§ 5. Суб'єкти природноресурсового права та природноресурсова правосуб'єктність

Юридичні закони і право в цілому безпосередньо не впливають на природні об'єкти. їх вплив на стан природних багатств здійсню­ється через поведінку суб'єктів природноресурсових відносин. От­же, природноресурсове право має регулювати відповідні відносини, тому що їх суб'єктами є окремі індивіди, колективи людей, органи влади й органи управління, а також держава в цілому. У праві виз­начається міра можливої та належної поведінки суб'єктів природ­норесурсових відносин, що забезпечує оптимальне використання природних ресурсів, їх збереження та відтворення.

Словосполученням "суб'єкт права" у загальнотеоретичному ро­зумінні й у галузевому правознавстві прийнято позначати учасни­ків суспільних відносин. Безумовно, поняття суб'єкта права як учасника відповідних відносин пов'язане з поняттями правоздатнос­ті та дієздатності. При цьому природноресурсова правоздатність — це здатність мати природноресурсові права і приймати на себе при-родноресурсові обов'язки. Природноресурсова дієздатність — це здатність своїми діями здобувати природноресурсові права і самос­тійно виконувати відповідні обов'язки. Разом правоздатність і дієз­датність становлять природноресурсову правосуб'єктність.

Не вдаючись до детального розгляду розбіжностей визначення поняття і розкриття змісту правоздатності та дієздатності, встановле­них у правовій літературі, слід зазначити, що вони офіційно закріп­лені в цивільному законодавстві, але відсутні у природноресурсових законодавчих актах. У зв'язку з цим постає питання про застосуван­ня цивілістичної категорії правосуб'єктності до природноресурсових відносин, тобто наскільки загальноцивілістична правосуб'єктність придатна для позначення природноресурсової правосуб'єктності.

Природноресурсова правосуб'єктність — це здатність бути учас­ником природноресурсових суспільних відносин. Юридична сторо­на природноресурсової правосуб'єктності полягає в законодавчому

25

визнанні можливостей суб'єктів права брати участь у суспільних відносинах на природні об'єкти, природні ресурси та природні комплекси. Це, власне кажучи, узаконення їх участі в природноре-сурсових відносинах, що звільняє цю участь від індивідуальної, гру­пової чи класової сваволі й доводить до загальновизнаного в зако­нодавчому порядку на всій території держави.

Проте самим суб'єктам природноресурсового права також при­таманні відповідні ознаки, що дає можливість наділити їх певними юридичними правами та обов'язками. Вони мають бути здатними до реальної участі в правовідносинах у природноресурсовій сфері. Отже, юридичні норми створюють основу для участі суб'єктів при­родноресурсового права у відповідних правовідносинах, наприклад, відносинах власності на природні ресурси, правовідносинах приро­докористування тощо.

Однак окремі природні об'єкти, наприклад землі як просторо­вий базис або водні чи лісові ресурси, становлять собою життєза-безпечувальне середовище і є умовою підтримання життєдіяльності людини і суспільства. Тому їх використання грунтується на підста­ві природних потреб людини і суспільства незалежно від законодав­чого визнання і здійснення правового регулювання природноресур-сових відносин державою як вольових відносин. В цьому полягає одна з головних особливостей природноресурсової правосуб'єкт-ності, що грунтується на природних інтересах людини і суспільства. Але у визнанні та правовому регулюванні природноресурсових прав людини і громадянина заінтересовані не тільки фізичні особи, а й держава¹. Соціально відповідальна держава, встановлюючи відповід­ні природноресурсові права громадян, може розраховувати на їх більш активну діяльність і тим самим вимагати сприяння підвищен­ню ефективності природоохоронної функції самої держави².

У зв'язку з природним походженням зазначених об'єктів вольо­вий зміст правосуб'єктності як психологічна категорія може не тільки не збігатись, а й прямо суперечити сукупній волі національ­ного співтовариства. Вона може бути не пов'язаною із суспільною волею й у цьому випадку остання є вільною від сукупного або кон­солідованого суспільного волевиявлення. У такому розумінні зміс­ту природноресурсової правосуб'єктності законодавче визнання і легальне визначення українського народу суб'єктом природноре­сурсових відносин, зокрема відносин природноресурсової власнос­ті, не позбавлено наукового значення³.

' Див.: Каракаш И. И. Права человека на пользование природной средой в между­народных документах и национальном законодательстве // Юридический вестник. — 1998. - № 4.

² Див.: Бринчук. М. М. Экологическое право. — М., 1998. — С. 141.

' Див.: Каракаш И. И. Конституционные основы права собственности на природные ресурсы Украины // Юридический вестник. — 1997. — № 2; Особливості права влас­ності на природні ресурси: Тези доповіді на Міжнародній науково-практичній конфе­ренції / 36.: Генеза, географія та екологія грунтів. — Львів, 1999; Співвідношення пра­ва власності на природні ресурси та форм влади в державі / Актуальні проблеми держа­ви і права. — Вип. 11. — Одеса, 2001.

26

Доречною є й постановка питання про формування й адекват­не закріплення суспільної волі уповноваженими на те органами за­конодавчої влади. Адже законодавець може не сприйняти або не в повному обсязі охопити суспільну волю, що сформувалася стосов­но розподілу об'єктів природи та їх ресурсів між суб'єктами права. Тому адекватна законодавча легалізація суб'єктів права на природ­ні об'єкти має важливе значення для розвитку всієї системи при­родноресурсових суспільних відносин.

На підставі чинного законодавства суб'єктами природноресур­сового права визнаються: український народ; держава в особі орга­нів законодавчої та виконавчої влади; територіальні громади в осо­бі органів місцевого самоврядування; громадські об'єднання та їх організації в особі своїх керівних органів; юридичні особи, що оформлені як підприємства, установи й організації та їх об'єднан­ня; усі природокористувачі в особі вітчизняних громадян, громадян іноземних держав та осіб без громадянства, а також іноземні дер­жави та міжнародні організації; інші учасники природноресурсових відносин. Отже, коло суб'єктів природноресурсового права за укра­їнським законодавством досить широке, а їх природноресурсова правосуб'єктність не є однаковою.

Держава як суб'єкт природноресурсового права визнана Консти­туцією і закріплена у природноресурсових кодексах та багатьох актах чинного законодавства. Так, згідно зі ст. 84 ЗК у державній власнос­ті перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приват­ної власності. Проте держава, залишаючись суб'єктом природноре­сурсового права, реалізує свої повноваження через органи законодав­чої та виконавчої влади. Наприклад, Верховна Рада України як ви­щий законодавчий орган країни відповідно до Конституції здійснює всебічне державно-правове регулювання природноресурсових відно­син. До її виключної компетенції належить визначення основних напрямів державної політики в галузі використання, відтворення та охорони природних об'єктів та їх ресурсів¹, а в окремих випадках — і прийняття постанов щодо надання конкретних природних об'єктів у користування, зокрема на концесійних засадах. У врегулюванні природноресурсових відносин бере участь і Верховної Рада Автоном­ної Республіки Крим. її повноваження у цій сфері охоплюють в ос­новному використання природних ресурсів на території республіки.

В законодавчих актах останнього часу все частіше вказується на те, що українська держава реалізує свої повноваження щодо відпо­відних природних об'єктів та їх ресурсів через органи виконавчої влади. Так, згідно із вказаною нормою ЗК право державної власнос­ті на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим,

¹ Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, викорис­тання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, затвержені постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1998. - N° 38-39. - Ст. 248.

27

обласних, Київської та Севастопольської міських, районних дер­жавних адміністрацій відповідно до закону¹. Вказані органи держав­ної виконавчої влади належать до органів загальної компетенції.

Водночас існує система органів спеціальної компетенції, які ви­конують управлінські функції щодо врегулювання відносин, пов'язаних із використанням природних ресурсів. У свою чергу во­ни поділяються на центральні та регіональні і місцеві органи уп­равління. До центральних зокрема належать Державний комітет України по земельних ресурсах, Державний комітет України по водному господарству, Державний комітет лісового господарства України, Державний комітет природних ресурсів України, Депар­тамент рибного господарства Міністерства аграрної політики Укра­їни, Міністерство охорони навколишнього природного середовища України тощо. Однак визнання органів державної виконавчої вла­ди загальної та спеціальної компетенції суб'єктами права не поз­бавляє державу її природноресурсової правосуб'єктності. Не пород­жує воно й "подвійної" правосуб'єктності у природноресурсових відносинах тому, що зазначені органи виступають від імені держа­ви і представляють її інтереси на підставі та в межах, визначених законом, тобто їх дії вважаються діями держави.

Територіальні громади визнані суб'єктами природноресурсових відносин ст. 142 Конституції, в якій зокрема передбачено, що ма­теріальною основою місцевого самоврядування є земля та інші природні ресурси, що перебувають у власності територіальних гро­мад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їх спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Територіальні громади можуть реалізовувати свої природноресур-сові права й обов'язки як безпосередньо, так і через органи місце­вого самоврядування². Такими органами є сільські, селищні та міські ради як представницькі органи місцевого самоврядування та утворені ними виконавчі органи, зокрема виконавчі комітети рад. У зв'язку із зазначеною структурою природноресурсової право­суб'єктності представницьких та виконавчих органів місцевого са­моврядування актуальною є проблема детального розмежування їх компетенції щодо управління у сфері природоустрою об'єктів міс­цевого значення та визначення функцій використання їх ресурсів.

Громадські об'єднання та їх організації також є суб'єктами при-родноресурсового права. Об'єднанням громадян є добровільне гро­мадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод з метою задо­волення політичних, економічних, соціальних, культурних та ін­ших інтересів. Громадською організацією є об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економіч-

них, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та ін­ших спільних інтересів. Із вказаних визначень громадських об'єд­нань та громадських організації випливає, що ними можуть бути політичні, творчі, професійні, любительські, спортивні, молодіжні, релігійні, національно-культурні та інші об'єднання й організації, що є правосуб'єктними у відносинах щодо загального та спеціаль­ного природокористування, охорони природних ресурсів, права власності на окремі природні об'єкти тощо.

Юридичні особи є учасниками різноманітних природноресурсо­вих відносин і становлять найбільшу частку суб'єктів природноре-сурсового права. Юридичним особам у природноресурсових, які в інших відносинах, властиві такі ознаки: організаційна єдність, тоб­то здатність виступати у суспільних відносинах відповідно до своїх установчих документів як єдине ціле в особі своїх колегіальних або єдиноначальних органів управління; володіння відокремленими майновими і немайновими цінностями на праві власності, корис­тування, повного господарського відання або оперативного управ­ління; здатність вступати в правові відносини від свого імені з ме­тою забезпечення власних інтересів або інтересів повіреного на підставі закону чи доручення; здатність нести самостійну юридич­ну відповідальність за своїми договірними, позадоговірними та ін­шими зобов'язаннями.

Вказаних загальноцивілістичних ознак юридична особа набуває відповідно до цивільного законодавства, як правило, з моменту своєї державної реєстрації (ч. 4 ст. 8 ЦК). Природноресурсова пра-восуб'єктність юридичних осіб на сьогодні широко визнається ци­вільним і господарським законодавством. Юридичними особами є підприємства, установи й організації незалежно від виду адмініс­тративно-управлінської підпорядкованості та організаційної-право-вої форми, діяльності, приналежності, часу їх створення тощо. Юридичні особи є суб'єктами природноресурсового права відпо­відно до чинного законодавства.

Однак підприємства, установи й організації часто виступають як спеціальні суб'єкти природноресурсового права. Це має місце, нап­риклад, при використанні природних ресурсів на підставі права власності або права користування, при здійсненні певних видів ді­яльності, віднесених до природоохоронних¹. Спеціальна природно­ресурсова правосуб'єктність юридичних осіб найбільш повно про­являється при здійсненні відповідних видів господарської діяльнос­ті. Слід зазначити, що державні та комунальні підприємства вико­ристовують природні об'єкти, як правило, на підставі права приро­докористування, а приватним юридичним особам чинним законо­давством у передбачених випадках надаються можливості викорис­тання природних ресурсів як на основі права користування, так і

¹ Закон України від 9 квітня 1999 р. "Про місцеві державні адміністрації" // Відо­мості Верховної Ради України. — 1999. — № 20—21. — Ст. 190.

¹ Закон України від 21 травня 1997 р. "Про місцеве самоврядування в Україні" // Там само. - 1997. - № 24. - Ст. 170.

28

¹ Перелік видів діяльності, що належать до природоохоронних заходів, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17 вересня 1996 р. № 1147 // ЗП України. — 1996. - № 18. - Ст 506.

29

на засадах права власності. Тому спеціальна природноресурсова правосуб'єктність юридичних осіб за її змістом не є однаковою для усіх підприємств, установ та організацій.

Фізичні особи є індивідуальними суб'єктами природноресурсо-вого права, якими насамперед визнаються вітчизняні громадяни. Вони за наявності відповідних умов можуть бути суб'єктами права власності на визначені законодавством природні об'єкти, права ко­ристування природними ресурсами, відповідних угод щодо приро­докористування тощо. У природноресурсовому законодавстві виз­начені й деякі спеціальні умови, за наявності яких громадяни ста­ють суб'єктами природноресурсового права. Так, у ст. 12 Закону "Про мисливське господарство та полювання" встановлено, що право на полювання в межах мисливських угідь мають громадяни України, які досягай 18-річного віку, одержали в установленому порядку дозвіл на добування мисливських тварин та інші докумен­ти, що посвідчують право на полювання.

Природноресурсова правосуб'єктність громадян є необхідною передумовою володіння відповідними правами і покладання на них певних обов'язків, тобто бути носієм суб'єктивних прав і юридич­них обов'язків. Ці правові категорії відображають певний взає­мозв'язок громадян з державою, що виявляється в дозволах і вимо­гах один до одного. Природноресурсова правосуб'єктність грома­дян як суспільно-юридична категорія зумовлена самим характером суспільних відносин і водночас залежить від змісту законів, прий­нятих на основі принципу рівноправності громадян.

Стосовно правових категорій правоздатності та дієздатності фі­зичних осіб і цивільного стану як сукупності фактів, що визнача­ють їх статус як суб'єктів природноресурсового права, застосову­ються відповідні положення цивільного законодавства. Це свідчить про поступовий відхід від адміністративно-правових методів регу­лювання природоохоронних відносин, у тому числі у сфері природ-норесурсової правосуб'єктності, та поступове зближення природ­норесурсового права з цивілістичними галузями права.

Українське законодавство визнає суб'єктами природноресурсо­вого права іноземних громадян та осіб без громадянства. Так, дія Гірничого Закону України від 6 жовтня 1999 р.¹ повною мірою по­ширюється не тільки на іноземних юридичних осіб, а й на інозем­них фізичних осіб та осіб без громадянства. Вітчизняне законо­давство в цілому надає останнім національний правовий статус з виключенням деяких положень. Наприклад, громадяни іноземних держав і особи без громадянства не можуть набувати право влас­ності на землі сільськогосподарського призначення. Вітчизняне природноресурсове законодавство передбачає і деякі обов'язки для іноземних громадян і осіб без громадянства. Так, відповідно до По­ложення про порядок організації на проведення міжнародних кон­курсів (тендерів) на укладення контрактів на користування надра-

ми затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 червня 1998 р. № 841^і, ліцензія на надрокористування видається на підставі контракту, а їх передача третім особам не допускається. Ін­ ші права й обов'язки щодо природокористування іноземні грома­ дяни й особи без громадянства можуть здійснювати нарівні з гро­ мадянами України. ' ^і

Іноземні юридичні особи, іноземні держави та міжнародні органі­зації також можуть бути суб'єктами природноресурсового права. Так, згідно зі ст. 13 Закону України від 16 травня 1995 р. "Про виключну (морську) економічну зону України"² іноземні держави та їх юридичні особи, а також міжнародні організації, які мають намір проводити морські наукові дослідження у виключній (мор­ській) економічній зоні України, подають спеціально уповноваже­ним органам України за шість місяців до початку здійснення мор­ського наукового проекту повну інформацію про характер і цілі проекту, методи і засоби, що використовуватимуться, точні геог­рафічні координати районів, в яких буде здійснюватися проект, та інші дані.

Однак для природноресурсової правосуб'єктності іноземних держав і міжнародних організацій передбачені відповідні винятки із загальних положень. Так, відповідно до ст. 85 ЗК іноземні держа­ви можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших прирів­няних до них організацій відповідно до міжнародних договорів. Ви­користання інших природних ресурсів України міжнародними ор­ганізаціями й об'єднаннями та іноземними державами також здій­снюється на засадах міжнародних договорів або на підставі двосто­ронніх міждержавних угод, що становить особливості їх міжнарод­но-правового договірного регулювання.