§ 6. Нормативні акти місцевих органів

виконавчої влади і органів

місцевого самоврядування в галузі

природокористування

Чинним законодавством передбачаються певні правомочності місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо регулювання природноресурсових, а особливо земельних від­носин. Повноваження цих органів у галузі використання й охоро­ни природних ресурсів передбачені Конституцією, природноресур-совими кодексами, Законом України від 21 травня 1997 р. "Про місцеве самоврядування в Україні"¹ та іншими законами.

Акти органів місцевого самоврядування є джерелами природно­ресурсового права у тих випадках, коли вони мають нормативний характер, тобто видані у межах компетенції цих органів і встанов­люють загальні правила поведінки, яких треба додержуватися на відповідній території. До таких актів належать рішення і розпоряд­ження, дія яких обмежується тією територією, на яку поширюють­ся владні функції зазначених органів, наприклад, рішення Одесь-

кої міської ради від 9 грудня 1999 р. "Про вдосконалення регулю­вання земельних відносин"¹.

На територію відповідних регіонів також поширюється дія нор­мативних актів регіональних органів виконавчої влади і регіональ­ного управління, що регулюють питання використання й охорони земельних ресурсів. Так, Одеським обласним управлінням екобез-пеки та Південним науковим центром НАН України розроблена регіональна програма охорони навколишнього природного середо­вища, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки. Діють також розпорядження Одеської обласної державної адміністрації, спрямовані на врегулювання питань використання і охорони природних ресурсів, а саме: розпорядження "Про додер­жання вимог Водного кодексу при вирішенні питань землекорис­тування", "Про цільове використання курортно-рекреаційних те­риторій Чорноморського узбережжя Одеської області" та ін.

58

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 24. — Ст. 170.

' Див : Земельне право України: Підручник / За ред. О. О. Погрібного, І. 1. Карака-ша. - К., 2003. - С 40.

59

Глава 4

Право власності на природні об'єкти та їх ресурси

§ 1. Основні ознаки та визначення

поняття права власності на природні об'єкти

та їх ресурси

Відносини власності є основою економічної діяльності будь-якого суспільства і матеріальною основою існування кожної люди­ни. Наявність власності завжди пов'язувалася з матеріальним доб­робутом і наявністю влади. Категорія власності посідає центральне місце в суспільстві й визначає основи державного та суспільного устрою. В реальному житті відносини власності виступають як від­носини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ, встановлення стану їх належності, здійснення обміну ними, розпо­ділу та споживання для задоволення матеріальних і духовних по­треб. У соціальному характері відносин власності полягає її сут­ність, тому що поза суспільством немає й відносин власності.

Особливе місце в системі відносин власності посідає проблема належності природних об'єктів як первинних і споконвічних засо­бів, умов і місця існування людини і суспільства. Істотний вплив на специфіку правового регулювання відносин власності на при­родні ресурси мають такі чинники: вони є витвором природи, тоб­то створені без трудової участі людини та суспільних витрат; кіль­кісно і якісно вони обмежені природною сферою; їх просторові межі не можна поширити шляхом відтворення або важко відтво­рювати; природні багатства не мають реальної вартості і в строго економічному розумінні не можуть бути товаром; основні природ­ні об'єкти є фізично нерухомими і просторово не переміщуються; головний природний об'єкт — земля, є засобом виробництва в сільському і лісовому господарстві; у разі правильного викорис­тання землі як засобу виробництва її продуктивні сили не зменшу­ються, а зростають; відмова від використання земельних, водних, гірських та інших природних об'єктів не призводить до їх зношу­вання, деградації та непридатності; в результаті використання не­рухомих об'єктів природи як територіально-просторового базису для здійснення виробничо-господарської діяльності їх межі не змі­нюються тощо.

Оптимальне врахування законодавством всіх обставин природ­ного походження і фактичного стану природних об'єктів суттєво впливає на взаємодію суспільства з природою. Такий підхід до пра­вового оформлення відносин власності на природні ресурси забез-

60

печує їх раціональне використання й ефективну охорону державою і є регулятором найважливіших суспільних відносин, що насампе­ред охоплює відносини власності на природні ресурси.

У вітчизняній та зарубіжній науковій літературі проблеми влас­ності були і залишаються найбільш дослідженими, але до теперіш­нього часу є дискусійними¹. При цьому як наукова категорія влас­ність розглядається в економічному і юридичному розумінні, хоча вона має також свій філософський, психологічний, моральний та інші аспекти². Тому її зміст не вичерпується дослідженням тільки економічних і юридичних сторін такого невичерпного явища, як власність.

В економічному розумінні визначення власності як привласнення індивідом предметів природи у вітчизняній літературі є широко визнаним. Такою ж поширеною у нашій літературі є вказівка кла­сика на те, що ні про яке виробництво, а отже, ні про яке суспільс­тво, не може бути й мови там, де не існує ніякої форми власності³. За усієї непопулярності у сучасному суспільстві марксистського вчення вказане визначення відповідає умовам приналежності та використання природних ресурсів.

Економічні вчення про власність пов'язані із станом привлас-неності та процесом привласнення об'єктів природи, що є необхід­ною умовою існування людини і суспільства. Такі процеси завжди здійснювалися й здійснюватимуться у визначеній суспільній формі залежно від сформованого економічного ладу. Економічні відноси­ни власності становлять собою визначену суспільну форму, в ме­жах якої відбувається привласнення людиною або суспільством предметів природи. Тому власність як економічна категорія є най­більш ефективним і гарантованим засобом реалізації економічних інтересів окремих осіб, їх груп та об'єднань і суспільства в цілому при використанні природних багатств.

В юридичному розумінні власність на природні ресурси знаходить прояв як результат закріплення суспільних відносин власності в правових нормах. При цьому характер і зміст юридичних норм сто­совно права власності на природні багатства визначається еконо­мічними відносинами власності в суспільстві. За своєю суттю пра­во власності на природні об'єкти є правом на привласнення їх ба­гатств. Тут має місце не відношення індивіда чи суспільства до природи, а відповідні суспільні відносини, що складаються в про­цесі привласнення природних ресурсів. За своїм юридичним зміс­том право власності становить можливість володіння, користуван­ня і розпорядження природними багатствами державою в особі її органів від імені й в інтересах суспільства, а також фізичними та юридичними особами для задоволення своїх інтересів у межах, виз-

' Див.: Рибалиш В. О., Лазня І. В. Теорія власності. - К., 2000. - С. 50-57.

² Див.: Домашенко М. В., Рубаник В. Є. Власність і право власності: нариси з істо­рії, філософії, теорії і практики регулювання відносин власності в Україні. — Харків, 2002. - С 13-41.

^! Див.: Маркс К. К критике политической экономии. — М., 1978. — С. 198.

61

начених законом. У такому змісті право власності стосовно майно­вих відносин закріплене в ч. 1 ст. 2 Закону України від 7 лютого 1991 р. "Про власність"¹, відповідно до якої право власності — це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, корис­тування і розпорядження майном.

Проте природні об'єкти у строго правовому розумінні не є май­ном, тому що на відміну від товарно-матеріальних цінностей, їх ніхто не створював. Вони є об'єктами природного походження і не мають реальної ціни. Встановлена нормативна ціна землі та інших природних об'єктів є нічим іншим, як капіталізованою рентою. То­му, продаючи земельну ділянку, її власник фактично продає право на ренту, а покупець набуває право на одержання доходів від її ви­користання.

У зв'язку з цими та іншими особливостями права власності на природні об'єкти та їх ресурси в правовій літературі склався широ­кий спектр думок про обгрунтованість його законодавчого закріп­лення в традиційно цивілістичному змісті. Висловлені з цього при­воду думки охоплюють твердження від необхідності закріплення права власності на природні об'єкти у "виключній"² формі до виз­нання їх національним надбанням³. У цій книзі природні об'єкти розглядаються як народне надбання⁴.

Так чи інакше на сьогодні у вітчизняному законодавстві існує значна кількість правових норм, що регулюють відносини власнос­ті на природні багатства. Вони одержали своє відображення у чис­ленних законодавчих актах і закріплені в конституційних нормах, природноресурсових кодексах і законах, зокрема в Законі "Про власність" і Законі України від 25 червня 1991 р. "Про охорону на­вколишнього природного середовища"⁵ та багатьох інших законо­давчих актах. У цих нормах передбачаються підстави й умови ви­никнення права власності на природні багатства, умови і порядок надання природних об'єктів у власність, способи охорони і захис­ту права власності на природні ресурси тощо. У зв'язку з тим, що ці норми закріплені у конституційному, адміністративному, цивіль­ному, природноресурсовому й екологічному і навіть у криміналь­ному законодавстві, вони утворюють комплексний правовий інсти­тут права власності на природні ресурси в об'єктивному змісті. От­же, право власності на природні об'єкти та їх ресурси в об'єктивно­му розумінні — це система правових норм, що закріплюють, регламен-

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 20. — Ст. 249.

- Численні зміни і доповнення Закону "Про власність" з моменту його прийняття залишили незмінною назву другого розділу "Право виключної власності народу Украї­ни". Про неприйнятність права виключної державної власності на землю, виходячи з його абсолютної правової природи, див.: Каракаш И. И. Конституционные основы пра­ва собственности на природные ресурсы // Юридический вестник. — 1997. — № 2. — С. 63-69.

' Див.: Бринчук М. М. Экологическое право. — М., 1998. — С. 164-169.

' Див.: Каракаш И. И. Народное достояние или право собственности на природ­ные ресурсы. Материалы "круглого стола" // Юридический вестник. — 1999. — М» 1. — С. 84, 85.

' Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 41. — С. 546.

62

туютъ й охороняють відносини власності на природні багатства в держав?.

На підставі норм об'єктивного права власності закріплюють­ся конкретні правові можливості та певна юридична влада влас­ників природних об'єктів стосовно інших суб'єктів права, що не є їх власниками. Вони закріплюються у вигляді правомочностей, що дозволяють власнику використовувати природні ресурси вільно, за своїм розсудом і своєю владою для задоволення своїх інтересів, які становлять суб'єктивне право власності. Так, згід­но зі ст. 4 Закону "Про власність" власник на свій розсуд воло­діє, користується і розпоряджається належним йому майном. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Отже, право власності в суб'єктивному ро­зумінні — це система правових норм, які регулюють відносини що­до володіння, користування і розпорядження природними об'єкта­ми та їх ресурсами, що належать власнику і використовуються ним з метою задоволення своїх матеріальних потреб та реалізації інших інтересів.

Виходячи із розуміння власності як привласнення природних об'єктів і беручи до уваги наведені формулювання права власності в об'єктивному і суб'єктивному розумінні, можна сформулювати загальне визначення поняття права власності на природні об'єкти. Отже, право власності як право привласнення природних багатств — це система правових норм, які закріплюють, регламентують й охоро­няють відносини власності на природні об'єкти та регулюють сус­пільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження при­родними ресурсами, що належать власнику і використовуються ним для задоволення своїх матеріальних потреб і реалізації інших інтере­сів. Це загальне визначення поняття права власності на природні об'єкти та їх ресурси охоплює його основні ознаки і найхарактерніші риси, закріплені у вітчизняному законодавстві.