100.Ірансько-британські відносини у 1940-1970і роки.

Найбільшого загострення ситуація сягнула у 1951 р., коли прем'єром країни став лідер лівих націоналістів Махаммед Мосаддик. Він вдався до націоналізації власності нафтової англо-іранської компанії, що викликало різку реакцію Лондона. Англійці, відкликавши своїх фахівців, паралізували роботу нафтопере­робного заводу в Абадані й схилили союзні країни до припинення закупівлі нафти в Ірані, Спричинене цим різке погіршення фінансового становища країни поглибило внутрішньополітичну кризу і призвело до конфлікту між М. Мосаддиком і шахом.

Прем'єр змусив шаха на початку 1953 р. виїхати за кордон, але вже кількома днями пізніше англійські спецслужби провели операцію "Аякс", унаслідок якої здійснено державний переворот. Генерал Захеді, який очолив переворот, віддав під суд М. Мосаддика, його міністрів та уряд і оголосив про бажання нормалізувати стосунки з країнами Заходу. У серпні 1954 р. Іран підписав терміном на 25 років угоду про рамки нафтового консорціуму.Англія, якf відігравала головну роль у цьому об'єднанні, отримала особливі права на розробку іранських нафтових родовищ.

101. Політика Ірану на Близькому та Середньому Сході у 1950-і – 1970-і рр.

В 1950-і роки ближньо- і середньосхыдна політика Ірану не відрізнялася особливою активністю, але стабілізація економічного становища до середини 1960-х рр. змусила шахську адміністрацію задуматися про «історичну місію» Ірану в регіоні.

Шах Мохамед Реза Пехлеві мріяв привести Іран “до великої цивілізації”. Для цього необхідно було досягти таких проміжних цілей:

по-перше, вирішення внутрііранських завдань, зокрема забезпечення військово-політичної стабільності держави, створення незалежної економіки з розвинутою промисловістю, будівництво потужних збройних сил;

і, по-друге, перетворення Ірану в регіональний центр сили шляхом досягнення на Ближньому й Середньому Сході політичного, економічного й військового лідерства.

Перше завдання повинна була вирішити так називана «біла революція» - програма реформ по кардинальній модернізації іранського суспільства.

Що стосується другого пункту, то варто згадати, що менш ніж за десять передреволюційних років шах, завдяки вдало сформованій нафтовій і політичній кон'юнктурі зміг перетворити свою армію в найбільш потужну на той час на Ближньому й Середньому Сході. Так, за цей період чисельність особового складу іранських збройних сил зросла в 2,5 рази (з 161 тис. чоловік в 1970 р. до 415 тис. в 1978 р.),

За цей же період значно збільшився бойовий склад ВР Ірану. Особливо глибокі зміни відбулися у ВПС і ППО. Так, якщо в 1970 р. у країні налічувалося три винищувально-авіаційні бази, то в 1978 р. їхнє число зросло до дев'яти. Більш ніж подвоїлася кількість ескадрилій тактичної авіації, у чотири рази стало більше ескадрилій допоміжної авіації. У цілому бойовий склад ВПС Ірану виріс більш ніж у два рази.

За 1970-і роки зросли кількість й інтенсивність проведених навчань і маневрів як по національних програмах, так й у рамках регіональної військово-політичної організації СЕНТО.

Політика шахського керівництва, спрямована на нарощування військової потужності країни, принесла певні плоди. Однак перемога ісламської революції в лютому 1979 р. наочно продемонструвала, що ця “шахіншахська армія” була не в змозі врятувати шахський трон.