Глава 15

Правове регулювання використання

курортних, оздоровчих та лікувальних

об'єктів і територій

§ 1. Поняття та види природних лікувальних ресурсів і комплексів

Правове регулювання використання природних лікувальних ре­сурсів — давно відомий інститут природноресурсового права. Від­повідно до ст. 60 Закону України від 25 червня 1991 р. "Про охо­рону навколишнього природного середовища"¹ курортні та ліку­вально-оздоровчі зони включаються до єдиної системи природних комплексів, що підлягають особливій охороні. Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки, затверджена Законом України від 21 вересня 2000 р.,² курортні та лікувально-оздоровчі природні комплекси визначає як невід'ємну складову національної екологічної мережі.

Щоправда, спочатку законодавство не було достатньо послідов­ним у розмежуванні правових інститутів використання природних лікувальних і природних рекреаційних ресурсів. Не проводилося чіткої межі і між правовим режимом курортних і лікувально-оздо­ровчих зон. Згідно зі ст. 62 Закону "Про охорону навколишнього природного середовища" курортними і лікувально-оздоровчими зонами визнаються території, які мають виражені природні ліку­вальні чинники: мінеральні джерела, кліматичні та інші умови, сприятливі для лікування та оздоровлення людей. У зв'язку з прий­няттям Закону України від 5 жовтня 2000 р. "Про курорти"³ було поглиблено законодавче розмежування правових режимів курортів, лікувально-оздоровчих місцевостей і рекреаційних зон. Така мо­дель правового регулювання значно посилилась після прийняття нового ЗК, який розділив колись єдину категорію земель природо­охоронного, оздоровчого та рекреаційного призначення на три різ­ні категорії: землі природно-заповідного фонду та іншого природо­охоронного призначення, землі оздоровчого призначення та землі рекреаційного призначення. Отже, у чинному законодавстві вибу­довано більш-менш послідовну концепцію диференційованого правового регулювання використання природних лікувальних і природних рекреаційних ресурсів. Відтепер якщо природні ресурси

' Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 41. — Ст. 546. ¹ Там само. - 2000. - № 47. - Ст. 405. ' Там само. - 2000. - № 50. - Ст. 435.

290

291

мають лікувальні якості, їх використання регулюється курортним законодавством, якщо вони мають тільки рекреаційні якості, але не мають лікувальних якостей — рекреаційним.

Закон передбачає кілька правових режимів природних лікуваль­них комплексів: правовий режим курортів, курортних зон, ліку­вально-оздоровчих зон і лікувально-оздоровчих місцевостей. Згід­но зі ст. 1 Закону "Про курорти" курорт — це освоєна природна територія на землях оздоровчого призначення, що має природні лі­кувальні ресурси, необхідні для їх експлуатації будівлі та споруди з об'єктами інфраструктури, використовується з метою лікування, медичної реабілітації, профілактики захворювань та для рекреації і підлягає особливій охороні. Закон визначає також поняття ліку­вально-оздоровчої місцевості як природну територію, що має міне­ральні та термальні води, лікувальні грязі, озокерит, ропу лиманів та озер, кліматичні та інші природні умови, сприятливі для ліку­вання, медичної реабілітації та профілактики захворювань.

Необхідно відзначити деякі зміни у категоріальному апараті ку­рортного права. Якщо у ст. 62 Закону "Про охорону навколишньо­го природного середовища" йшлося про курортні і лікувально-оз­доровчі зони, то у Законі "Про курорти" використовуються термі­ни "курорт" та "лікувально-оздоровча місцевість". Визначення ку­рортних і лікувально-оздоровчих зон, подане у ст. 62 Закону "Про охорону навколишнього природного середовища", майже збігаєть­ся з визначенням лікувально-оздоровчих місцевостей, наведеним у ст. 1 Закону "Про курорти". Отже, правовий режим лікувально-оз­доровчих зон і лікувально-оздоровчих місцевостей є тотожним.

Щодо поняття курортної зони, то Закон "Про курорти" перед­бачає поділ округу санітарної охорони курорту на три зони. Право­вий режим цих зон не збігається з правовим режимом курортної зони згідно зі ст. 62 Закону "Про охорону навколишнього природ­ного середовища", крім того, термін "курорт" використовується у Законі "Про курорти" у зовсім іншому правовому значенні. На­решті, у ч. 4 ст. 62 Закону "Про охорону навколишнього природ­ного середовища" міститься відсильна норма: оголошення природ­них територій курортними чи лікувально-оздоровчими зонами здійснюється відповідно до законодавства України, тобто відповід­но до законодавства про курорти. Отже, видається, що правовий режим курортних зон втратив самостійне значення з набранням чинності Законом "Про курорти".

Слід звернути увагу на розмежування правових режимів курор­тів і лікувально-оздоровчих місцевостей згідно з Законом "Про ку­рорти". Лікувально-оздоровча місцевість — це просто природний комплекс, який має природні лікувальні ресурси. Курорт — це ос­воєна лікувально-оздоровча місцевість на землях оздоровчого приз­начення, тобто місцевість, яка має необхідну оздоровчу інфраструк­туру. Вимоги до такої інфраструктури визначаються Державними санітарними правилами розміщення, улаштування та експлуатації оздоровчих закладів, затвердженими наказом Міністерства охорони

292

здоров'я України від 19 червня 1996 р. № 172, ДБН 360-92 Місто­будування. Планування і забудова міських і сільських поселень, а також Державними санітарними правилами планування та забудови населених пунктів, затвердженими наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19 червня 1996 р. № 173. Тільки лікувально— оздоровча місцевість, яка розташована на землях оздоровчого приз­начення, має оздоровчу інфраструктуру і відповідає вимогам зазна­чених нормативних актів, може бути визнана курортом.

Важливою категорією курортного права є природні лікувальні ресурси. Правовий режим природних лікувальних ресурсів визна­чає відповідний правовий режим природних лікувальних комплек­сів. Згідно зі ст. 6 Закону "Про курорти" до природних лікувальних ресурсів належать мінеральні і термальні води, лікувальні грязі та озокерит, ропа лиманів та озер, морська вода, природні об'єкти і комплекси зі сприятливими для лікування кліматичними умовами, придатні для використання з метою лікування, медичної реабіліта­ції та профілактики захворювань. Закон не дає загального визна­чення природних лікувальних ресурсів, а лише перелічує їх можли­ві види. Водночас ст. 62 Закону "Про охорону навколишнього при­родного середовища" наводить таку визначальну ознаку природних лікувальних ресурсів, як лікувальна якість.

Як вбачається з переліку природних лікувальних ресурсів, наве­деного у ст. 6 Закону "Про курорти", природні лікувальні ресурси за своєю фізичною та екологічною природою не є якимось окремим видом природних ресурсів — це ті самі ресурси надр, землі, водних об'єктів, рослинного світу, тваринного світу, атмосферного повітря, клімату тощо, які вирізняються серед інших аналогічних природних ресурсів лише однією істотною ознакою — природною лікувальною якістю. Зміст лікувальної якості розкривається у ст. 6 Закону "Про курорти". Це — придатність природних ресурсів для лікування, ме­дичної реабілітації та профілактики захворювань. Усі природні ре­сурси, придатні для лікування та оздоровлення, є природними ліку­вальними ресурсами. Правовий режим природних лікувальних ре­сурсів має перевагу перед правовим режимом природних рекреацій­них ресурсів. Тобто якщо природні ресурси мають одночасно і лі­кувальну, і рекреаційну якість — вони визнаються природними лі­кувальними ресурсами, а не природними рекреаційними ресурсами. Річ у тім, що далеко не всі природні рекреаційні ресурси мають лі­кувальну якість, але більшість природних лікувальних ресурсів ма­ють рекреаційну якість. Визначення лікувальної якості природних ресурсів здійснюється Мінприроди, Державним комітетом природ­них ресурсів, Державним департаментом з питань діяльності курор­тів Міністерства охорони здоров'я України¹ при веденні робіт з фор­мування державного кадастру природних лікувальних ресурсів.

' Діє на підставі Положення про Державний департамент з питань діяльності курор­тів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 травня 2001 р. № 425 // Офіційний вісник України. - 2001. - N° 20. — С 91.

293

За лікувальною якістю та господарською цінністю Закон поді­ляє природні ресурси на особливо цінні та унікальні і загальнопо-ширені природні лікувальні ресурси. До особливо цінних та уні­кальних природних лікувальних ресурсів належать ресурси, які рід­ко (не часто) зустрічаються на території України, мають обмежене поширення або невеликі запаси у родовищах та є особливо спри­ятливими і ефективними для використання з метою лікування, ме­дичної реабілітації та профілактики захворювань. До загальнопо-ширених природних лікувальних ресурсів Закон відносить ресурси, які зустрічаються в різних регіонах України, мають значні запаси та придатні для використання з метою лікування, медичної реабі­літації та профілактики захворювань. Стаття 39 Закону "Про охо­рону навколишнього природного середовища" поділяє природні ресурси на природні ресурси загальнодержавного і місцевого зна­чення. Зі змісту цієї статті випливає, що загальнопоширені природ­ні ресурси — це природні ресурси місцевого значення, а особливо цінні та унікальні природні ресурси — це природні ресурси загаль­нодержавного значення.

Слід пам'ятати про те, що природні лікувальні ресурси — це завжди природні ресурси з подвійним правовим режимом. На такі природні ресурси поширюється курортне законодавство, а також відповідне галузеве законодавство про надра, землі, води, атмос­ферне повітря, клімат, рослинний, тваринний світ тощо. Кожна із зазначених підгалузей природноресурсового права визначає свої критерії поділу природних ресурсів на ресурси загальнодержавного і місцевого значення. Ці режими можуть не збігатися, тобто може виникнути ситуація, коли відповідно до законодавства про надра ці корисні копалини належатимуть до корисних копалин місцевого значення, а згідно з курортним законодавством — до природних лі­кувальних ресурсів загальнодержавного значення.

Концепція розвитку санаторно-курортної галузі, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2003 р. № 231-р,¹ передбачає проведення медико-біологічної оцінки ліку­вальної якості природних лікувальних ресурсів для формування ринку природних лікувальних ресурсів, реалізації спеціального їх використання, залучення інвестицій у розвиток курортної справи України. Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечен­ня екологічної безпеки, затверджені постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 р.², у галузі курортної справи передба­чають: розроблення документації, яка регламентуватиме якість природних лікувальних ресурсів (державні стандарти на всі складо­ві природних лікувальних ресурсів); розроблення та видання мапи і кадастрів усіх природних лікувальних ресурсів; здійснення дер­жавної програми моніторингу якості сучасного стану і використан-

ня природних лікувальних ресурсів; розроблення методики визна­чення граничних і оптимальних курортних і рекреаційних наванта­жень на території з урахуванням перспектив розвитку курортно— рекреаційного будівництва тощо.