113. Ірак у міжарабських мв.Боротьба Багдада за лідерство в араб світі.

Війна з Іраном кардинально змінила оцінку Баасом загроз для арабської єдності. До 80-го р. лідери Баасу визначали сіонізм як головну загрозу арабському націоналізму. Відразу після початку війни стало зрозуміло, що іранський націоналізм становить головну загрозу для арабських держав. Перебуваючи у стані війни, Ірак змушений був примиритися з Єгиптом та пом’якшити свою раніше безкомпромісні позицію щодо Ізраїлю. Позаяк це примирення було декларативним та умовним, адже у 1979 р. Ірак піддав Єгипет остракізму через визнання Ізраїлю та підписання з ним сепаратної мирної угоди. В ході війни з Іраном Єгипет перетворився зі зрадника на дуже цінного союзника. Єгипетські заводи виробляли боєприпаси та військове спорядження для іракської армії, а єгипетські робітники замінили на виробництві іракських, що були мобілізовані. На початку 84 р. Ірак офіційно закликав до повернення Єгипту до панарабських організацій, а у 87 навіть здійснив спробу повернення Єгипту до Ліги арабських держав. Також Баас відмовився від колишньої ворожості по відношенню до таких країн як Йорданія, Марокко та Арабська республіка Ємен. Йорданія, меншою мірою ніж Єгипет, постачала військове обладнання, в тому числі таки, до Іраку і слугувала проміжним пунктом для поставок, що здійснювалися до Іраку. Найбільш важливими в ідеологічному сенсі мали ті наслідки війни, що потягли за собою еволюцію поглядів Баас на палестинську проблему. До 80-го р. Ірак виступав проти будь-яких переговорів, що мали призвести до створення палестинської держави на окупованих Ізраїлем територіях Північного берегу та сектору Газа на тій підставі, що ці території складають лише частину історичних палестинських земель. Відповідно, Ірак підтримував екстремістські палестинські угруповання, позиції яких розходились з політикою ОВП. Таким чином Ірак надав фінансову та військову допомогу Палестинському Народному фронту, палестинському визвольному фронту та арабському визвольному фронту. Остання навіть була заснована БААСом в 1969 р. На додачу, Ірак сподівався встановити контакти з різними палестинськими терористичними угрупованнями такими як «Спеціальне військове крило» Фронту визволення Палестини, «Чорним червнем», Арабською організацією 15-го травня та організацією Абу Нідаля. Починаючи з 80-х років Ірак поступово відійшов від своєї непримиренної позиції невизнання Ізраїлю. У 83 р. лідери БААС де-факто визнали поділ Палестини 1948 р., офіційно заявивши, що допускають можливість проведення переговорів з Ізраїлем щодо мирного врегулювання арабо-ізраїльського протистояння. Відповідно, Ірак розірвав зв’язки з палестинським екстремістськими угрупованнями, включаючи Організацію Абу Нідаля, якого було вислано з країни того ж 83 року. Він згодом переніс свою штаб-квартиру до Сирії. Ірак почав підтримувати офіційні палестинські політичні сили ,що виступали за переговори щодо створення Палестинської держави. Було поновлено представництво ФАТХу в Багдаді. Арафат, потенційне вбивство якого за приписану йому зраду палестинського народу таємно заохочувалось Іраком в кінці 70-х, був навіть запрошений відвідати цю країну. Така дії підходів позначили фундаментальну зміну політичних підходів БААС. У 86 баасити стверджували, що палестинці самі мають визначити природу своїх стосунків з Ізраїлем.

Складними були відносини з ворожим до БААС урядом Сирії. Незважаючи на те, що були періоди потепління стосунків, такі, наприклад, коли відразу після завершення арабо-ізраїльської війни у жовтні 1973 р., або у жовтні 1978 р., коли Ірак та Сирія спільно виступили проти намірів Єгипту підписати сепаратну мирну угоду з Ізраїлем,- в цілому уряди зберігали вороже ставлення один до одного. Відносини почали знову погіршуватись в кінці 80-х відразу по закінченню війни з Іраном. Сирія критикувала Ірак за відвернення уваги арабських держав від справжнього ворога (Ізраїлю) та за напад на Іран, який нібито підтримував ідею арабської єдності. У 81 із звинуваченнями у підтримці антиурядових угруповань одна одної відносини погіршились ще більше. У 82 Сирія закрила свої кордони з Іраком та перекрила потік іракської нафти через нафтопроводи, прокладені сирійською територією до середземноморських портів. Блокування експорту нафти стало справжнім шоком для економіки. Ірак розцінив це як підтвердження фактичного союзницького статусу з Іраном в ході війни. Така ворожість між Сирією та Іраком стала предметом серйозного занепокоєння арабських держав. Йорданських король Хусейн зокрема намагався примирити двох лідерів. Незважаючи на те, що його посередницькі зусилля в організації зустрічі Саддама Хусейна та Хафіза аль Асада мали успіх на початку 87-го р., ці переговори визначальним чином не вирішили питань, що розділяли дві країни. Дипломатичні зусилля Йорданії та Саудівської Аравії також мали результатом відвідання обома президентами самміту Ліги арабських держав в Аммані в листопаді 87-го р. Іракська сторона висловила гостре невдоволення тим, що Сирія застосувала свій вплив для недопущення ухвалення Лігою санкцій проти Ірану. Ворожість, що розділяла іракські та сирійські угруповання, знову виявила своє глибоке коріння із закінченням ірано-іракської війни.

114. Ірано-іракська війна.

Причини:

· суперечки з прикордонних питань;

· розбіжності політичного, релігійного й національного характеру;

· внутрішньо­політичні, економічні й соціальні проблеми Ірану та Іраку;

· співвідношення сил на Близькому та Середньому Сході.

Витоки відчуження між Іраком та Іраном походять з середньовіччя, з часів, коли їх прикордонні райони стали об'єктом боротьби між Османською та Персидською імперіями.

У березні 1975 p. було підписано так звану «Алжирську угоду» у формі спільного комюніке. Вона передбачала остаточне врегулювання усіх проблем, включаючи демаркацію сухопутних кордонів на підставі Константинопольского протоколу 1913 p. 13 червня 1975 p. в Багдаді було укладено Договір про державні кордони та добро­сусідські відносини. Він торкався проблем демаркації сухопутних й демілітаризації річкових кордонів, забезпе­чення безпеки на ірано-іракських кордонах.

У другій половині 70-х pp., й особливо після рево­люції в Ірані у 1979 p. відносини між двома країнами знач­но погіршилися. Ірак, скориставшись революційними подіями у Ірані, вирішив повернути собі спірні території, які він віддав у 1975 p.

17 вересня Ірак проголосив, що він анулює «Алжирську угоду» та Договір 1975 p., a 22 вересня розпочав воєнні дії на іранській території. Конфлікт переріс у війну, що три­вала вісім років (1980-1988). Обидві сторони зазнали знач­них матеріальних збитків.

Ірано-іракська війна негативно вплинула на ситуацію на Близькому й Середньому Сході. Ескалація військових дій, «танкерна війна» у Затоці, значне нарощування там іноземної військової присутності призвело до загрозливої інтернаціоналізації конфлікту.

Численні спроби врегулювання конфлікту здійсню­валися ООН, Рухом неприєднання, Організацією Ісламська Конференція, Лігою арабських держав.

Нарешті, коли ситуація на фронтах зайшла у глухий кут, Іран погодився взяти резолюцію Ради Безпеки ООН № 598 за основу мирного врегулювання.

У вересні 1990 p., у зв'язку з необхідністю передис­локації військ з ірано-іракського кордону на територію Кувейту, Ірак погодився на врегулювання усіх спірних питань з Іраном, прийнявши його умови.