64. Становлення зовнішньої політики Індонезії у другій половині 1940-1950-і рр.

Національно-визвольний рух в Індонезії отримав потужний поштовх на останньому етапі Другої світової війни. В останні її тижні, 17 серпня 1945 р., японці дозволили місцевим націоналістам проголосити незалежність країни, лідером якої став Ахмед Сукарно. Британ.війська, що займалися роззброєнням японських гарнізонів на 17,5 тис. островів Малайського архіпелагу загальною площею 1,8 млн. кв. км, де-факто визнали уряд А.Сукарно, оскільки не бажали створювати собі додаткових проблем.

Однак колишня метрополія - Нідерланди не бажали примиритися з утратою великої та багатої колонії. У листопаді 1945 р. підписано індонезійсько-нідерландську угоду про створення Сполучених Штатів Індонезії, що зберігали досить невизначений зв'язок із Амстердамом. Упродовж наступних місяців, перекинувши до колишньої колонії значні військові та поліцейські сили, Нідерланди вдалася до військової операції з метою повернення повного контролю над Індонезією. Широкомасштабні військові дії, що почалися в липні 1947 р., були успішними для голландців, однак викликали гучний міжнародний осуд. Незважаючи на те, що нідерланд. армія контролювала Джакарту й усі головні міста країни, влітку 1949 р, метрополія змушена була залишити архіпелаг. 27 грудня 1949 р. Індонезія отримала міжнародно визнану незалежність.

В перші роки існування незалежної унітарної ін­донезійської держави її зовнішня політика мала прозахідну орієнтацію. В цей період наочно виявилися переорієнтація Індонезії на США та її відхід від Нідерландів. У лютому 1952 р. уряд Сукимана таємно від парламенту зробив спробу укласти зі США угоду про «взаємне забезпечення безпеки», яка передбачала отримання американської економічної й військової допомоги. Коли американо-індонезійський договір про «взаємне забезпе­чення безпеки» набув широкого розголосу, уряд Сукимана мусив піти у відставку. В той період найінтенсивншіі кон­такти Індонезія встановила з Індією. В 1950 р. президент А. Сукарно і прем'єр Д. Неру обмінялися державними ві­зитами. В серпні того ж року в Індонезію прибув посол КНР.

У середині 50-х років основні напрями міжнародної діяльності Індонезії полягали в боротьбі за мир і безпеку в Азії, в неучасті у військово-політичних блоках і союзах. Неприєднання було однією з відправних точок індоне­зійської зовнішньої політики в 1955—1965 рр., хоча про­тягом цього десятиріччя вона проводилася не завжди послідовно. Прийняття Індонезією проголошених у Бан­дунзі принципів мирного співіснування і співробітництва сприяли здійсненню країною активної й незалежної зов­нішньої політики.

Індонезія активно розвивала зв'язки з Індією. 29 груд­ня 1955 р. дві країни підписали договір про дружбу, а невдовзі — угоду про культурне співробітництво термі­ном на 10 років. 28 лютого 1956 р. була підписана індонезійсько-індійська угода про взаємну допомогу у сфері військово-повітряних сил, яка передбачала підготовку індонезійських офіцерів в Індії й обмін військовим спо­рядженням.

Особливу лінію зовнішньополітичної діяльності Індо­незії після Бандунзької конференції становили відносини з КНР. Протягом 1955—1957 рр. були закладені основи тісного співробітництва між двома країнами. Слід під­креслити, що, розвиваючи відносини з КНР, індонезійська сторона передусім прагнула виключити втручання Китаю в ЇЇ внутрішні справи та поставити відносини з ним на рівноправну основу.

Гостра політична боротьба в Індонезії в середині 50-х років навколо програм соціально-політичного розвитку висвітлила нездатність правлячих кіл вирішити такі важ­ливі питання, як стабілізація внутрішньополітичного ста­новища в країні, успішний розвиток економіки, поліп­шення умов життя населення та ін. На початку 1957 р. президент А. Сукарно висунув тезу «скерованої демок­ратії», тобто управління державою шляхом концентрації законодавчої й виконавчої влади в руках президента. Зовнішньополітичним завданням першочергової ваги для Індонезії в цей час залишалося завершення боротьби за Західний Іріан, що перебував під управлінням Нідерландів відповідно до рішення конференції «круглого столу» від 2 листопада 1949 р. У зв'язку з тим, що черговий розгляд питання про Західний Іріан на XII сесії ГА ООН у листопаді 1957 р. завершився безрезультатно, в урядових колах Індонезії визріло рішення про визволення Захід­ного Іріану без сприяння ООН. Відносини з Нідерлан­дами дедалі більше погіршувалися, в серпні 1960 р. уряд Індонезії розірвав з ними дипломатичні відносини. Загос­трення відносин з колишньою метрополією супроводжу­валося поглибленням внутрішньополітичної кризи в Ін­донезії, що вилилося в один з найнебезпечніших анти­урядових заколотів. Під загрозою опинилася єдність дер­жави, її безпека. В цій обстановці індонезійський уряд звернувся по підтримку до всіх дружніх країн. З мораль­но-політичною підтримкою Індонезії виступили СРСР, КНР, Індія, КНДР, ДРВ, ОАР.

У цей період зазнали змін відносини з Індією. Сукар­но явно претендував на лідерство в регіоні й ревниво ставився до успіхів Індії на міжнародній арені. Правлячі кола Індонезії почали інакше розцінювати незбіг поглядів 3 Індією з ряду питань, зокрема з проблем, пов'язаних з поверненням Індонезії Західного Іріану, з питань від­носин із КНР. Коли в 1959 р. різко загострились індій­сько-китайські відносини, Індонезія зайняла позицію мов­чазного спостерігача.