§ 5. Зміст права власності на природні ресурси та його реалізація

Зміст права власності в суб'єктивному розумінні становлять правомочності власника щодо володіння, користування та розпо­рядження природними ресурсами. Сама належність зазначених правомочностей та їх здійснення стосовно природних об'єктів має свої особливості. Вони визначаються зокрема тим, що природні ре­сурси як об'єкти власності мають не тільки економічне, а й еколо­гічне, оздоровче, рекреаційне, естетичне, культурне, історичне та інше значення. З огляду на ці та інші особливості природних об'єк­тів правові норми містять ряд обмежень щодо здійснення право-

Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 24. — Ст. 170.

82

мочностей власника. Для окремих об'єктів природи ці обмеження настільки суттєві, що виникають сумніви в абсолютній природі права власності на природні багатства.

Право володіння становить можливості володіння природним об'єктом, здійснення господарського панування над привласнени­ми природними ресурсами й усунення усіх інших осіб від їх фак­тичного привласнення. Володіння природними об'єктами може Грунтуватись на різних правових засадах: придбання на основі ук­ладення договорів, надання на підставі рішень уповноважених ор­ганів, привласнення шляхом збирання або видобутку, переробки, відтворення або перетворення відповідної частини об'єкта природ­ного походження тощо. Так, згідно зі ст. 333 ЦК особа, яка зібра­ла ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника від­повідної земельної ділянки.

У разі надання природного об'єкта, наприклад, в оренду право власності на нього не втрачається. Проте орендарі також одержу­ють та здійснюють право володіння природними об'єктами та їх ресурсами протягом визначеного строку. Однак їх право володіння випливає з безстрокового володіння власника. Отже, право воло­діння є самостійною і відокремленою правомочністю власника, що може надаватися останнім і невласникам.

Володіння не завжди супроводжується фактичним володінням природними ресурсами. У зв'язку з тим, що більшість природних об'єктів з огляду на те, що вони є нерухомими, можуть використо­вуватись без зміни їх місця розташування, власник має обмежува­тись тільки юридичним володінням над ними, без відриву від при­родного середовища. Тому право володіння є важливою правомоч­ністю, що становить юридичну передумову для здійснення власни­ком інших належних йому правомочностей.

Право користування слід розуміти як визнану законом можли­вість використання власником корисних властивостей природних ресурсів для задоволення матеріальних потреб та інших інтересів шляхом одержання плодів і доходів у результаті їх господарської експлуатації. Право користування власника відрізняється від права використання природних ресурсів невласником. Воно, як й інші правомочності власника, не може бути обмежено строком, здій­снюється ним самостійно і не допускає втручання в його діяльність щодо господарського освоєння природних багатств інших осіб, що не є їх власниками.

Проте екологічна та інша значимість природних об'єктів визна­чає зміст правомочності використання природних ресурсів у межах, встановлених чинним законодавством. Наприклад, при здійсненні права користування шляхом заготівлі деревини, збору лікарських рослин, відстрілу тварин чи вилову риби має місце не тільки кори­стування, а й розпорядження відповідними природними ресурсами. Це пов'язано з тим, що як такі вони припиняють існувати. Тому

83

право користування природними об'єктами у ряді випадків обме­жено в законодавчому порядку.

Право розпорядження можна розуміти як визнані за власником і гарантовані законом можливості вчинення дій, спрямованих на визначення господарського призначення, юридичної долі та фак­тичного стану природних об'єктів. Визначення господарського призначення як спосіб розпорядження земельними ресурсами має місце, наприклад, у разі переведення земель з однієї категорії в ін­шу. Зміна юридичної долі земельної ділянки відбувається у випад­ку її передачі у власність громадянину уповноваженими державни­ми органами, в результаті чого змінюється власник.

Реалізація зазначених і деяких інших розпорядницьких дій сто­совно природних ресурсів здійснюється усіма власниками неодна­ково. Безумовно, вони можуть здійснюватись самими приватними власниками природних об'єктів або уповноваженими на те особа­ми у встановлених ними межах, від імені власників та в їх інтере­сах. Це пов'язано з тим, що право розпорядження завжди належить тільки власникам і залишається за ними. Стосовно ж об'єктів на­родної власності уповноваженими на здійснення права розпоряд­ження ресурсами природного походження є органи державної вла­ди і місцевого самоврядування. При цьому їх правомочність розпо­рядження заснована на конституційних нормах, природноресурсо-вих законах і актах звичайного законодавства, що визначають пра­вомірні межі його здійснення.

Правам власників на володіння, користування і розпорядження природними ресурсами кореспондують покладені на них юридичні обов'язки щодо забезпечення раціонального використання багатств природи, відтворення природних ресурсів, охорони навколишньо­го природного середовища тощо. Це означає, що якщо власникам надані самостійні можливості для реалізації своїх правомочностей володіння, користування і розпорядження природними об'єктами, то вони мають виконувати відповідні вимоги. Реалізація власником своїх правомочностей та здійснення покладених вимог, як прави­ло, відбуваються в межах конкретних правовідносин, змістом яких є суб'єктивні права і юридичні обов'язки їх учасників. Це має міс­це, наприклад, при здійсненні певних видів використання природ­них багатств, застосуванні відповідних технологій використання корисних властивостей природних об'єктів, виконанні необхідних природоохоронних заходів тощо.

Особливостями реалізації власницьких правомочностей є те, що надання прав та покладення обов'язків на власників здійснюється в законодавчому порядку. Так, у ч. З ст. 13 Конституції вказується на те, що власність зобов'язує, власність не повинна використову­ватися на шкоду людині і суспільству. Аналогічні положення зак­ріплені в п. 5 ст. 4 Закону "Про власність", де передбачається, що власник, здійснюючи свої права, зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави. Крім того,

84

при здійсненні^своїх прав і виконанні обов'язків власник зо­бов'язаний додержувати моральних засад суспільства. Подібні нор­ми законодавчих актів є підставою для закріплення у правовій лі­тературі положень про здійснення прав і виконання обов'язків власниками природних об'єктів поза конкретними правовідноси­нами в силу самих вимог закону.

Відповідні дозволи надаються, а вимоги покладаються законо­давством не тільки на власників, а й на необмежене коло осіб, що не є власниками природних об'єктів. До них можна віднести, на­приклад, вимоги не перешкоджати здійсненню правомочностей власності, не порушувати права власників, не встановлювати до­даткових обмежень здійснення права власності, крім передбачених законом тощо. Це пов'язано з тим, що власникам як суб'єктам права протистоїть значна кількість зобов'язаних суб'єктів, підпо­рядкованих відповідному порядку в державі. Цим право власності взагалі, і на природні об'єкти та їх ресурси зокрема, відрізняється від зобов'язальних прав, в яких правомочним особам протистоять не усі суб'єкти права, а тільки ті, що визначені у зобов'язанні.