§ 3. Право власності на природні об'єкти в природноресурсових кодексах

Правові норми про відносини власності на природні об'єкти містяться у всіх природноресурсових кодексах. Це пов'язано з тим, що природні ресурси є основними засобами виробництва та госпо­дарської діяльності у провідних галузях національної економіки. Однак у галузевих природноресурсових нормативних актах, у тому числі кодифікованих, відносини права власності не одержали од­нозначного закріплення.

Право власності на землю є найбільш врегульованим і водночас залишається найактуальнішим і проблематичним. Відповідно до ст. 14 Конституції "земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави". Право власності на землю, підкреслюється в Основному Законі, гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особа­ми та державою виключно відповідно до закону. Таким спеціаль­ним законом є ЗК.

Глава 14 цього Кодексу повністю присвячена праву власності на землю*. Згідно з її положеннями земля може перебувати у приват-

¹ Див.: Каракаш И. И. О концепции разделенной собственности на природные ре­сурсы / Сб.: Правовые проблемы землепользования. — К., 1989; Каракаш І. І. Пробле­ми розділеної власності на природні об'єкти в конституційному та природноресурсово-му законодавстві // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. — 2000. — № 2.

* Глава 27 ЦК. також присвячена праву власності на землю (земельну ділянку). Про­те вказана глава нічим суттєвим не доповнює положення ЗК, а лише відображає основ­ні положення останнього.

68

ній, комунальній та державній власності. Об'єктом права власнос­ті є земельна ділянка, що визначається як частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначе­ними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку по­ширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходять­ся. Право власності на земельну ділянку поширюються на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на гли­бину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших буді­вель і споруд.

Відповідно до ст. 80 ЗК суб'єктами права власності на землю є: громадяни та юридичні особи — на землі приватної власності; те­риторіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або че­рез органи місцевого самоврядування — на землі комунальної влас­ності; держава, яка реалізує це право через відповідні органи дер­жавної влади — на землі державної власності. Вказана норма охоп­лює не тільки основних суб'єктів земельної власності, а й землі, на які може поширюватись їх право власності, а також засоби реалі­зації права власності на землю.

Законодавче визначення суб'єктів права власності на землю не є самоціллю. Воно переслідує конкретні виробничо-господарські та матеріально-економічні інтереси власників земельних ділянок. В умовах загального безоплатного землекористування, що існували в радянський період, розподіл земельних ресурсів, наприклад, між адміністративно-територіальними одиницями, не становив особли­вого інтересу. Перехід до принципу платності землеволодіння та капіталізація земельних ресурсів радикально змінили характер і зміст відносин земельної власності.

Праву приватної власності громадян на землю приділено найбіль­ше уваги в новому земельному законі. Відповідно до ст. 81 ЗК гро­мадяни України набувають право власності на земельні ділянки на підставі: придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни та іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земель­ної частки (паю).

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського при­значення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пун­ктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. Землі сільськогосподарського при­значення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.

Право приватної власності на землю юридичних осіб передбачене для придбання земельних ділянок юридичними особами недержав­ної та некомунальної власності. Так, згідно зі ст. 82 ЗК юридичні

69

особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здій­снення підприємницької діяльності у разі: придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни та іншими цивільно-правовими угодами; внесення земельних ділянок її засновниками до статутно­го фонду; прийняття спадщини; виникнення інших підстав, перед­бачених законом.

Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення: у межах населених пунктів — у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприєм­ницької діяльності в Україні; за межами населених пунктів — у ра­зі придбання об'єктів нерухомого майна. Землі сільськогосподарсь­кого призначення, отримані в спадщину іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року.

Право комунальної власності на землю є відносно новим явищем у вітчизняному праві, основою якого є ст. 142 Конституції, що одер­жало подальший розвиток в земельному законодавстві. Відповідно до ст. 83 ЗК землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім зе­мель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі загального користування насе­лених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та ути­лізації відходів тощо); землі під залізницями, автомобільними до­рогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; зем­лі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурно-го та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оз­доровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; землі лісового та водного фонду, крім спеціально передбачених законодавством випадків; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.

Територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі: передачі їм земель державної власності; примусового відчу­ження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхід­ності та для суспільних потреб; прийняття спадщини; придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни та іншими цивільно-правовими угодами; виникнення інших підстав, передбачених за­коном. Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об'єднува­ти на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності. Управління зазначеними земельними ділянками здій­снюють районні або обласні ради.

Право державної власності на землю є традиційно сформованим у вітчизняному праві. Згідно зі ст. 84 ЗК у державній власності пе-

70

ребувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реа­лізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради мініс­трів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севасто­польської міських, районних державних адміністрацій відповідно до закону.

До земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать: землі атомної енергетики та кос­мічної системи; землі оборони, крім земельних ділянок під об'єк­тами соціально-культурного, виробничого та житлового призна­чення; землі під об'єктами природно-заповідного фонду та істори-ко-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодер­жавне значення; землі під водними об'єктами загальнодержавного значення; земельні ділянки, які використовуються для забезпечен­ня діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабі­нету Міністрів України та інших органів державної влади, Націо­нальної академії наук України, державних галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі атомної енергетики та косміч­ної системи; землі під державними залізницями, об'єктами держав­ної власності повітряного і трубопровідного транспорту; землі обо­рони; землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико--культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу еко­логічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цін­ність, якщо інше не передбачено законом; землі лісового та фон­ду, крім спеціально передбачених законодавством випадків; зе­мельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; земельні ділян­ки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської ка­тастрофи. Держава набуває права власності на землю у разі: відчу­ження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхід­ності та для суспільних потреб; придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни й іншими цивільно-правовими угодами; прийняття спадщини; передачі у власність державі земельних діля­нок комунальної власності територіальними громадами; конфіска­ції земельної ділянки.

Право власності на землю іноземних держав передбачено в зе­мельному законодавстві лише для окремих випадків їх діяльності на території України. Так, відповідно до ст. 85 ЗК іноземні держа­ви можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших прирів­няних до них організацій відповідно до міжнародних договорів.

71

Надання українською державою земельних ділянок іноземним дер­жавам здійснюється на засадах принципу взаємності, тобто на яких умовах іноземна держава надає земельні ділянки Україні, на таких умовах українською державою надається земельна ділянка інозем­ній державі.

Спільна власність на землю має місце, коли суб'єктами права власності однієї земельної ділянки є кілька суб'єктів права. Так, згідно зі ст. 86 ЗК земельна ділянка може перебувати у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної влас­ності (спільна часткова власність) або без визначення часток учас­ників спільної власності (спільна сумісна власність). Як правило, суб'єктами права спільної власності на землю є громадяни та юри­дичні особи. Суб'єктами права спільної власності на земельні ді­лянки територіальних громад можуть бути районні та обласні ради. Право спільної власності на землю посвідчується державним актом на право власності на землю.

Право спільної часткової власності на земельну ділянку вини­кає у разі: добровільного об'єднання власниками належних їм зе­мельних ділянок; придбання земельної ділянки у власність двома чи більшою кількістю осіб за цивільно-правовими угодами; прий­няття спадщини на земельну ділянку двома або більшою кількістю осіб; за рішенням суду. Відповідно до ст. 88 ЗК володіння, корис­тування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвлас­ників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди — у поряд­ку, визначеному судом.

Договір про спільну часткову власність на земельну ділянку ук­ладається в письмовій формі та посвідчується нотаріально. Учасник спільної часткової власності має право вимагати виділення належ­ної йому частки із складу земельної ділянки як окремо, так і разом з іншими учасниками, які вимагають виділення, а у разі неможли­вості виділення частки — вимагати відповідної компенсації. Учас­ник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння та користування частини спільної зе­мельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки.

Учасник спільної часткової власності відповідно до розміру сво­єї частки має право на доходи від використання спільної земельної ділянки, відповідає перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільною земельною ділянкою, і повинен брати участь у сплаті податків, зборів і платежів, а також у витратах що­до утримання та зберігання земельної ділянки. У разі продажу учасником належної йому частки у спільній частковій власності на земельну ділянку інші учасники мають переважне право купівлі ча­стки відповідно до закону.

Земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам. У спільній сумісній власності перебу­вають земельні ділянки: подружжя; членів фермерського господар­ства, якщо інше не передбачено угодою між ними; співвласників

72

житлового будинку. Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюються за договором або законом. Співвласники земельної ділянки, що пере­буває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки. Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника мо­же бути здійснено за умови попереднього визначення розміру зе­мельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.

Право власності на надра в чинному гірничому законодавстві закріплено дещо інакше. Згідно зі ст. 4 Кодексу про надра надра є виключною власністю народу України і надаються тільки у корис­тування. Угоди або дії, які в прямій або прихованій формі порушу­ють право власності народу України на надра, є недійсними. По­рівняння правового змісту зазначеного положення із конституцій­ною нормою дозволяє говорити про конституційну відмову від тра­диційного віднесення природних об'єктів до категорії "виключної" народної власності.

Однак Кодекс про надра, на відміну від ЗК, досі зберігає ви­ключний характер народної власності на надра землі. Це поясню­ється не тільки тим, що за роки дії Конституції не були внесені від­повідні зміни і доповнення до вказаної норми Кодексу про надра, а й тим, що українському гірничому законодавству, крім виключ­ної народної власності, не відомі інші форми власності на надра. Тому вони можуть надаватися для видобутку їх корисних копалин тільки на основі права користування.

Народ України згідно із вказаною статтею Кодексу про надра здійснює право власності на надра через Верховну Раду України, Верховну Раду Республіки Крим і місцеві ради. Окремі повнова­ження щодо розпорядження надрами можуть надаватися законо­давством України відповідним органам державної виконавчої вла­ди. Незважаючи на те, що Кодекс про надра був прийнятий і на­був чинності пізніше Закону "Про власність", в ньому немає вка­зівки про право народу на безпосереднє розпорядження надрами. Народні правомочності власності на надра здійснюються централь­ними і місцевими органами влади. Отже, складається "багатоступе­нева" система органів, що здійснюють розпорядження ресурсами надр, але вони легально не є їх власниками.

В цілому не викликає сумніву конституційність положення Ко­дексу про надра про делегування повноважень щодо розпоряджен­ня надрами органам виконавчої влади у зв'язку з тим, що Консти­туція в узагальненій формі закріплює здійснення права власності на природні ресурси органами державної влади. Проте в ст. 4 Ко­дексу про надра передбачається передача повноважень щодо роз­порядження надрами не конкретним органом державної виконав­чої влади, а законодавством України, до якого належать норматив­ні акти як законодавчої, так і виконавчої державної влади. Отже, повноваження щодо розпорядження надрами, які є народною влас-

73

ністю, можуть здійснюватися не тільки зазначеними радами, а й за їх делегуванням відповідними органами виконавчої влади.

Більш того, самі державні органи центральної виконавчої влади своїми нормативними актами, що належать до законодавства, мо­жуть розпоряджатися надрами і надавати правомочності розпоряд­ження своїм виконавчим підрозділам і регіонально-територіальним органам. Наприклад, Кабінет Міністрів України своїми постанова­ми і розпорядженнями передає повноваження щодо розпоряджен­ня надрами спеціалізованим відомствам, органам регіональної й те­риторіальної адміністрації. А це вже виходить за межі конституцій­них вимог, тому що підмінює не тільки самого суб'єкта права влас­ності, а й його безпосереднього розпорядника в особі представ­ницьких органів державної влади.

Кодекс про надра містить і визначення надр як об'єкта права народної власності. Так, згідно зі ст. 1 Кодексу про надра надра — це частина земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологічного вив­чення й освоєння. Залишаючи без детального аналізу правовий зміст і повноту наведеного визначення надр, все ж слід звернути увагу на те, що гірниче законодавство широко застосовує поняття "корисні копалини", виділяючи їх як об'єкти правового регулювання, а от­же, і як об'єкти права власності.

Відповідно до ст. 6 Кодексу про надра корисні копалини за сво­їм значенням поділяються на корисні копалини загальнодержавно­го і місцевого значення. Віднесення корисних копалин до катего­рій загальнодержавного і місцевого значення здійснюється Кабіне­том Міністрів України. Наприклад, поділ корисних копалин на ко­рисні копалини загальнодержавного і місцевого значення містить­ся у постанові Кабінету Міністрів України від 12 грудня 1994 р. № 827 "Про затвердження переліків корисних копалин загальнодержавно­го та місцевого значення". Віднесення корисних копалин до за­гальнодержавних і місцевих не є видом їх виробничо-господарсь­кого використання. Але з юридичної точки зору це засіб розпоря­дження надрами у формі визначення їх правового статусу, тобто встановлення умов і порядку надання у користування, встановлен­ня режиму використання, що є формою здійснення правомочное -тей власності.

Поділ корисних копалин на корисні копалини загальнодержав­ного та місцевого значення грунтується на засадах їх народно-гос­подарського і виробничо-економічного використання. В умовах переходу до ринкової економічної системи і лібералізації виробни­чих відносин у використанні корисних копалин як матеріальної ба­зи господарської діяльності однаковою мірою заінтересовані як держава, так і регіони. Це може стати основою для конкуренції державних і місцевих (регіональних) інтересів і негативно вплива­ти на здійснення державно-владних повноважень. Тому тут вини­кає потреба в розподілі повноважень між центром і регіонами що­до здійснення права власності на надра та їх корисні копалини.

74

Крім того, зважаючи на поділ території країни на адміністратив­ні одиниці, так чи інакше загальнодержавні корисні копалини зна­ходяться на територіях регіонів. Наприклад, вугільні запаси розта­шовані в Донецькому регіоні, металорудні — у Криворізькому ба­сейні, а калійно-сировинні ресурси — на території західних облас­тей, тобто спостерігається "нашарування" надр як об'єктів права народної власності та корисних копалин як об'єктів правового ре­гулювання. Таке фактичне розташування надр та їх корисних ко­палин на території країни також викликає необхідність правового регулювання їх раціонального й ефективного використання на ос­нові концепції права розділеної власності.

Право власності на води та водні об'єкти, що закріплено у водному законодавстві, становить значний інтерес з погляду ре­гулювання відносин власності. Так, ст. 6 ВК передбачає, що во­ди (водні об'єкти) є виключною власністю народу України і на­даються тільки в користування. Народ України здійснює право власності на води (водні об'єкти) через Верховну Раду України, Верховна Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради. Ок­ремі повноваження щодо розпорядження водними об'єктами можуть надаватися відповідним органам державної виконавчої влади.

Незважаючи на те, що у ВК внесені значні зміни і доповнення, вони не торкнулися відносин власності на водні ресурси. Повно­важними представниками народної власності на водні об'єкти мо­жуть бути тільки органи центральної влади, органи республікансь­кої (Автономної Республіки Крим) влади та відповідні місцеві ра­ди. Однак згідно з цією нормою водного закону правосуб'єктними у відносинах власності на водні ресурси можуть бути й органи дер­жавної виконавчої влади.

Об'єктами права власності є всі води (водні об'єкти) на терито­рії України, що становлять її водний фонд. До водного фонду згід­но зі ст. З ВК належать: поверхневі води; підземні води і джерела; внутрішні морські води і територіальне море. У свою чергу до по­верхневих вод належать природні водойми (озера), водотоки (річ­ки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали, а та­кож інші водні об'єкти.

ВК поділяє водні об'єкти на об'єкти загальнодержавного і міс­цевого значення. До водних об'єктів загальнодержавного значен­ня відповідно до ст. 5 цього Кодексу, належать: внутрішні морські води і територіальне море; підземні води, які є джерелом центра­лізованого водопостачання; поверхневі води (озера, водосховища, річки, канали), що знаходяться і використовуються на території більш як однієї області, а також їх притоки всіх порядків; водні об'єкти в межах територій природно-заповідного фонду загально­державного значення, а також віднесені до категорії лікувальних. До водних об'єктів місцевого значення належать: поверхневі во­ди, що знаходяться і використовуються в межах однієї області й які не віднесені до водних об'єктів загальнодержавного значення;

75

підземні води, які не можуть бути джерелом централізованого во­допостачання'.

Право власності на ліси та лісові об'єкти в лісовому законодавс­тві становить значний правовий інтерес. Ліси є національним багат­ством країни і за своїм призначенням та місцерозташуванням вико­нують переважно екологічні (водоохоронні, захисні, санітарно-гігі­єнічні, оздоровчі, рекреаційні), естетичні, виховні та інші функції, а також мають обмежене експлуатаційне значення і підлягають дер­жавному обліку та охороні. У зв'язку з цим лісове законодавство, як і раніше, зберігає державну власність на лісові ресурси.

Згідно зі ст. 6 ЛК усі ліси в нашій країні є власністю держави. Верховна Рада України делегує відповідним радам свої повнова­ження щодо розпорядження лісами. З цього випливає, що розпо­рядником лісів та лісових ресурсів є Верховна Рада України. Вона як вищий законодавчий орган може делегувати свої повноваження щодо розпорядження лісами не тільки відповідним місцевим ра­дам, а й центральним і місцевим органам виконавчої влади.

Розпорядницькі функції стосовно об'єктів лісового фонду здій­снюються центральними, регіональними та місцевими органами державної виконавчої влади за допомогою прийняття нормативних актів про правовий режим їх використання й охорони, реалізації контрольних функцій щодо захисту та відтворення лісових ресурсів тощо. Отже, правомочності розпорядника матеріальними ресурса­ми лісових об'єктів здійснюють органи виконавчої влади та їх спе­ціалізовані підприємства, установи й організації.

Особливістю лісу як природного об'єкта й об'єкта права влас­ності є його нерозривний зв'язок із землями і біологічними ресур­сами. Тому характерною ознакою лісового законодавства є регулю­вання усієї системи лісових відносин, у тому числі відносин влас­ності, у взаємозв'язку із земельним, фауністичним і флористичним законодавством. Отже, об'єктом права власності на ліси є лісовий фонд, до якого згідно зі ст. 4 ЛК належать усі ліси, розташовані на території України, а також земельні ділянки, не вкриті лісовою рослинністю, але надані для потреб лісового господарства.

Слід зазначити, що лісовий закон містить перелік об'єктів, які не включаються до складу лісового фонду. Так, відповідно до за­значеної норми до лісового фонду не належать: усі види зелених насаджень у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремі дерева і групи дерев та чагарники на сільськогоспо­дарських угіддях, а також садибах, присадибних, дачних і садових ділянках. Отже, об'єкти лісового фонду і право власності на них визначаються шляхом виключення перелічених зелених насаджень із складу лісового фонду, створення, використання й охорона яких регулюються іншими актами законодавства.

¹ Див.: Водные объекты и их ресурсы в Одесском регионе: фактическое состояние и правовой статус: Материалы международной конференции / Сб.: Проблемы исполь­зования водных ресурсов. — Одесса, 2001.

76

Лісове законодавство містить також визначення поняття лісо­вих ресурсів, що можуть виступати як окремі об'єкти права лісо­вої власності. Так, згідно зі ст. 7 ЛК лісовими ресурсами є деревина, технічна і лікарська сировина, кормові, харчові та інші продукти лі­су, що використовуються для задоволення потреб населення і потреб виробництва. Лісові ресурси за своїм значенням поділяються на ресурси державного і місцевого значення. До лісових ресурсів дер­жавного значення належать деревина від рубок головного лісоко­ристування й одержувана живиця. До лісових ресурсів місцевого значення належать лісові ресурси, не віднесені до ресурсів держав­ного значення. Отже, лісові ресурси місцевого значення визнача­ються шляхом їх виключення із складу лісових ресурсів державно­го значення.

Більш складним є питання про правооб'єктність корисних вла­стивостей лісів. Відповідно до ст. 8 ЛК корисними властивостями лісів є їх здатність зменшувати вплив негативних природних явищ, захищати ґрунт від ерозії, регулювати стоки води, попереджувати забруднення навколишнього природного середовища і очищати його, сприяти оздоровленню населення та його естетичному вихованню. Бе­зумовно, нематеріальні властивості лісу (лісові красоти, лісова сві­жість) не можуть бути об'єктами права власності. Але якщо лісові об'єкти мають індивідуально визначені матеріально-речовинні оз­наки (протиерозійні спорудження, пристрої для водостоків), то во­ни можуть виступати як окремі господарські об'єкти права влас­ності або в поєднанні з ресурсами лісового фонду як об'єкти пра­ва лісової власності.

Аналіз регулювання права власності на природні об'єкти у при-родноресурсових кодексах призводить до висновку про те, що во­ни перебувають у суттєвій неузгодженості між собою, зокрема сто­совно їх загального правового статусу, правооб'єктності та право-суб'єктності, засобів реалізації правомочностей власності, способів їх захисту тощо. Так, відповідно до ЗК земля у нашій країні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Ко­декс про надра і ВК закріплюють належність надр і водних об'єк­тів народу України з наданням можливостей здійснення правомоч­ностей власності органами державної влади і місцевого самовряду­вання. ЛК вказує, що усі ліси є державною власністю.

Порівняння положень про право власності на природні ресурси у ВК і ЛК з нормами ЗК виявляє їх неузгодженість між собою. Так, ВК і ЛК, що є спеціальними кодифікованими законами щодо ре­гулювання водних і лісових суспільних відносин, не передбачаєть­ся право приватної власності на відповідні природні об'єкти. А ЗК, що регулює суто земельні відносини, в ч. 2 ст. 56 закріплює, що громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування безоплатно або за пла­ту можуть передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісо­вого фонду загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянсь­ких, фермерських та інших господарств, а згідно з ч. 2 ст. 59 їм мо-

77

жуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні во­дойми загальною площею до 3 гектарів.

У подібних випадках має місце передача в приватну власність не тільки земельних ділянок, а й водних об'єктів і лісових ресурсів. Такі розбіжності між різними галузями чинного природноресурсо-вого законодавства мають бути усунені. Беручи до уваги велику кількість природноресурсових кодексів і законів, найоптимальні-шим засобом усунення таких законодавчих протиріч є комплексне врегулювання загальних положень про право власності на природ­ні об'єкти в ЦК із збереженням специфічних особливостей права власності на об'єкти природного походження в окремих природно­ресурсових кодексах.

Більш суттєвими протиріччями є невідповідність положень про право власності на природні об'єкти та їх ресурси у природноресур­сових кодексах та нормах Конституції. Звичайно, при вирішенні кон­кретних питань про належність та реалізацію правомочностей влас­ності на природні об'єкти правозастосовними і правоохоронними ор­ганами застосовуватимуться норми прямої дії Основного Закону, що мають вищу юридичну силу. Проте найоптимальнішим засобом усу­нення зазначених розбіжностей у природноресурсових кодексах є приведення їх положень у відповідність з вимогами Конституції.