Стаття 56. Представники

Пт, 02/06/2009 - 20:25 — Консультант

 

1. Сторона, а також третя особа в адміністративній справі можуть брати участь в адміністративному процесі особисто і (або) через представника. 

2. Представником може бути фізична особа, яка відповідно до частини другої статті 48 цього Кодексу має адміністративну процесуальну дієздатність.

3.      Представники беруть участь в адміністративному процесі на основі договору або закону.

4.      Права, свободи та інтереси малолітніх та неповнолітніх осіб, які не досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, а також недієздатних фізичних осіб, захищають у суді їхні законні представники - батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом.

5.      Права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб, які досягли віку,з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати в суді їхні законні представники -батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи,визначені законом. Суд може залучати у таких справах відповідно неповнолітніх осіб, непрацездатних фізичних осіб, і фізичних осіб,цивільна дієздатність яких обмежена.

6.      Суд з метою захисту прав, свобод та інтересів неповнолітніх осіб,які досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, та які беруть участь у справі, може залучити до участі у справі їхніх законних представників,

7. Законним представником органу, підприємства, установи, організації в суді є його керівник чи інша особа, уповноважена законом, положенням, статутом.

8.      Як законні представники діють також органи та інші особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

9.      У разі відсутності представника у сторони чи третьої особи, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності, а також у разі,якщо законний представник цих осіб не має права вести справу в суді з підстав, встановлених законом, суд зупиняє провадження в справі та ініціює перед органами опіки і піклування чи іншими органами, визначеними законом, питання про призначення чи заміну законного представника.

1. Відповідно до ч. 1 ст. 56 Кодексу адміністративного судочинства України сторона, а також третя особа в адміністративній справі можуть брати участь в адміністративному процесі особисто і (або) через представника. Це означає, що в ч. 1 зазначеної статті знайшло собі місце положення щодо правового закріплення можливості використан­ня в адміністративному судовому процесі процесуального представ­ництва, яке передбачає, що сторона або третя особа в конкретній адміністративній справі можуть брати участь в адміністративному процесі як особисто, так і скористатися інститутом представника. Отже, представництво є процесуальним засобом реалізації громадя­нами права на судовий захист, гарантований Конституцією України та законами України, забезпечує участь громадян і організацій, надає ЇМ можливість використовувати юридично досвідчених осіб для ведення адміністративних справ в адміністративному суді та захисту своїх суб'єктивних прав і інтересів. Таким чином, адміністративно-судове представництво - це правовідносини, які передбачають, що одна особа - представник - виконує на підставі повноваження, яке надане йому законом, статутом, положенням чи договором, процесуальні дії в адміністративному судочинстві в інтересах іншої особи - довірителя, які спрямовані на захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин, в результаті чого у представника виникає комплекс процесуальних прав та обов'язків.

З огляду на визначення представництва сторона, третя особа в адміністративних справах, діють особисто або через представника. З огляду на аналіз ч. 1 ст. 56 цього Кодексу слід зазначити, що законодавець надав вичерпний перелік суб'єктів, які можуть брати участь у розгляді адміністративної справи через представника. Слід ввернути увагу на те, що перераховані суб'єкти в ч. 1 ст. 56 цього Кодексу належать до осіб, які беруть участь у справі. Тому можна дійти до висновку, що через представника в адміністративному процесі можуть брати участь лише ті особи, які мають юридичний інтерес у наслідках розгляду справи.

Процесуальне представництво тісно пов'язане з Конституційною гарантією права особи на правову допомогу.

У коментованій нормі закріплене положення, згідно з яким особиста участь сторони або третьої особи не позбавляє її права мати в цій справі представника. Коли сторона або третя особа бере участь у Процесі разом зі своїм представником, то така особиста участь не Перешкоджає особі мати у справі представника. В тому випадку, коли матиме місце неявка представника в судове засідання, сторона або Третя особа може клопотати перед судом про відкладення слухання справи у зв'язку з його неявкою з поважних причин. За клопотанням сторони, третьої особи та з урахуванням обставин справи суд може відкласти її розгляд у зв'язку з неявкою представника. Представник також може брати участь в адміністративному процесі за відсутності особи, інтереси якої він представляє, до того ж він повинен мати повноваження на ведення справи в суді, користуватися комплексом процесуальних прав та обов'язків, якими наділяється ця особа.

На практиці мають місце такі дискусійні моменти, які стосуються такого питання, наприклад чи може особа мати в справі декількох представників, чи з огляду на буквальний аналіз ч. 1 ст. 56 цього Кодексу, слово «представник» вживається в однині, тому особа може мати лише одного представника. Практика розгляду адміністративних справ свідчить, що особа може мати два й більше представників. Необхідно зазначити, що інтереси юридичних осіб представляють їхні органи. Останні повинні діяти в межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням. Проте це не виключає можливість представляти юридичні особи представниками. Але таке представ­ництво можна застосовувати щодо колективних органів, які наділя­ються повноваженнями вирішувати найважливіші питання.

Отже, представництво є правовим інститутом, який опосередковує відносини, що виникають у зв'язку з діяльністю однієї особи від імені та в інтересах іншої особи, спрямованої на реалізацію прав та обов'язків того, кого представляють. Слід зазначити, що процесуальне представ­ництво в адміністративному судочинстві має свою специфіку, яка проявляється в тому, що це є процесуальною діяльністю особи (представника), спрямованої на захист публічних суб'єктивних прав та інтересів іншої особи, яка бере участь у справі, публічних інтересів, а також сприянні адміністративному суду в з'ясуванні об'єктивної істини в конкретній адміністративній справі, в прийнятті обґрунто­ваного, справедливого і законного рішення, яке базується на принци­пах адміністративного судочинства.

Відповідно до ч. 1 ст. 56 цього Кодексу - адміністративне проце-суальне представництво представляє правовідносинами, у яких одна особа (представник) на підставі повноважень, наданих їй договором або законом, вчиняє в адміністративному судовому процесі процесуальні дії, які спрямовані на захист прав та інтересів іншої особи, а також публічних інтересів. В цьому контексті важливо зазначити, що процесуальне представництво - це не одне правове відношення, а ціла система, яка містить як внутрішні правовідносини, так і зовнішні.

  Щодо внутрішніх відносин представництва, то вони складаються між особою, яку представляють, і представником: 1) націлені на упорядкування правових зв'язків між особою, яку представляють, і судом, тобто мають організаційні властивості; 2) щодо цих зв'язків мають допоміжний характер; 3) з'являються і реалізуються з метою здійснення і захисту прав та інтересів особи, яку представляють, а не в інтересах представника. Натомість зовнішні відносини представництва мають такі різновиди: 1) інформаційний характер відносин між представником і судом. Наприклад, представник повідомляє третю особу про те, що він має повноваження діяти від імені особи, яку представляє; 2) відносини як результат дій представника (відносини між особою, яку представляють, і судом).

Таким чином, з огляду на аналіз коментованої частини статті, внутрішні і зовнішні відносини представництва пов'язані. Зазначене і зумовлює те, що дії, вчинені представником, безпосередньо створюють, змінюють, припиняють права та обов'язки особи, яку він представляє. Проте внутрішні і зовнішні правовідносини представництва належать до різних галузей права. Внутрішні правовідносини представництва вилежать до матеріального права і мають матеріально-правовий характер. Це означає, що вони ґрунтуються на договорі доручення, факті родинних зв'язків або на законі. Натомість зовнішні право­відносини представництва належать до адміністративного процесуаль­ного права і регулюються норами Кодексу адміністративно судочинства України.

Слід звернути увагу на те, що представництво в адміністративному судовому процесі має істотні відмінності від того, що встановлене нормами цивільного права: 1) за метою; 2) за функціями; 3) за Характером правовідносин; 4) за змістом правовідносин; 5) за колом осіб, що мають право бути представниками.

2. Відповідно до ч. 2 ст. 56 Кодексу адміністративного судочинства України представником може бути фізична особа, яка відповідно до ч. І от, 48 цього Кодексу має адміністративну процесуальну дієздатність. Це означає, що представником сторони або третьої особи може бути фізична особа, яка здатна особисто здійснювати свої адміністративні процесуальні права та обов'язки, яка досягла повноліття і не визнана судом недієздатною і має належно посвідчені повноваження на  здійснення представництва в адміністративному суді. Таким чином, представником в суді може бути адвокат або інша особа, яка досягла вісімнадцяти років і має адміністративну процесуальну дієздатність.

Отже, за загальним правилом представниками можуть бути повнолітні, тобто особи, які досягли до моменту представництва вісімнадцятирічного віку. Винятком є батьки, які щодо своїх дітей не лише можуть, але й повинні виконувати функції законних представ­ників і в тих випадках, коли вони самі є неповнолітніми.

Слід зазначити, що до певних категорій осіб можливість бути представником обмежена. Так, згідно зі ст. 41 Цивільного процесуаль­ного кодексу України не можуть бути представниками в суді особи, які діють у цьому процесі як секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок. Також не можуть бути представниками в суді судді, слідчі, прокурори, крім випадків, коли вони діють як представники відповідного органу, що є стороною або третьою особою в справі, чи як законні представники. Не може також бути у справі представником одна й та сама особа, яка одночасно є представником іншої сторони, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору або беруть участь у справі на другому боці.

3. Відповідно до ч. З ст. 56 Кодексу адміністративного судочинства України представники беруть участь в адміністративному процесі на основі договору або закону. Це означає, що підставами виникнення правовідносин представництва згідно з ч. З коментованої статті є тільки договір або закон. Отже, підставами виникнення представництва як правового відношення, так само, як і підставами виникнення повноваження слід вважати: волевиявлення представника і того, хто бажає мати представника, відображене у договорі та законі.

Частиною 3 коментованої статті введено обмежений перелік підстав представництва в адміністративному суді: 1) представництво може ґрунтуватися на договорі; 2) представництво може ґрунтуватися на законі. Отже, з огляду на ч. 1 зазначеної статті, тут йдеться про добровільне представництво, таке, що ґрунтується на договорі, та законне представництво, таке, що ґрунтується на законі. Це свідчить про те, що залежно від того, яке було волевиявлення сторін для виник­нення правовідносин представництво поділяється на два види: 1) обов'язкове представництво, яке зумовлене законом і не залежить від волі того, кого представляють; 2) добровільне, яке ґрунтується на волі довірителя і яке визначає повноваження представника і залежить як від волі того, кого представляють, так і від волі того, кого представ­ляють.

Слід зазначити, що добровільне представництво за своїм характером належить до приватноправового. Натомість обов'язкове представництво може бути як приватноправовим, так і публічно-правовим (але частіше публічно-правовим). Це пояснюється підставами виник­нення представництва, значенні волі сторін для виникнення представництва межах розсуду представника у виборі своєї поведінки для того, щоб бути представником. Якщо підставою виникнення добровільного представництва є категорія приватного права - договір, то для обов'язкового (законного) представництва підставами є категорії публічного права: адміністративний акт, прямий припис закону тощо.

Слід звернути увагу на те, що для коментування зазначеної частини статті має значення такий поділ при характеристиці суб'єктного складу представництва категорії суб'єктів: 1) той, кого представляють (сторони, третя особа); 2) представник; 3) суд. Такий поділ чітко визначає суб'єктний склад представництва. Натомість у разі обов'язко­вого представництва тим, кого представляють може бути й недієздатна особа, бо її воля значення не має. У випадку, коли йдеться про добровільне представництво, яке ґрунтується на волевиявленні сторін, То тут мають бути дотримані певні вимоги: 1) при добровільному представництві припускається наявність і дієздатності того, кого представ­ляють (це пов'язано з тим, що він виражає свою волю, обираючи представника); 2) при добровільному представництві припускається наявність дієздатність представника, який є ще одним учасником внутрішніх правовідносин представництва.

Натомість у разі обов'язкового представництва, де є публічно-правовий елемент, воля представника для встановлення внутрішніх правовідносин представництва не має значення. Проте коли йдеться про добровільне представництво, яке є результатом договору між ним і тим, кого представляють, то воля представника і того, кого представляють має визначальне значення.

4. Відповідно до ч. 4 ст. 56 Кодексу адміністративного судочинства України права, свободи та інтереси малолітніх та неповнолітніх осіб, які не  досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді їхні законні представники - батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Це означає, що зазначена частина статті регулює участь в адміністративному судочинстві законних представників, процесуальна діяльність яких іменується представництвом. У теорії адміністративного судочинства законне представництво іменується як необхідне, обов'язкове. Воно виникає на підставі закону, правового припису тощо.

Отже, з огляду на положення з ч. 4 коментованої статті, права, свободи та інтереси малолітніх та неповнолітніх осіб, які не досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, а та­кож недієздатних фізичних осіб, захищають у суді їхні законні представники, до яких належать батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Таким чином, функції законних представників в адміністративному суді у конкрет­них адміністративних справах виконують батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Слід зазначити, що характерною особливістю представництва за законом (обов'язкового представництва) є його функціональна спрямованість на захист прав і законних інтересів осіб, які внаслідок малоліття, недоумства або душевної хвороби не можуть піклуватися про себе самі, а тому є недієздатними (ст. 39 ЦК України) або лише частково дієздатними (ст. 31 ЦК України). Це обумовлено тим, що воля таких осіб для вирішення питання про необхідність представництва їхніх інтересів в адміністративному суді у конкретній справі з зовнішньої сторони не має значення.

Таким чином, законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей є батьки. Зазначені положення закріплені не лише у ЦК України, але й у СК України. Таке право батьків представляти своїх малолітніх та неповнолітніх дітей ґрунтується на такій склад­ній юридичній сукупності: 1) як норма закону і подія (народження дитини); 2) на наявності акта цивільного стану (шлюбу батька з матір'ю дитини); 3) правочину (заява про визнання себе батьком дитини за відсутності шлюбу з матір'ю); 4) рішення суду про визнання батьком дитини.

Законними представниками малолітніх та неповнолітніх дітей можуть бути також усиновлювачі, які за своїм правовим становищем прирівнюються до батьків, їхнє право на представництво ґрунтується на нормі закону та рішенні про усиновлення.

Слід зазначити, що виникнення повноваження представництва в опікуна ґрунтується на положеннях ч, 2 ст. 242 ЦК України, згідно з якою опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною, а також на адміністративному акті (рішення про призначення опікуном). Все це свідчить, що в сукупності ці юридичні факти є достатньою умовою виникнення в опікуна повноваження для діяльності як законного представника. Тому під час здійснення ним діяльності від імені опікуваного в адміністративному суді стосовно конкретної адміністративної справи останньому необхідно подати відповідний документ головуючому в справі про призначення його опікуном.

б. Відповідно до ч. 5 ст. 56 Кодексу адміністративного судочинства України права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб, які досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати в суді їхні законні представники - батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Суд може залучити до участі у таких справах вІдповідно неповнолітніх осіб, непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена. Це означає, що Ч. б коментованої статті встановлюється правило, відповідно до якого навіть досягнувши віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб, а також «працездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, також можуть захищати в суді їхні законні представ­ники, якими, зокрема, можуть бути: батьки, усиновлювачі, опікуни, Піклувальники чи інші особи, визначені законом. Суд може залучати до таких справ відповідно неповнолітніх осіб, непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена.

6.  Відповідно до ч. 6 ст. 56 Кодексу адміністративного судочинства України суд з метою захисту прав, свобод та інтересів неповнолітніх осіб, які досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, та які беруть участь у справі, може залучити до участі у справі їхніх законних представників. Це означає, що цією частиною статті встановлено положення, відповідно до якого суд з метою захисту прав, свобод та інтересів неповнолітніх осіб, які досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна діє­ здатність, непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена та які беруть участь у справі, може

вилучити до участі у справі їхніх законних представників. Отже, в коментованій нормі йдеться про ініціативу суду в межах встановлених закономзалучати до участі в конкретній адміністративній справі іконних представників.

7.  Відповідно до ч. 7 ст. 56 Кодексу адміністративного судочинства України законним представником органу, підприємства, установи,

організації в суді є його керівник чи інша особа, уповноважена законом,положенням, статутом. Це означає, що коментована частина статті цього Кодексу визначає, що законним представником органу, підприємства, установи, організації в суді є його керівник чи інша особа, уповноважена законом, положенням, статутом здійснювати представництва. Слід зазначити, що повноваження керівників та інших осіб органів, підприємств, установ та організацій, які висту­пають як одноособові органи, підтверджуються документами, що посвідчують їх службове становище.

Таким чином, коментуючи положення ч. 7 цієї статті, слід зазначити, що законодавець зробив у ній акцент на представництві юридичних осіб. Тобто він зазначає, що їх інтереси представляють керівники чи інші особи, уповноважені на це законом.

8. Відповідно до ч. 8 ст. 56 Кодексу адміністративного судочинства України як законні представники діють також органи та інші особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. Це означає, що згідно з зазначеної частини коментованої статті, як законні представники діють також органи та інші особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. Таке представництво широко застосовується в судовій практиці і може здійснюватися особами, перелік яких встановлений чинним законо­давством. Так, представництво може здійснюватися членами органів управління, працівниками державних підприємств, установ, органі­зацій в адміністративних справах, сторонами яких є ці підприємства, установи та організації.

Необхідно звернути увагу і на те, що законними представниками своїх членів можуть бути також різні громадські організації. Так, зокрема, громадські об'єднання за Законом України «Про об'єднання громадян* від 16 червня 1992 р. мають право представництва і захисту своїх прав, а також законних інтересів своїх членів і учасників, інших громадян в органах державної влади, органах місцевого самовряду­вання та громадських об'єднаннях. Також у справах службовців та осіб, захист прав та інтересів яких здійснюється професійними спілками, процесуальними представниками в адміністративному суді в окремих адміністративних справах можуть бути уповноважені цих професійних спілок.

Необхідно також звернути увагу на те, що з метою надання кваліфікованої юридичної допомоги представництво може також здійснюватися адвокатами у справах громадян України, іноземців або юридичних осіб.        Крім того, як це випливає із буквального тлумачення ч. 8 коменто- ваної статті, до представництва в окремих адміністративних справах відповідний адміністративний суд може допустити й інших осіб, наприклад, родичів, інших осіб, що володіють фаховими знаннями і здатні надати допомогу в захисті прав та інтересів, якщо це не суперечить чинному законодавству.

9. Відповідно до ч. 9 ст. 56 Кодексу адміністративного судочинства України в разі відсутності представника у сторони чи третьої особи, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності, а також у разі, якщо законний представник цих осіб не має права вести справу в суді на підставах, встановлених законом, суд зупиняє провадження в справі та ініціює перед органами опіки і піклування чи іншими органами, визначеними законом, питання про призначення чи заміну законного представника. Це означає, що зазначеною частиною статті нормований порядок заміни неналежного представника або призначення представ­ника в разі його відсутності. Інакше кажучи, цією нормою встановлено, що у разі відсутності представника у сторони чи третьої особи, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності, суд зупиняє провадження в справі та ініціює перед органами опіки і піклування чи іншими органами, визначеними законом, питання про призначення законного представника. Крім того, тут регламентуються такі самі дії,але щодо заміни представника, які здійснюються судом і у випадку, якщо законний представник цих осіб не має права вести справу в суді на підставах, встановлених законом.

Слід зазначити, що представник зобов'язаний вчиняти дії в інтересах особи, яку він представляє. Попри те, що представник самостійно здійснює права особи, яку він представляє, все ж таки адміністративний суд має право контролювати здійснення ним цих прав на предмет відповідності інтересам особи, яку представник пред-ставляє. Це має суттєве значення особливо у випадках відсутності у неї адміністративної процесуальної дієздатності. В тому випадку, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє, суд може залучити відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.