126. Турецько-американські відносини в 2-гій пол. 1960-тих – на поч. 1980-тих років

У зв'язку з кіпрським питанням (зіткнення 1964 року між двома громадами Кіпру) президент США Л. Джонсон направив турецькому уряду лист, зміст якого становив наступне: війна між двома членами НАТО вважається немислимою, це може порушити Південно-Східний фланг альянсу. Відповідно до американо-турецької угоди 1947 р. про надання допомоги Туреччини, вона повинна мати згоду США на використання наданої їй військової допомоги з метою інших, ніж локальні війни, так ще й зі членом союзу. Американська зброя була надана для використання в загальних союзницьких цілях для боротьби проти "зовнішньої й внутрішньої агресії". Політика США була розцінена в Туреччині як небажання зрозуміти її позицію в "національній проблемі" - кіпрському питанні. Лист Л. Джонсона розцінювалося в Туреччині, як порушення принципів співробітництва зі США, воно било по принципах післявоєнної традиційної орієнтації зовнішньої політики країни на США. Критика політики США була зв'язана в Туреччині й з іншим фактором - з висуванням Сполученими Штатами стратегії "гнучкого реагування", що припускало для Туреччини більше уразливе положення, тому що США передбачало більше диференційований підхід до конфліктів.

Здійснення багатобічної зовнішньої політики в значній мірі пов'язане з Партією справедливості, на чолі якої був генеральний секретар партії С. Демірель. Хоча в ідеологічній програмі він продовжував говорити про антикомунізм, як основу політики Туреччини, прагматичні інтереси в галузі економіки сприяли розвитку відносин, у першу чергу економічних з різними країнами. У цей період народно-республіканська партія заявила про свій перехід на соціал-демократичні позиції.

Пік загострення відносин між Туреччиною й США принав на 1974 р. Тоді, після прийняття конгресом США 18 жовтня 1974 р. рішення про припинення військової допомоги Туреччини через те, що турки провели в середині серпня 1974 р. воєнну операцію на Кіпрі, окупувавши 38% території острова. Метою цього рішення було натиснути на Туреччину, змусити її піти на компроміс на Кіпрі. Конгресмени аргументували своє рішення тим, що збройні сили Туреччини "незаконно використали зброю", поставлене Сполученими Штатами, порушили законодавство США, по якому американська зброя може бути використане "тільки з метою самооборони", внутрішньої безпеки й для участі в "колективних діях" проти "зовнішньої й внутрішньої" агресії в загальних союзницьких цілях.

Турецькі державні діячі заявили, що припинення американської допомоги не змусить Туреччину відступити ні на крок, що здійснення рішень конгресу з'явиться порушенням відносин, що встановилися у військово-політичному співробітництві двох країн, і дасть їй право розглянути деякі питання, пов'язані з їхнім співробітництвом, у тому числі питання про американські бази на її території. Одночасно Туреччина ужила заходів по забезпеченню поставок зброї по лінії НАТО, із ФРН.

Під час обговорення в меджлісі влітку 1974 м питання про висадження турецьких військ на Кіпрі Демирель пропонував попередньо проконсультуватися із союзниками по НАТО. Надалі керівники ПС і ті, хто підтримував цю партію, коли мова заходила про положення на Кіпрі, відплачуючи належне діям турецьких збройних сил, неодмінно підкреслювали, що головне полягає в досягненні політичного врегулювання проблеми за столом. Але це із заздрості, що лаври дісталися Народно-республіканської партії, а не ПС, Лідер Партії національного благоденства Эрбакан, що під час коаліції НРП-ПНБ майже щодня виступав із заявами, вимагаючи захоплення всього Кіпру або, принаймні , роздягнула острова між Туреччиною й Грецією, тепер, коли його партія входила в коаліційний уряд націоналістичного фронту, мовчав і не нагадував про свої колишні вимоги. Так само поводився й генеральний голова Партії націоналістичного руху А. Тюркеш.

Можна було припускати, що із представниками уряду вже досягнуте якесь взаєморозуміння в рішенні кіпрської проблеми, і справа залишилася за опозицією, що, керуючись інтересами своєї партії й передвиборних міркувань, може все зіпсувати, якщо виступить проти згоди уряду на ту або іншу поступку Уряду Демиреля було важко зробити свій крок убік урегулювання кіпрської проблеми шляхом взаємних поступок без підтримки з боку опозиції, тому що це могло дорого обійтися йому на виборах, оскільки настрою серед населення зводилися до того, що Кіпр є турецьким і повинен належати Туреччині.

У спеціальній доповіді, підготовленій у той час організацією "Рэнд корпорейшн" для держдепартаменту США, Міністерства оборони й Ради національної безпеки, говорилося, що в найближчі роки відносини Туреччини зі СРСР одержать важливий розвиток і підкреслювалося, що Радянський Союз, починаючи з 1974 р., здійснює стосовно Туреччини політичну "кампанію по зближенню й створенню союзу". У цьому документі, що був "строго засекречений", затверджувалося, що росіяни вже протягом ряду років докладають зусиль для того, щоб перетворити Туреччину в країну, що не приєдналася, і згодом зблизити її із соціалістичним блоком, але їхня діяльність особливо підсилилася після кіпрських подій 1974 р. Ембарго США сприяло задумам СРСР, і його керівники в Кремлі підготували нові плани, спрямовані на відрив Туреччини від США й західних союзників. У короткий час радянське посольство в Анкарі - як з погляду кількості, так й якості кадрів - було виведено на рівень посольств у Вашингтоні, Лондоні й Парижу. У доповіді відзначалося, що радянський посол, призначена в Туреччину, є одним із самих кваліфікованих дипломатів у кадрах МЗС СРСР.

"За дев'ять років мого перебування в Туреччині там часто мінялися уряди. Влада переходила від Демиреля до Эджевиту й навпаки. Посольство при цьому відзначало, що при уряді Эджевита турецький^-турецькі-радянсько-турецькі відносини помітно пожвавлювалися ставали активніше." - пише радянський посол у Туреччині А.А. Родіонов у своїх спогадах.

При всіх урядах Туреччини відносини між Анкарою й Вашингтоном, Анкарою й НАТО залишалися наріжним каменем турецької зовнішньої політики. Прем'єр-міністр Б. Эджевит намагався внести в ці відносини деякі корективи. У ході вашингтонської сесії НАТО 30-31 травня 1978 р. явним дисонансом твердженням Дж. Картера "про ріст радянської погрози" і необхідності подальшого нарощування військової моці НАТО пролунали заклики прем'єр-міністра Туреччини Б. Эджевита до встановлення замість відчуження постійного діалогу між двома системами спільної безпеки - до далекоглядної політики, що дозволила б припинити суперництво й підсилила взаєморозуміння, а також до відмови від насильницького нав'язування своїх моральних цінностей і режимів країнам, що перебувають поза блоком.

Головна характерна риса зовнішньої політики Туреччини кінця 70х-начала 80х років - посилення прозахідного курсу. Про це свідчило особливу увагу правлячих кіл країни, що приділяє розширенню військово-політичного співробітництва зі США й участі в НАТО. Разом з тим підтримувалися на колишньому рівні й у колишніх рамках відносини з Радянським Союзом, із країнами соціалістичної співдружності, розширювалися зв'язки з багатьма державами Ближнього й Середнього Сходу.

Турецькі правлячі кола, у свою чергу, пішли на посилення союзу зі США, переслідуючи при цьому мети забезпечити зміцнення бойової моці збройних сил країни, розширення спільного американо-турецького потенціалу й військового потенціалу НАТО в цілому, що відзначається в американо-турецькій угоді від 29 березня 1980 р., у якому знайшли відбиття принципи співробітництва двох країн, що розвивалися в попередні роки.

Разом з тим в 70-і роки в Туреччині ще не було остаточно переборене розчарування, викликане політикою США й НАТО в 60-70-х роках, зокрема , їхнім відношенням до політики Туреччини на Кіпрі, невідповідністю стану озброєння турецької армії натовської стратегії "гнучкого реагування", відношенням союзників до проблем економічного розвитку країни, до інших проблем. ПРО "незбалансованості між внеском Туреччини в НАТО й НАТО в Туреччині" заявив командуючий турецькими сухопутними військами генерал Эрсин у серпні 1980 р. Він сказав, що друга по чисельності в НАТО 700-тисячна турецька армія лежить важким тягарем на економіці Туреччини. Не була переборена через Стратегію "гнучкого реагування" непевність щодо військової підтримки з боку союзників при будь-якому конфлікті, що може виникнути між Туреччиною і якою-небудь країною, і щодо швидкості, ефективності допомоги, коли вона буде зроблена.

Главная характерная черта внешней политики Турции конца 70х-начала 80х годов - усиление прозападного курса. Об этом свидетельствовало особое внимание правящих кругов страны, уделяемое расширению военно-политического сотрудничества с США и участия в НАТО. Вместе с тем поддерживались на прежнем уровне и в прежних рамках отношения с Советским Союзом, со странами социалистического содружества, расширялись связи со многими государствами Ближнего и Среднего Востока.

Турецкие правящие круги, в свою очередь, пошли на усиление союза с США, преследуя при этом цели обеспечить укрепление боевой мощи вооруженных сил страны, расширение совместного американо-турецкого потенциала и военного потенциала НАТО в целом, что отмечается в американо-турецком соглашении от 29 марта 1980 г., в котором нашли отражение принципы сотрудничества двух стран, развивавшиеся в предыдущие годы.

.