§ 4. Умови та порядок вирішення

земельних спорів стосовно використання

земельних ресурсів

Земельні спори — це особливий вид правовідношення щодо розв'язання розбіжностей, пов'язаних з порушенням права влас­ності та права користування земельною ділянкою, а також відво­дом або вилученням землі, що виникають між власниками землі та землекористувачами, іншими особами, органами місцевого само­врядування та державними органами, що здійснюють управління земельними ресурсами.

Відповідно до підвідомчості земельні спори вирішуються: суда­ми, органами місцевого самоврядування, органами виконавчої вла­ди з питань земельних ресурсів. Під вирішенням земельних спорів у широкому сенсі необхідно розуміти діяльність уповноважених ор­ганів щодо їх розв'язання, так само як і діяльність осіб вирішення та подолання розбіжностей, що виникли між власниками землі (землекористувачами), органами місцевого самоврядування та ви­конавчими органами з приводу реалізації положень ЗК. Але врахо­вуючи той факт, що положеннями ЗК не може бути визначена про­цесуальна діяльність суду щодо вирішення розбіжностей, пов'яза­них, наприклад, з порушенням права власності на земельну ділян­ку (права користування) тощо, то під категорією вирішення зе­мельного спору у вузькому сенсі слід розуміти лише ту позасудову процедуру вирішення (подолання) суперечок, що визначається по­ложеннями ЗК.

До виключної компетенції судів належать: спори, суб'єктами яких є громадяни (фізичні особи) та юридичні особи; територіаль­ні земельні спори, суб'єктами яких є органи місцевого самовряду­вання відповідно сіл, селищ, міст, а також місцеві державні адмі­ністрації. До першої групи належать спори між громадянами і юри­дичними особами з приводу володіння, користування та розпоряд­ження земельними ділянками, що перебувають у їх власності. Вра­ховуючи зміст права власності на земельну ділянку, можна стверд­жувати, що спори щодо володіння, користування та розпоряджен-

160

161

ня — це спори, які виникають в процесі реалізації власником зе­мельної ділянки своїх повноважень щодо належної йому ділянки, а отже, і будь-якої іншої особи, якщо її діями порушуються або ін­шим чином обмежуються права та охоронювані законом інтереси іншої особи, в тому числі власника або землекористувача іншої зе­мельної ділянки, а також спори між співвласниками однієї земель­ної ділянки щодо визначення порядку володіння, користування та розпорядження нею.

Виключно судам підвідомчі спори між публічно-правовими ут­вореннями щодо розмежування територій адміністративно-терито­ріальних одиниць. Повноваження щодо встановлення і зміни меж районів і міст належать до компетенції Верховної Ради України; меж сіл і селищ — до компетенції відповідно Верховної Ради Авто­номної Республіки Крим; щодо встановлення та зміни меж сіл, се­лищ, районів у містах до компетенції обласних рад, Київської та Севастопольської міських рад; щодо меж районів у містах з район­ним поділом — до компетенції міських рад.

При вирішенні питання підвідомчості земельного спору відпо­відному органу місцевого самоврядування необхідно враховувати принцип територіальності та предмета спору. Компетенція відпо­відного органу місцевого самоврядування поширюється на терито­рію відповідної адміністративно-територіальної одиниці, на якій знаходиться певна територіальна громада. Тому земельні спори ор­гани місцевого самоврядування можуть розглядати лише стосовно земельних ділянок у межах відповідних населених пунктів. Наступ­ний критерій при визначенні компетенції цих несудових органів полягає у предметі земельного спору. Відповідно до вимоги до предмета земельного спору виділяються певні групи земельних спорів. Першу групу становлять спори між громадянами, яким на праві власності чи користування належать земельні ділянки, щодо визначення меж між ними. У ЗК міститься ряд правових гарантій щодо уникнення можливості виникнення подібного роду спорів, зокрема положенням про момент виникнення права на земельну ділянку лише після отримання відповідного документу та його дер­жавної реєстрації; положенням у разі про заборону приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж в натурі (на місцевості) тощо. Проте виникнення спору між сторонами він може бути вирішений уповноваженим органом¹.

Органам місцевого самоврядування також підвідомчі спори про додержання громадянами правил добросусідства. Згідно зі ст. 103 ЗК зміст додержання правил добросусідства полягає в обранні влас­ником та землекористувачем таких способів використання своєї зе­мельної ділянки, які дозволяють запобігти виникненню шкідливого впливу на сусідню земельну ділянку та в цілому використовувати свою земельну ділянку таким чином, щоб створювати власникам (користувачам) сусідніх земельних ділянок найменше незручностей,

уникати неприпустимих впливів. Відповідні органи місцевого само­врядування вправі також розглядати територіальні земельні спори між публічно-правовими утвореннями: між органами самоврядуван­ня районів у містах щодо розмежування їх територій.

ЗК містить перелік земельних спорів, підвідомчих розгляду Державного комітету України по земельних ресурсах і підпорядко­ваних йому Державного комітету Автономної Республіки Крим по земельних ресурсах і єдиному кадастру, обласних, Київського та Севастопольського міських головних управлінь, районних відділів, міських (міст обласного та районного підпорядкування) управлінь (відділів) земельних ресурсів. Органи Держкомзему вирішують зе­мельні спори: між громадянами та юридичними особами щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів; про розта­шування обмежень у використанні земель; з приводу земельних сервітутів.

Сторони, які беруть участь у земельному спорі, мають певні права, визначені законом. Вони можуть знайомитися з матеріала­ми щодо цього спору, робити з них виписки, брати участь у роз­гляді земельного спору, подавати документи та інші докази, пору­шувати клопотання, давати усні і письмові пояснення, заперечува­ти проти клопотань та доказів іншої сторони, одержувати копію рі­шення щодо земельного спору і у разі незгоди з цим рішенням ос­каржувати його. Згідно з ч. 5 ст. 158 ЗК рішення щодо земельного спору органу місцевого самоврядування та органу виконавчої вла­ди з питань земельних ресурсів не є остаточним. Кожна із сторін, яка вважає, що її право було порушено або їй було незаконно від­мовлено у наданні захисту, вправі в разі незгоди з таким рішенням звернутися до суду.

¹ Див.: Земельний кодекс України: Коментар. — К., 2004.

162

163