально уповноважених дер­жавних органів і організацій, спрямована на юридичне закріплен­ня за результатами проведення необхідних екологічних, економіч­них, технічних та інших досліджень і експертиз відповідності або невідповідності окремих видів діяльності природокористувачів ви­могам екологічних стандартів і нормативів з видачею відповідного сертифіката встановленого зразка, що визнає цей вид діяльності екологічно допустимим.

Ліцензування природокористування — це діяльність спеціально уповноважених державних органів і організацій, спрямована на юридичне закріплення права природокористувачів на здійснення спеціального використання природних ресурсів, окремих об'єктів природного походження в кількості та обсягах, вказаних у наданій ліцензії на підставі вимог екологічних стандартів і нормативів та інших юридично закріплених критеріїв.

Система управління і контролю за використанням та охороною природних ресурсів передбачає ведення моніторингу навколишньо­го природного середовища. Моніторинг у галузі використання і охорони природних ресурсів становить комплексний еколого-пра-вовий інститут, що складається з сукупності державних відомостей про стан якості навколишнього природного середовища і спостере­жень галузевих державних органів за змінами об'єктів природоко­ристування, які узагальнюються на загальнодержавному рівні з ме­тою отримання єдиної всебічної оцінки екологічного стану навко­лишнього середовища.

Державний моніторинг є системою спостережень, збору, оброб­ки, передачі, збереження і аналізу інформації про стан навколиш­нього природного середовища, прогнозування його змін і розроб­ки науково обгрунтованих рекомендацій для прийняття ефектив­них управлінських рішень з метою своєчасного виявлення змін, що відбуваються, їх оцінки, попередження і ліквідації наслідків нега-

132

тивних процесів. Обов'язковість ведення моніторингу законодавчо закріплена у ст. 22 Закону "Про охорону навколишнього природ­ного середовища", відповідних розділах природноресурсових ко­дексів, Положенні про державну систему моніторингу довкілля, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від ЗО бе­резня 1998 р. № 391^і, і у спеціальних галузевих положеннях про ве­дення державних моніторингів окремих об'єктів природокористу­вання².

Моніторингу підлягають всі об'єкти природокористування і навколишнє природне середовище в цілому незалежно від їх цільо­вого призначення, характеру, видів і правових форм природоко­ристування. Залежно від призначення здійснюється загаль­ний (стандартний), оперативний (кризовий) і фоновий (науковий) моніторинг навколишнього природного середовища.

Загальний (стандартний) моніторинг передбачає оптимальні за кількістю параметрів спостереження в пунктах єдиної інформацій­но-технологічної мережі, які дозволяють на підставі оцінки і прог­нозування стану навколишнього природного середовища регуляр­но розробляти управлінські рішення на всіх рівнях.

Оперативний (кризовий) моніторинг полягає у відстеженні спеці­альних показників за окремими об'єктами, джерелами екологічного ризику або екологічного лиха з метою оперативного реагування на кризові ситуації і забезпечення екологічної безпеки населення.

Фоновий (науковий) моніторинг — це спеціальні високоточні спостереження за всіма елементами навколишнього природного середовища, а також за характером та іншими параметрами впливу забруднюючих речовин та несприятливих процесів на окремі попу­ляції і біосферу в цілому.

За територіальною ознакою моніторинг поділяється на глобальний, національний, регіональний і локальний, а за часом здійснення — на базовий (початковий, який фіксує стан об'єкта до початку моніторингу), періодичний (через рік і більше) і оператив­ний (той, що фіксує поточні зміни). Здійснення вказаних видів мо­ніторингу забезпечують Мінприроди, МНС, МОЗ, Мінагрополіти-ки, Держкомприродресурсів, Держкомзем, Держводгосп, Держком-лісгосп, Національне космічне агентство, Українська академія аг­рарних наук тощо.

Інформація, одержана під час спостережень за станом навко­лишнього природного середовища, узагальнюється за адміністра­тивно-територіальними одиницями, а також за окремими природ­ними комплексами і передається до пунктів збору автоматизованих інформаційних систем органів спеціального державного управлін-

¹ Офіційний вісник України. — 1998. — № 13. — С 91.

^! Положення про моніторинг земель, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 1993 р. № 661; Порядок здійснення державного моніторингу вод, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. № 815; По­рядок організації та проведення моніторингу у галузі охорони атмосферного повітря, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 9 березня 1999 р. N° 343.

133

ня у галузі екологи і природокористування на місцях, після чого систематизується і узагальнюється відповідними міністерствами і комітетами за участю Мінприроди. За наслідками оцінки екологіч­ного стану навколишнього природного середовища складаються доклади, програми, звіти, прогнози і рекомендації, що подаються до органів державної влади і місцевого самоврядування для запобі­гання і ліквідації наслідків негативних процесів, є підставою пла­нування природокористування і підлягають оприлюдненню відпо­відно до спеціальних вимог, що ставляться до інформації у галузі використання природних ресурсів.

Слід зазначити, що інформація у галузі природокористування може бути офіційною, неофіційною, науковою, побутовою, уза­гальненою або оперативною тощо. Право на повну, доступну і дос­товірну інформацію закріплене у ст. 50 Конституції. Основним суб'єктом в здійсненні функції інформування у галузі використан­ня і охорони природних ресурсів є Мінприроди.

Особливим методом природноресурсового контролю є природ-норесурсовий аудит. Це — діяльність спеціально уповноважених ор­ганів, організацій і осіб, спрямована на періодичну перевірку і об­лік відповідності здійснюваної господарської та іншої діяльності з використання природних ресурсів вимогам стандартів і нормативів у галузі природокористування.