130. Турецько-грецькі відносини

Стосунки цих двох країн завжди були дуже напруженими, і особливо загострились в XIX – початку ХХ ст.: грецька війна за незалежність, Перша Балканська війна, Перша світова війна, зрештою – найкривавіша греко-турецька війна 1921-1923 років . В результаті сотні тисяч турок були вигнані з районів, що ввійшли до складу Греції, а сотні тисяч греків змушені були залишити місця, які в підсумку залишилися в складі Туреччини. До середини ХХ століття Кіпр під британським пануванням залишився останнім районом зі змішаним греко-турецьким населенням.

Як ще один фактор посилення греко-турецьких суперечностей слід назвати Лозаннський мирний договір 23 липня 1923 року, за умовами якого колишня Османська імперія відмовлялася від усіх своїх європейських територій, за винятком Східної Фракії. Анкара за ним відмовлялася від своїх прав на острів Кіпр. Що ж до островів Егейського моря, то вони були розділені між Грецією та Італією, яка отримала острови Додеканесу, розташовані поряд з південним узбережжям Анатолійського півострова. Найбільші острови Егейського моря – Самофракі, Лемнос, Лесбос і Хіос разом із меншими острівцями відійшли до Греції. Фактично означена мирна угода, за якою було здійснено розподіл володінь переможеної Османської імперії, і заклала перший камінь у територіальні суперечки двох країн.

Наступним кроком у поповненні комплексу проблем стало підписання 1947 року в Парижі мирного договору з Італією, за яким усі острови Егейського моря перейшли під суверенітет Греції. Важливим пунктом статті 14 цієї угоди було те, що острови Додеканесу мали бути демілітаризовані. Під час підписання договору на протести Туреччини переможці уваги не звертали. Очевидно, це й стало причиною жорсткої політики Анкари щодо населення островів, які належали Туреччині, але були заселені греками. Уже у вересні 1955 року в Стамбулі було спровоковано погроми грецького населення, що спричинило зменшення грецької діаспори в місті з 120 тисяч до 2 тисяч чоловік. У 1958 році турецький уряд заборонив Грецький союз Константинополя – культурно-просвітницьку організацію. В 1964 році Туреччина односторонньо денонсувала Договір про торгівлю і навігацію від 1930 року. Того ж року із Туреччини було вислано всіх громадян Греції, а на турецьких островах Імброзі і Тенедосі стала проводитися політика, яка призвела до зменшення там грецького населення з 8 тисяч до 250-300 чоловік. Разом з тим, формально і фактично відносини між двома країнами залишались мирними. В кінці 60-х та в 70-х роках почалася нова хвиля греко-турецьких суперечностей, насамперед економічного і військово-стратегічного характеру. В листопаді 1973 року офіційна турецька газета “Gazette” оприлюднила карту територій, на які було видано ліцензії для розвідки нафти. Незабаром у цей район було відправлено дослідницьке судно, яке почало розвідку на шельфі, який грецька сторона вважала своїм. Спір щодо демілітаризації континентального шельфу Егейського моря продовжується й досі. Причому обидві країни мотивують свої позиції нормами міжнародного права. Грецька сторона наполягає на тому, що острови Егейського моря є продовженням ділянок суші, які, згідно з положенням Конвенції про морське право від 1982 року, мають право на свій континентальний шельф. Турецька ж сторона базує свої аргументи на тому, що континентальний шельф є морське дно – від берегової лінії до того місця, де глибина сягає 200 метрів. А оскільки глибини біля берегів більшості грецьких островів, розташованих уздовж анатолійського узбережжя, не перебільшують вказаних, то ці острови і шельф є продовженням материка, а саме – його анатолійської частини. Наступне загострення у відносинах двох країн відбулося в 1975 році, коли Греція оголосила про розширення своїх територіальних вод до 12 морських миль, факт чого Анкара вважала casus belli, оскільки територіальні води грецьких островів у такому випадку, блокували б три із п’яти Егейських портів Туреччини. Далі, в 1989 році Анкара оприлюднила закон “Про пошуки і рятування”, який розширював її компетенцію аж до середини Егейського моря.

Початок 90-х років ознаменувався глобальними геополітичними змінами, що знайшло своє відображення в стосунках Туреччини та Греції та їх співвідношенні сил. Зникнення Радянського Союзу як постійного фактора загрози для Заходу, швидке економічне посилення Туреччини привели до значної активізації зовнішньої політики Анкари. Ще в 1991 році Т. Озал зробив кілька заяв щодо спірного статусу островів Егейського моря. З наміром продемонструвати свою “політичну волю” Анкара розробила, а в 1994 році ввела в дію інструкцію про обмеження проходу торгових суден через чорноморські протоки, мотивуючи це екологічною обстановкою в Мармуровім морі, хоч режим проток регламентується Конвенцією Монтре 1936 року. В 1994 році відбулася нова серія інцидентів щодо 12-мильної зони територіальних вод Греції. Вона досягла свого апогею в 1995 році. 8 червня 1995 р. Турецький парламент санкціонував будь-які дії уряду, включаючи військові, якщо Греція здійснить розширення своїх територіальних вод. У грудні 1995 р. Турецьке судно увійшло в води грецького острова Імія (архіпелаг Додеканес). Офіційна Анкара заявила, що вказаний район не є територіальними водами Греції. Випадок на острові Імія набув дещо символічного характеру: час від часу представники однієї з сторін висаджувалися там, знімали державний прапор своїх візаві і піднімали свій.

Энергетический коридор Восток-Запад и в особенности его нефтяная составляющая будет иметь большую осмысленность, если в данном глобальном проекте примет участие Греция как потребитель энергоресурсов и транзитная страна. В данных публикациях и аналитических работах Греция практически не упоминается, но несомненно в планах США имеются намерения использовать энергетический фактор в урегулировании турецко-греческих отношений. Турция, также, весьма заинтересована в сотрудничестве с Грецией, как транзитной страной.

Турция уже завершила консультации с Грецией, чтобы довести планируемый газопровод из Азербайджана (Баку-Тбилиси-Эрзурум) до территории Европейского Союза. Однако Греция предпринимает инициативы по организации импорта российского газа через территорию балканских стран – Болгарии, Македонии и других. Греция не может надеяться на то, что в Турции окажутся ресурсы газа, достаточные для реэкспорта. Максимум, на что могут надеяться греки – альтернативное, побочное импортирование газа из Турции. Но вряд ли эти ресурсы позволят направлять их транзитом в европейские государства. Но ставить себя в зависимость от Турции по столь важной позиции, как энергетика, Греция не согласится. Несмотря на некоторые успехи в урегулировании греко-турецких отношений, комплекс проблем в данных отношениях достаточно велик и разнообразен. Даже если предположить, что Греция и Турция сумеют договориться непосредственно по своим проблемам, то остается проблема Кипра, которая так и не была решена, несмотря на гигантские усилия ООН, Европейского Союза и США весной 2004 г. В связи с этим, греко-турецкие отношения, также, выступают заметным ограничителем в надежности Турции как ведущего партнера в глобальном энергетическом проекте.