Рівень конкурентоспроможності підприємства

Рис. 8.8. Структура і сутність ПЗР

Визначення обсягів і видів ремонтних робіт у системі ремонту за результатами технічної діагностики здійснюється залежно від фактичної потреби в них після об’єктивного контролю технічного стану того чи того виду засобів праці.

Перша з наведених систем забезпечує більшу надійність, безперебійну експлуатацію устаткування та інших засобів праці, натомість друга є значно дешевшою.

Планові ремонти залежно від обсягу, складності й терміну проведення робіт поділяються на поточні та капітальні.

Поточний ремонт здійснюється для гарантованого забезпечення нормального функціонування устаткування та інших засобів праці. У процесі поточного ремонту замінюються або відновлюються окремі деталі (вузли) засоби праці, проводяться регулювальні операції.

Під час проведення капітального ремонту обладнання і транспортних засобів здійснюється: повне їх розбирання; ремонт спрацьованих деталей та вузлів (в тім числі базових); заміна тих, що не підлягають ремонту; регулювання й випробовування під навантаженням.

Модернізація засобів праці (передовсім технологічного устаткування) проводиться з метою підвищення їхнього технічного рівня (розширення технологічних можливостей, зростання продуктивності) способом часткових змін конструкції.

Звісно, що в залежності від галузі економіки саме поняття ремонту може мати свою специфіку. Наприклад, у тваринництві можна провести аналогії до системи ПЗР – періодичний огляд худоби ветеринарною службою, вакцинація, лікування в разі захворювання тощо, хоча називати це ремонтом не прийнято. Втім існують такі поняття як «ремонт стада» й «бонітування» - покращення продуктивності, заміна тварин, що вийшли з продуктивного віку, молодими. Цей процес можна порівняти з модернізацією у машинобудуванні та металообробці.

У системі ПЗР регламентація ремонтних робіт здійснюється за допомогою кількох нормативів. Головними з них є:

- ремонтний цикл — проміжок часу між двома капітальними ремонтами або між початком експлуатації та першим капітальним ремонтом. У машинобудуванні для легких і середніх металорізальних верстатів тривалість ремонтного циклу визначається за формулою:

Т_рц =24000*β_п* β_м* β_у β_т, (8.4)

де 24000 – нормативний ремонтний цикл, верстато-годин;

β_п – коефіцієнт, що враховує тип виробництва (для масового і крупносерійного β_п = 1, для серійного β_п = 1,3, для дрібносерійного і одиничного β_п = 1,5);

β_м - коефіцієнт, що враховує рід оброблюваного матеріалу (за обробки конструкційних сталей β_м =1, чавуну і бронзи β_м = 0,8, високоміцних сталей

β_м = 0,7);

β_у - коефіцієнт, що враховує умови експлуатації устаткування (за нормальних умов β_у =1, у запилених і вологих приміщеннях β_у = 0,7);

β_т – коефіцієнт, що характеризує групу верстатів (для легких і середніх β_т = 1);

- міжремонтний період — проміжок часу роботи устаткування чи іншого засобу праці між двома суміжними (черговими) ремонтами. Розраховується за формулою:

(8.5)

- структура ремонтного циклу — перелік і послідовність планових ремонтів, процесів технічного обслуговування в межах одного ремонтного циклу. Для середніх і легких металорізальних верстатів структура ремонтного циклу має такий вигляд:

КР-О₁-ПР₁-О₂-ПР₂-О₃-СР-О₄-ПР₃-О₅-ПР₄-О₆-КР, (8.6)

де КР – капітальні ремонти;

О₁, О_2,…, О₆ – огляди;

ПР₁, ПР₂, ПР₃, ПР₄ – поточні ремонти;

СР – середній ремонт;

- категорія складності ремонту — показник, який визначає трудомісткість планового ремонту того чи того виду технологічного устаткування проти трудомісткості ремонту еталонної фізичної одиниці.

На транспорті той же ремонтний цикл є похідною від пробігу автомобіля або іншого транспортного засобу. На окремі деталі, вузли, роботи (заміна мастила, охолоджуючої рідини тощо) існують нормативи щодо заміни або ремонту, які прив’язуються, перш за все до кілометражу.

На підприємствах, як правило, створюється запас змінних деталей і вузлів,що достатній для безперебійного виконання ремонтних робіт. Величина цього запасу підлягає нормуванню. Усі деталі, що знаходяться в запасах, розподіляються на групи:

- деталі з терміном служби, що не перевищує міжремонтного періоду;

- деталі, що витрачаються у великих кількостях незалежно від терміну служби;

- великі, складні й трудомісткі деталі, виготовлення яких потребує складних і великих поковок або виливок;

- деталі, які виготовляються на стороні;

- усі змінні деталі унікального, особливо відповідального чи такого, що лімітує обсяг виробництва технологічного устаткування.

2. Інструментальне господарство — це сукупність внутрішньовиробничих підрозділів підприємства, що зайняті придбанням, проектуванням, виготовленням, відновленням і ремонтом технологічної оснастки, її обліком, зберіганням і видачею на робочі місця.

Інструментальне господарство є одним з найважливіших елементів системи технічного обслуговування виробництва. Витрати на інструмент у масовому виробництві досягають 25—30%, у серійному — 10—15%, а в дрібносерійному та одиничному — близько 5% вартості устаткування.

Підрозділи, які входять до складу інструментального господарства (рис. 8.9) підприємства, виконують відповідні конкретні функції. Інструментальний відділ займається постачанням інструментів і пристроїв, що виготовляються на спеціалізованих інструментальних заводах, а також проектуванням технологічної оснастки для власних потреб. Інструментальний цех здійснює виготовлення, ремонт і відновлення спеціальної оснастки (інструменту) загального користування.

Увесь придбаний, виготовлений і відремонтований (відновлений) інструмент надходить до центрального інструментального складу. Безпосереднє обслуговування робочих місць технологічною оснасткою забезпечують цехові інструментально-роздавальні комори. Вони одержують від центрального інструментального складу технологічну оснастку, зберігають її оборотний фонд, збирають і передають до центрального складу зношений інструмент.

Планово-диспетчерське бюро визначає потреби підприємства у різних видах інструменту й оснащення, складає плани його виробництва і закупівлі, веде облік і контроль їх виконання, встановлює ліміти відпуску інструмента цехам, а також здійснює контроль за їх дотриманням.

Бюро технічного нагляду здійснює контроль за збереженням і експлуатацією інструмента, перевіряє норми стійкості і зносу інструмента.

Бюро нормативів проводить роботу з класифікації й індексації інструмента, встановлює норми витрат і оборотний фонд по підприємству в цілому і по цехах, контролює їх дотримання, розробляє інструкції і правила експлуатації інструмента й оснащення.

Бюро покупного інструменту організує покупку інструмента виходячи з результатів маркетингових досліджень і плану, розробленого планово-диспетчерським бюро.

Конструкторсько-технологічне бюро здійснює проектування технологічного оснащення і розробку технологій з його виготовлення.

Інструментальний цех являє собою основу матеріальної бази інструментального господарства.

Центральний інструментальний склад – основне сховище запасів оснащення підприємства.

Рис. 8.9. Типова структура інструментального господарства машинобудівного підприємства

Цехові інструментально-роздавальні комори організуються в основних цехах. Їх першочергова задача – безперебійне забезпечення робочих місць інструментом і збереження останнього.

Керівництво інструментальним господарством здійснює головний технолог підприємства, якому підпорядковано інструментальний відділ (бюро), інструментальний цех і центральний інструментальний склад. Цехові інструментально-роздавальні комори підпорядковано начальнику відповідного цеху.

Безпосередній процес управління інструментальним господарством передбачає: визначення потреби в інструменті; організацію власного виробництва оснастки; придбання необхідного інструменту в спеціалізованих виробників (продавців); організацію належної експлуатації інструменту виробничими підрозділами підприємства.

Розрахунки річної потреби в інструменті здійснюють, виходячи із запланованих обсягів виробництва продукції, номенклатури потрібної для цього оснастки і норм витрат інструменту. Норму витрат інструменту встановлюють залежно від типу виробництва. У масовому виробництві її розраховують на операцію, деталь або виріб. В одиничному та дрібносерійному виробництві норма витрати інструменту встановлюється в узагальненому вигляді (наприклад, на 100 годин роботи того чи того виду технологічного устаткування).

Обсяги власного виробництва технологічної оснастки обумовлюються загальною річною потребою в інструменті та можливостями придбання певної його частини на ринку (розміщення замовлення на виготовлення інструменту на стороні). При цьому враховується, що потреба підприємства в інструменті частково покривається за рахунок його відновлення власними силами.

У комплекс робіт з експлуатації технологічної оснастки включаються: організація надходження, зберігання, видачі та облік руху; організація заточування, ремонту та оновлення; нагляд за станом і дотриманням встановлених правил експлуатації.

3. Транспортне господарство. Процес виготовлення продукції на підприємстві супроводжується переміщенням певної кількості різноманітних вантажів (сировини, матеріалів, палива, відходів виробництва, готової продукції), що потребує значних витрат на транспортне обслуговування виробництва, чітка організація якого забезпечує поєднання всіх елементів виробничого процесу.

Комплекс підрозділів, що займається вантажно-розвантажувальними роботами та переміщенням вантажів, утворює транспортне господарство. Його склад залежить від характеру продукції, типу та обсягів виробництва. На підприємствах з великими обсягами перевезень вантажів організовуються спеціалізовані цехи залізничного, автомобільного та інших видів транспорту. На середніх і невеликих підприємствах створюється єдиний транспортний цех. У будь-якому разі транспортне господарство підприємства очолює начальник транспортно-технологічного відділу, до складу якого здебільшого входять технічне бюро, бюро організації перевезень, диспетчерська служба, бюро тари.

Уся сукупність транспортних операцій на підприємстві здійснюється за допомогою трьох взаємозв’язаних видів транспорту (див. Додаток Г – аеропорт «Чангі»). Зовнішній транспорт забезпечує зв’язок підприємства з приймальними пунктами транспорту загального користування (залізничними станціями, водними та аеропортами), а також зі складами місцевих контрагентів. Міжцеховий транспорт використовується для перевезень вантажів по території підприємства (між цехами, службами, складами). Управління зовнішнім і міжцеховим транспортом покладається на начальника транспортного відділу чи начальника транспортного цеху. Внутрішньоцеховий транспорт виконує транспортні операції в межах окремого цеху. Він, у свою чергу, поділяється на загальноцеховий (перевезення вантажів між цеховими складами, дільницями, технологічними лініями) і міжопераційний (зв’язок між окремими робочими місцями). Управління ним здійснюють керівники відповідних цехів.

У процесі управління транспортним господарством визначаються потоки вантажів та обсяги перевезень вантажів, здійснюється вибір і встановлюється необхідна кількість транспортних засобів, складаються плани перевезень вантажів, виконується оперативне регулювання транспортного обслуговування виробництва.

В основу планування транспортного господарства беруть визначення вантажопотоків, тобто кількості вантажів (у тоннах, кубометрах, штуках), що переміщуються в заданому напрямку на певну відстань за конкретний проміжок часу. Розміри і маршрути окремих потоків вантажів розраховуються на базі виробничої програми підприємства, норм витрати матеріальних ресурсів і відстані перевезень. Сума всіх вантажопотоків, здійснюваних усіма видами транспорту, становить річний загальний обсяг перевезень вантажів.

Вибір видів транспортних засобів залежить від обсягів перевезень, габаритів і фізико-хімічних властивостей вантажів, відстані та напрямків їх переміщення. Розрахунки необхідної кількості транспортних засобів кожного виду здійснюються з урахуванням добового обсягу перевезень вантажів, вантажопідйомності транспортних засобів і кількості рейсів за добу.

Планування роботи транспортного господарства полягає в розробці річних (квартальних) і календарних (місячних, добових) планів, а також у оперативному регулюванні перевезень. У річних і квартальних планах розраховуються обсяги перевезень вантажів, кількість транспортних засобів і механізмів, обсяги вантажно-розвантажувальних робіт та інші показники господарської діяльності транспортного господарства. Календарні плани містять завдання на місяць (добу, зміну) і складаються за окремими транспортними маршрутами. У них зазначаються види вантажів, пункти відправлення та прийняття, час початку й закінчення перевезень.

Маятникові маршрути встановлюються між двома пунктами. Вони можуть бути однобічними, коли транспортні засоби рухаються в один бік з вантажем, а в інший без вантажу, двосторонніми, коли вантажі транспортуються в обох напрямках, і віяловими.

Кільцеві маршрути встановлюються за обслуговування низки пунктів, пов’язаних послідовною передачею вантажів з одного пункту до іншого.

Кількість транспортних засобів, необхідних для зовнішніх і міжцехових перевезень ( ), визначається:

За однобічного маятникового маршруту руху:

= , (8.7)

де - кількість виробів і-го найменування, перевезених протягом періоду, шт.;

- маса одиниці виробу і-го найменування, кг; - вантажопідйомність одиниці транспортного засобу, кг; - коефіцієнт використання вантажопідйомності транспортного засобу; - ефективний фонд часу роботи одиниці транспортного засобу для однозмінного режиму роботи, год.

- кількість робочих змін на добу;

- відстань між двома пунктами маршруту, м;

- середня швидкість руху транспортного засобу, м/хв.;

– відповідно, час на одну навантажувальну й одну розвантажувальну операцію за кожен рейс, хв;

і – номенклатура перевезених виробів.

За двостороннього маятникового маршруту руху:

= , (8.8)

Для кільцевих перевезень кількість транспортних засобів розраховується за формулами:

- з наростаючим вантажопотоком:

= , (8.9)

- зі згасаючим вантажопотоком:

= , (8.10)

- з рівномірним вантажопотоком:

= , (8.11)

де - кількість завантажувально-розвантажувальних пунктів;

- довжини кільцевого маршруту, м.

Кількість вантажу, перевезеного за одну зміну, визначається так:

, (8.12)

де - річний вантажообіг на даному маршруті, т;

- кількість робочих днів у році;

- кількість змін на добу;

- коефіцієнт нерівномірності перевезень.

Час пробігу транспортного засобу за заданим маршрутом розраховується за формулою:

, (8.13)

Час, затрачуваний транспортним засобом на проходження одного рейсу складає:

, (8.14)

Кількість рейсів, зроблених одиницею транспортного засобу за добу, розраховується таким чином:

, (8.15)

де - коефіцієнт використання фонду часу роботи транспортного засобу.

Продуктивність одного рейсу визначається за формулою:

, (8.16)

Кількість одиниць такого специфічного транспортного засобу як конвеєр визначається в такий спосіб:

, (8.17)

де - сумарна маса вантажу, що транспортується протягом доби, кг;

- крок конвеєра, м;

- маса одного виробу, який транспортується, кг;

- швидкість руху конвеєру, м/с;

- тривалість зміни.

3. Енергетичне господарство. Удосконалення техніко-технологічної бази виробництва, збільшення потужності та інтенсифікація використання машин (агрегатів) об’єктивно збільшують споживання різних видів енергії. Частка витрат на енергію в структурі собівартості продукції має тенденцію до зростання. Оскільки енергія (електроенергія насамперед) не може накопичуватися, тобто процес її виробництва збігається з процесом споживання, будь-які порушення енергопостачання завдають підприємству значних збитків. Усе це підвищує значення безперешкодного функціонування енергетичного господарства підприємства.

Керівництво енергетичним господарством за значних обсягів споживання енергії здійснює головний енергетик підприємства. Безпосереднє виконання функцій енергозабезпечення виробництва покладається на відділ головного енергетика, енергоцех і відповідні лабораторії. На невеликих підприємствах енергетичне господарство підпорядковується головному механіку.

В основу організації енергогосподарства покладаються розрахунки планового і звітного енергетичного балансів підприємства. Розробка планового енергетичного балансу здійснюється з метою: по-перше, визначення потреби в паливі та енергії з урахуванням допустимих втрат у внутрішніх мережах (витратна частина балансу); по-друге, обґрунтування способів забезпечення цих потреб за рахунок виробництва енергії власними генеруючими установками, проектування оптимальних режимів їхньої роботи, одержання енергії зі сторони, використання вторинних енергоресурсів (прибуткова частина балансу).

Планова потреба підприємства в електроенергії (загальна) визначається за формулою:

= , (8.18)

де - планова норма витрат електроенергії на одиницю продукції, кВт-год;

- плановий обсяг випуску продукції у натуральному (вартісному) виразі, шт. (грн.);

- витрати енергії на допоміжні потреби (освітлення, вентиляція, опалення тощо), кВт-год;

- планове відпущення енергії на сторону, кВт-год;

- планові витрати енергії у мережах, кВт-год.

Звітний енергетичний баланс використовується для аналізу фактичного стану енергозабезпечення підприємства й контролю використання енергоресурсів. Він також служить вихідною базою для розробки стратегічних та оперативних заходів для об’єктивно необхідної економії паливно-енергетичних ресурсів.

3. Складське господарство. Умовою безперервного перебігу виробничих процесів на підприємствах є створення певних запасів сировини, матеріалів, палива, комплектувальних виробів, а також міжцехових і внутрішньоцехових запасів напівфабрикатів власного виготовлення. Усі ці запаси зберігаються на різних складах підприємства, сукупність яких утворює його складське господарство.

Структура складського господарства підприємства формується під впливом низки чинників, головними з яких є: номенклатура матеріалів, що споживаються; тип, рівень спеціалізації та обсяги виробництва.

Досвід господарювання підтверджує доцільність створення трьох видів складів на підприємствах:

- матеріальних (підпорядкованих відділу матеріально-техніч­ного постачання) — для зберігання запасів сировини, матеріалів, палива, комплектувальних виробів та інших матеріальних цінностей, що надходять на підприємство ззовні;

- виробничих — для зберігання напівфабрикатів власного виготовлення; до них включають також центральний інструментальний склад, цехові інструментально-роздавальні комори, склади запасних частин та устаткування;

- збутових — для зберігання готової продукції та відходів виробництва, що підлягають реалізації; їх підпорядковано відділу збуту підприємства.

Організація складського господарства передбачає приймання, розміщення, зберігання, підготовку до виробничого використання, видачу та облік руху матеріальних ресурсів.

Завезення матеріалів на склади підприємства здійснюється відповідно до оперативних планів відділу матеріально-технічного постачання. Матеріали, що надходять, обов’язково підлягають кількісному та якісному прийманню. Кількісне приймання означає перевірку відповідності кількості, обсягів і номенклатури матеріалів записам у супровідних документах. Якісне приймання проводиться з метою встановлення відповідності одержаних вантажів стандартам, технічним умовам, зразкам та іншим вимогам, обумовленим у договорі поставки.

Розміщення і зберігання матеріальних ресурсів на складах підприємства може здійснюватися трьома способами. Сортове розміщення передбачає закріплення за кожним видом матеріалів постійного місця його зберігання. За партійного способу кожна партія матеріалів, що надійшла на підприємство, зберігається окремо. Комплектне розміщення є різновидом сортового та означає розміщення матеріалів комплектами, що відпускаються у виробництво.

Важливою функцією складського господарства є також підготовка матеріалів до їх виробничого використання, тобто комплектування, нарізка, розкрій тощо. Ці роботи виконують заготівельні відділення (дільниці) матеріальних складів підприємства.

Видача матеріалів зі складів здійснюється в межах ліміту, що його розраховує відділ постачання, виходячи з виробничої програми та відповідних витрат матеріальних ресурсів.

Облік руху матеріальних ресурсів ведеться за допомогою картотеки як на складах підприємства (кількісно-сортовий облік), так і в бухгалтерії (кількісно-вартісний облік). В окремій картці зазначаються номенклатурний номер матеріалу, його найменування, марка, сорт, одиниця виміру і ціна, а також фіксуються всі надходження та видачі матеріалу. За картотекою допомогою розраховуються залишки матеріалів, які порівнюються з нормами запасу зберігання й лімітами.

Уся площа складу поділяється на:

- корисну – безпосередньо займану під матеріальні цінності;

- оперативну – призначається для приймально-відпускних операцій, а також для проходів і проїздів між штабелями і стелажами.

Співвідношення між корисною ( і загальною площею ( називається коефіцієнтом використання площі складу ( :

, (8.19)

Певна річ, що в залежності від галузі є певні специфічні ознаки щодо організації інфраструктури підприємства. На рис. 8.10 наведено схему і окремі взаємозв’язки інфраструктури вищого навчального закладу з основними підрозділами. Як видно з рис. 8.10, майже всі види робіт у навчальному закладі потребують координуючих зусиль з боку деканату, а щодо персоналу кафедр, які є основною «виробничою» одиницею й займаються науковою, методичною, виховною діяльністю, то усі забезпечуючи процеси (друкування, контакти з іншими підрозділами тощо) виконуються лаборантами або методистами кафедр.

Рис. 8.10. Виробнича інфраструктура вищого навчального закладу