37. Підходи кнр до вирішення тайванського питання 1980-2000 роки.

Китайська сторона у 80-х роках вказує на те, що у взаєминах КНР і США «постійно існує темна тінь». Такою проблемою є острів Тайвань.

Після нормалізації відносин з КНР США припинили офіційні дипломатичні зв'язки з Тайванем і анулювали війсь­ковий договір з ним. Формально було визнано, що Тайвань є частиною Китаю. Це визнання підтверджене і спільним комюніке від 15 грудня 1978 р., на базі якого були відновлені дипломатичні відносини між Пекіном і Вашингтоном. Варто звернути увагу на форму цього визнання: «Уряд США бере до уваги, що Китай єдиний, і Тайвань - частина Китаю». Це створювало можливість для маневрів Вашингтона, що знай­шло підтвердження у його практичних діях. Зокрема, услід за цим припинилося широке економічне й інше співробіт­ництво між США і Тайванем, а у квітні 1979 р. американ­ський Конгрес прийняв «Акт про взаємовідносини з Тайва­нем», в рамках якого був створений Американський інститут із Тайваню, наділений багатьма функціями закритого 1 трав­ня 1979 р. посольства США в Тайбеї. Конгрес підтвердив незмінність американсько-тайваньських відносин, що набу­ли «неофіційного характеру». Вказаний закон містив попе­редження відносно того, що збройне зазіхання Пекіна на Тайвань «викличе серйозне занепокоєння США», і це фак­тично припускає можливість здійснення США воєнних заходів щодо КНР. У серпні 1982 р. було підписане спільне комюніке КНР і США про позицію обох країн щодо Тайва­ню. Слід зазначити і те, що всі наступні заяви американських офіційних осіб зводилися до того, що Пекін представляє «єдино законний уряд Китаю» і що США зацікавлені у мирному вирішенні проблеми між Пекіном і Тайбеєм. Проте протягом більше 10 років ця проблема перебувала в заморо­женому стані.

У 1992 р китайське керівництво розпочало переговори з Тайванем про мирне воз’єднання. Ситуація загострилася влітку 1995 р., коли Президент «Республіки Китай на Тайвані» Лі Денхуей здійснив неофі­ційний візит до США. Пролунали взаємні звинувачення в надто різкій формі. Американську позицію визначала пове­дінка Конгресу, в якому домінували республіканці. Вони й виступили на захист Тайваню аж до розриву дипломатичних відносин з КНР. І незважаючи на те, що адміністрація В. Клінтона поводила себе більш стримано в цих подіях і навіть намагалася згладити поведінку конгресменів, насправді у своїй стратегії і уряд, і Конгрес єдині: перешкодити об'єднанню Тайваню з КНР.

Візит президента Тайваню до США спричинився до по­гіршення американсько-китайських відносин, що тривало протягом року. Але Вашингтон змушений був відступити. На форумі АТЕС у Манілі в листопаді 1996 р. під час зустрічі президентів Цзянь Цземіня і В. Клінтона відбулося при­мирення між двома країнами.

У 1999 р тайванський президент Лі Денхуей заявив, що Тайвань та КНР – дві різні держави по обидва боки Тайванськох протоки. В 200 р президентом Тайваня став Чєнь Шуйбянь, який запропонував провести референдум щодо незалежності острову. А в 2005 р Загальнокитайські збори народних представників ухвалили Закон про протидію розколу країни. Цей документ передбачає, що КНР може застосувати „немирні чи будь-які інші необхідні заходи для захисту свого суверенітету та територіальної цілісності”. Фактично він законодавчо закріплює можливість застосування сили, у разі спроб проголосити відділення острову від „батьківщини”. Реакція США на закон – передбачаючи прийняття такого закону, США вмовили Японію включити Тайвань до зони спільних стратегічних інтересів двох країн, які перебувають у двосторонньому оборонному союзі, крім того він протиречить американському закону „Про безпеку Тайваня”, де говориться про неможливість застосування сили для вирішення тайванського питання. У відповідь на дії Вашингтону та Японії прем’єр-міністр КНР Вень Цзябао закликав їх утриматися від прямого чи непрямого втручання до тайванської проблеми, яка є „внутрішньою справою КНР”. Зрештою, позиція КНР досі лишається незмінною.