16. Японо-китайські відносини в 1990-2000-і рр.

Торгово-економічне співробітництво відіграє головну роль у системі японо-китайських відносин. Майже два десятиліття Японія втримує позиції провідного торговельного партнера Китаю. Він, у свою чергу, закріпив за собою друге місце після США в зовнішньоторговельному обігу Японії. Японо-китайська зустріч у верхах у жовтні 2000 р. у Токіо: підтвердила зацікавленість, особливо китайської сторони, надалі поглибленні економічного співробітництва. Прем'єр Держради КНР Чжу Жунцзи назвав як пріоритетні напрямки наступні: здійснення великих проектів розвитку в західних районах КНР; розширення співробітництва в сфері технологій й інвестицій; освоєння нових напрямків регіональної економічної взаємодії в Східній Азії. У Спільній декларації 1998 р. керівниками Японії й Китаю виражена готовність до «партнерства у дусі дружби й співробітництва» в XХ столітті. Однак поки це більше нагадує заяву про наміри. Як свідчить аналіз, дотепер японо-китайський політичний діалог не відрізнявся результативністю. Деякі проблеми залишаються неврегульованими із часів відновлення міждержавних відносин в 1972 р. Одна з них - територіальна суперечка про приналежності островів Сэнкаку (Дяоюйдао). Із середини 90-х рр. увага до них притягнуто у зв'язку з нібито наявними в районі покладами нафти. Гостроту ситуації додало рішення Токіо в 1996 р. про введення 200-мильної виняткової економічної зони навколо Японії, чим закріплювалися права Японії на острови. Якщо в колишні роки більше інцидентів виникало у зв'язку з використанням території островів, то тепер - прилягаючої акваторії, де діють китайські нефтепоисковые й інші судна. Не втратила актуальності для японо-китайських відносин і тайваньская проблема. Це можна пояснити, з одного боку, жорсткістю курсу Пекіна на возз'єднання КНР із Тайванем і прагненням одержати для цього дипломатичну підтримку від Токіо, з іншого боку - розширенням зобов'язань Японії в рамках альянсу зі США по веденню в надзвичайній ситуації воєнних дій у прилягаючим до Японії районах. Можливість поширення цих зобов'язань на Тайваньску протоку зустрічає різку негативну реакцію з боку керівників КНР. У японо-китайських відносинах не знята тема протиріч у військовій сфері. У ряді проблем, що піднімають - вимога китайської сторони про компенсації матеріального й морального збитку, завданого Китаю японською агресією. Японці ж уважають, що питання одержало дозвіл при нормалізації двосторонніх відносин.

17 Японо-азіатські відносини

У перші десятиліття періоду Мэйдзи в Японії користувалася популярністю «теорія відходу з Азії», висунута відомим просвітителем-західником Ю.Фукудзавой. Потім про неї зволіли забути. Створення сан-франциської системи безпеки, а потім завершення в 1952 р. американської військової окупації й відповідно періоду форсованої американізації поставили уряд перед необхідністю вироблення нової стратегії дій Японії в Азії. політика кабінетів Н. Кисни (1957-1960) позначила реальне повернення Японії в Азію, початок якому поклали історичні візити прем'єра в п'ятнадцять азіатських країн протягом одного тільки 1957 р. Саме в цей час широке поширення одержує формула «Японія - частина Азії». Активізація японської дипломатії в регіоні подобалася не всім, особливо з обліком того, що уряд очолював колишній «військовий злочинець категорії "А. Обставини перемінилися, особливо з початком складання в Азії «третьої сили», що зазначались на Бандунгськії конференції 1955 р., що й змусило американську дипломатію до більше гнучкого курсу в регіоні. Її основною метою стало не допустити подальше поширення впливу СРСР і комунізму в Азії. У досягненні цієї мети Сполучені Штати одержали надійного помічника в особі Японії. Перед Японією стояло ще одне важливе завдання: радикально виправити свій «імідж» у країнах Азії, збиток якому нанесла не тільки її політика військового років, але й наступні відповідні міри переможців. Антияпонські настрої стали насаджуватися в регіоні пропагандою союзників уже під час війни, але по-справжньому вони вкоренилися тільки в Південній Кореї й на Філіппінах. Інші країни, насамперед Південно-Східної Азії ( що утворили в 1965 р. АСЕАН), як і раніше ставилися до Японії з деякою недовірою, але віддавали перевагу її присутність впливу США й тим більше СРСР. Японія у свою чергу стала їх головним торговельним партнером й інвестором, і надавала їм значну допомогу.

18-19 ЗП Японії в 1960-1970 рр

Після окупації Сигэмицу повернувся в правлячу еліту як партійний лідер і депутат парламенту, але сприймався саме як дипломат-професіонал. Головними досягненнями тандема Хатояма-Сигэмицу стали відновлення дипломатичних відносин зі СРСР й європейськими соціалістичними країнами, початок неофіційної нормалізації відносин із КНР (цьому сприяли також колишній міністр закордонних справ Х.Арита й діяч ЛДП К.Мацумура) і, нарешті, прийняття Японії в ООН. Мова Сигэмицу на сесії Генеральної Асамблеї наприкінці 1956 р. стала останнім публічним виступом міністра. Нормалізація відносин з Москвою й готовність прем'єра йти на поступки щодо колишніх вимог (насамперед територіальних) при підготовці мирного договору викликали напругу в Токіо й змусили кабінет піти у відставку, хоча справа була вже зроблена.

Після короткочасного перебування у влади уряду Т.Исибаси новим прем'єром став Н.Кисни, що був міністр торгівлі й промисловості в кабінеті Тодзе й теж «військовий злочинець категорії А». Формально продовжуючи політикові орієнтації на США, він уже в одній з перших офіційних заяв зажадав надання Японії права мати власну ядерну зброю (за що його відразу різко обсмикали з Вашингтона), а також приклав руку до остаточної нормалізації відносин і розвитку економічного співробітництва із країнами Південно-Східної Азії (він був першим японським післявоєнним прем'єром, що відвідав їх з офіційним візитом).

Кисни був відомий як один із творців військової економіки Японії й «сфери розквіту Великої Східної Азії» під час війни, а тому його ініціативи були зустрінуті насторожено. В 1960 р. під час офіційного візиту в США він підписав новий японо-американський «договір безпеки», що розвивав положення колишнього, але підвищив статус Японії від васала до молодшого партнера. Підписання й ратифікація договору викликали безпрецедентні політичні хвилювання в Японії, приведшие до зриву запланованого візиту в Токіо президента США Д.Ейзенхауера, а потім і до відставки кабінету. Кисни обвинувачували у веденні проамериканської політики, але варто визнати, що він зумів домогтися від старшого партнера максимуму можливих у той час поступок.

Зі зміною кабінету в Токіо в 1960 р. збігся початок періоду «високих темпів росту», коли Японія прикувала до себе увага всього миру насамперед в економічному плані. Її зовнішньополітична реабілітація в цілому завершилася, і тому в наступні десятиліття мир дивився на японську дипломатію в основному як на знаряддя економічної експансії, будь те відносини зі США, ЄС або країнами ЮВА. У питаннях оборони й безпеки Токіо повністю випливав у кільватері політики Сполучених Штатів, хоча незмінно підкреслював прихильність «мирної конституції» й «трьом неядерним принципам». Важливою сферою додатка сил японської дипломатії стала участь у міжнародних організаціях - від МВФ і ГАТТ до ЮНЕСКО й Червоного Хреста, де перевага віддавалася економічному й гуманітарним, а не політичним і тим більше військовому аспектам міжнародного співробітництва. До того ж часу ставиться активізація «культурної дипломатії», для забезпечення якої в 1972 р. був створений Японський фонд. Однак її по-справжньому інтенсивний розвиток почався лише півтора десятиліття через.

Визнанням міжнародних заслуг Японії стало присудження в 1974 р. Нобелівської премії миру колишньому прем'єр-міністрові Э.Сато, із правлінням якого (1964-1972) зв'язувалися «три неядерних принципи» і золоте століття «японського економічного чуда». Підвищенню міжнародного престижу країни також сприяли проведення літньої Олімпіади в Токіо в 1964 р. і зимової Олімпіади в Саппоро в 1972 р., всесвітня виставка ЭКСПО-70 й ін.

20. Фукуди доктрина («Манільська доктрина») — програма зовнішньої політики Японії, проголо­шена прем'єр-міністром Т. Фукудою 18.08.1977 в Манілі (Філліпіни). У 1970-х основні зовн.-екон. пріоритети Японії зсувались до країн схід.-азійського регіону, що спричинило зростання ролі цих країн в япон. зовн. політиці. Схід.-азійські країни, особливо країни-члени Асоціа­ції держав Південно-Східної Азії (АСЕАН), були для Японії стабільними джерелами деяких видів сировини, ринками дешевої робочої сили та збуту япон. пром. продукції. Окрім суто екон. чинників, важливу роль відігравали стратегічна й політ, значущість субрегіону як з точки зору забезпечення безпеки Японії, так і з точки зору активізації її зовн.-політ, діяльності. У доктрині сформульовані основні принципи япон. полі­тики щодо країн Південно-Східної Азії (ПСА): Японія відмовлялась від ролі воєнної д-ви та як пацифістська нація висловлювала готовність сприяти миру й процвітанню в ПСА, а також зобов'язувалась докласти зусиль до зміцнення довіри на основі щирих стосунків із країнами АСЕАН із широкого кола питань в екон., політ., соц. і культ, сферах, дотримуватись рівноправ­ності з партнерами в АСЕАН і співпрацювати з ними заради зміцнення їхньої солідарності, сприяти країнам-членам АСЕАН у розвитку взаєморозуміння з д-вами Індокитаю й розбу­дові відносин із ними на основі мирного співіс­нування принципів. Цією доктриною Японія на­магалась подолати недовіру країн ПСА щодо її намірів, продемонструвати свою готовність йти назустріч прагненням півд.-схід.-азійських країн та надати їм допомогу в досягненні завдань нац. та регіонального розвитку, забезпечити собі відп. дип. умови для екон. експансії та підвищення політичної ролі в субрегіоні.