Глава 2

Становлення та розвиток

природноресурсового законодавства

і права в Україні

§ 1. Розвиток природноресурсового законодавства до 1917 р.

Становлення та розвиток природноресурсових відносин умов­но можна поділити на чотири етапи: цивільно-правовий, земель­ний, земельноресурсовий, екологічний. При цьому земельне пра­во в усі часи виконувало роль головної системи регулювання при­родноресурсових відносин. З огляду на розвиток державності на землях України можна сказати, що першими природноресурсови-ми нормами слід вважати ті, що стосувалися охорони земель, рос­линного і тваринного світу, які містилися ще в "Руській правді" і були спрямовані на охорону природних об'єктів княжої власнос­ті. Потім поступово набули поширення норми польсько-литов­ського законодавства, які увібрали в себе норми з "Руської прав­ди": Литовські статути, "Саксонське зерцало", "Порядок прав міських" тощо.

У другій половині XVII ст. після возз'єднання України з Ро­сією у Березневих статтях 1654 р. закріплюється існування того правового ладу, який склався на той час в Україні, а в першій половині XIX ст. ця система права була замінена системою ро­сійського права, основу якого становив Звід законів Російської імперії. Встановлювалося, що право власності на землю необхід­но розглядати як право на всі витвори природи на поверхні ос­танньої, на все, що міститься у надрах землі, на води, які знахо­дяться в її межах. В 1807 р. приймається "Зібрання малоросій­ських прав", що фактично було цивільним кодексом, який регу­лював певні земельно-правові інститути. Отже, до кінця XIX ст. земельні і певні природноресурсові відносини на території Укра­їни регулювалися нормами звичаєвого і писаного цивільного права¹.

З проголошенням селянської реформи 1861 р. почало формува­тися земельне законодавство. На виконання Маніфесту про скасу­вання кріпосного права 1861 р. були прийняті: Загальне положен­ня про селян, які вийшли з кріпосної залежності; Положення про викуп; Закон про заснування селянського банку тощо. В цей пері-

од правовий режим земель визначався за правовим становищем суб'єктів поземельних прав. Землі поділялися на: державні, уділь­ні, кабінетські, монастирські, церковні, майоратні, приватновлас­ницькі, посесійні, громадські, селянські.

До державних земель належали поля, ліси, морські береги, озе­ра та судноплавні ріки, які не належали нікому. Землі, приписані до державної казни, називалися казенними. Частина земель, які мали корисні копалини, перебували в особистій власності царя та іменувалися кабінетськими. Лісові та земельні угіддя перебували у спільній власності членів імператорської сім'ї та управлялися особливим Удільним відомством (удільні землі). Землі, що перебу­вали у віданні монастирів та церков, відповідно називалися монас­тирськими та церковними. Землі, які з ініціативи царя передава­лися на праві родового володіння окремим сановникам, вважали­ся майоратними. Відповідно до Закону 1782 р. в межах поміщиць­ких маєтків вся земля, в тому числі селянська, а також розташова­ні на ній ліси, води, корисні копалини, дика фауна належали по­міщикам на праві власності. В містах земля належала приватним власникам і розглядалась як приналежність будівель. Землі загаль­ного користування вважалися власністю міських самоврядувань (громадські землі)¹.

Правове регулювання використання землі та інших природних ресурсів також було розгалуженим. Наприклад, приватне землеко­ристування в містах і сільській місцевості головним чином регу­лювалося нормами цивільного права, а общинне або мирське зем­лекористування селян — адміністративними постановами. Поря­док здачі в оренду вільних державних земель передбачав особли­вий Статут про казенні оброчні статті. Використання корисних копалин, які залягали на державних землях, регулював Статут гір­ський, а вирубку лісів і користування природними дарами — Ста­тут лісний.

Отже, особливого природноресурсового законодавства в Ро­сійській імперії не існувало практично до реформи Столипіна, а земельне право (та інші ресурсові галузі) не розглядалося як са­мостійна правова галузь. Ця галузь була складовою цивільного права, тому земля розглядалась як нерухомість, об'єкт цивільно-правових угод. Лише з 1906 р. після проголошення аграрної ре­форми земельне законодавство починає активно формуватися. Були прийняті основні документи реформи: Указ від 9 листопа­да 1906 р. "Про новий пільговий порядок виділу з общини", За­кон Державної думи від 14 червня 1910 p., Закон про землевпо­рядкування від 24 травня 1911 р. тощо. Цими актами були визна­чені принципові положення земельних перетворень, а система землевпорядних комісій, створених Указом від 4 березня 1906 p., стала головним виконавцем столипінського земельного законо­давства.

¹ Див.: Земельне право України: Підручник / За ред. О. О. Погрібного, І. І. Карака-ша. - К., 2003. - С 19, 20.

42

¹ Див.: Земельное право: Учебник / Под ред. В. X. Улюкаева. — М., 2000. — С. 25—27.

43