8.Американсько-японський військовий союз у 1951 -1960-і рр.

Одночасно з С.-Ф. м. д. США уклали з Японією Договір безпеки, за яким вони набу­вали права протягом необмеженого часу тримати на території Японії свої війська та використову­вати їх на власний розсуд. Японія зобов'язува­лась не надавати третім державам дозволу на створення військ, баз на її території без згоди США. Договір фактично оформив амер.-япон. військ, союз. 28.02.1952 в Токіо було укладено також амер.-япон. адмін. угоду, яка визначала умови розміщення амер. збройних сил на япон. території: право користування всіма зайнятими ними військ, об'єктами, вільного пересування по території, а також вільного в'їзду та виїзду з території Японії. Усі об'єкти та інфраструктура надавалися США безкоштовно, Японія зобов'я­зувалась сплачувати 155 млн. дол. США що­річно на утримання амер. військ. Всі згадані док-ти набули чинності 28.04.1952. Після цього США офіційно заявили про розпуск Дал.-схід. комісії та Союзної ради з Японії. США поверну ли під юрисдикцію Японії о-ви Рюкю та Дайто за амер.-япон. угодою, підписаною 17.06.1971 у Ва­шингтоні і Токіо (набула чинності 15.05.1972), але за США зберігалися права на використання об'єктів та територій під військ, базами на цих

Островах

10. Нормалізація японсько-радянських відносин. Спільна радянсько-японська декларація 1956 р.

Глибинні причини суперечливого характеру японо-радянських відносин після другої світової вій­ни зумовлені складним комплексом історичних, ідеологічних, політичних та міжнародних факторів. Під­писання в 1951 р. японо-американського Договору без­пеки, який фактично розглядав Радянський Союз як потенційного воєнного супротивника, визначило антира-дянську спрямованість зовнішньополітичного курсу Япо­нії. У зв'язку з втягненням Японії у військово-політичну стратегію Вашингтона зростання напруженості в радянсь­ко-американських відносинах майже автоматично спри­чиняло посилення антирадянських тенденцій у японській зовнішній політиці.Дипломатичні відносини Японії й СРСР залишалися перерваними з серпня 1945 до жовтня 1956 р. Уряд С. Иосіда проводив проамериканську політику. Всупереч національним інтересам країни цей уряд ухилявся від нормалізації відносин з Радянським Союзом і чинив опір розвитку з ним економічних та торговельних зв'язків.Така політика уряду С. Иосіда піддавалася різкій критиці не тільки з боку опозиції, а й усередині самої Ліберальної партії, лідером якої він був. На виборах 1954 р. ліберали зазнали поразки, і 7 грудня кабінет С. Иосіда пішов у відставку. Новий кабінет Демократичної партії на чолі з Хатояма виступав за проведення більш незалежної від США політики, за нормалізацію відносин із СРСР та іншими соціалістичними країнами, що й сприяло пере­мозі Демократичної партії на виборах. У січні 1955 р. І. Хатояма заявив, що Токіо слід взяти на себе ініціативу й запропонувати Москві нормалізувати відносини, на­самперед припинивши стан війни між Японією і СРСР.Противники нормалізації відносин із СРСР наголо­шували на територіальному питанні: Південний Сахалін та Курильські острови — Хабомаї, Шикотан, Ітуруп та Кунашир — були передані СРСР після капітуляції Японії, їх підтримували США, які намагались ізолювати Японію від соціалістичних країн і попереджали, що лінія Японії на розширення економічних зв'язків з СРСР «може стати перешкодою для здійснення програми допомоги Японії, що розроблялась урядом США».Враховуючи зміну міжнародної обстановки на Далеко­му Сході у зв'язку з припиненням війни в Кореї та Індокитаї, СРСР здійснив активні кроки для встановлен­ня контактів з Японією. Він постійно підкреслював ба­жання жити з нею в мирі й дружбі, необхідність при­пинення стану війни, встановлення нормальних дипло­матичних відносин. З червня 1955 р. в Лондоні розпо­чались японо-радянські переговори, перші місяці яких виявились безплідними. Попередньою умовою віднов­лення відносин і укладення мирного договору японська сторона висунула задоволення територіальних претензій Японії, а саме: повернення їй Курильських островів і Південного Сахаліну, репатріацію засуджених у Радянсь­кому Союзі військовополонених тощо.Радянська делегація запропонувала проект мирного договору, виявивши готовність задовольнити деякі японські побажання, в тому числі територіальні. Врахову­ючи, що острови Малого Курильського пасма Хамобаї й Шикотан розташовані поблизу японського острова Хок-кайдо, СРСР погоджувався передати їх Японії. Проте радянські пропозиції не були відповідним чином оцінені японською стороною, її представник на японо-радянських переговорах наполягав на переданні Японії, окрім островів Хамобаї й Шикотан, також островів Кунашир і Ітуруп. Крім того, питання про статус двох останніх Курильських островів і південної частини Сахаліну япон­ці пропонували передати на розгляд міжнародної конфе­ренції.В березні 1956 р. з ініціативи Японії переговори були перервані. В їхньому ході сторони погодили статтю дого­вору щодо необхідності укладення угоди про регулюван­ня й обмеження вилову лососевих у північно-західній частині Тихого океану. Під тиском японських рибо­промисловців японський уряд запропонував розпочати двосторонні японо-радянські переговори про укладання угоди з питань риболовства. Ці переговори проходили в Москві з 29 квітня по 14 травня 1956 р. і завершились підписанням Конвенції про риболовство й Угоди про надан­ня допомоги людям, що потерпають у морі. В ході цих переговорів була досягнута домовленість відновити пере­говори про нормалізацію радянсько-японських відносин не пізніше 31 липня 1956 р.Проте й після відновлення 31 липня 1956 р. в Москві двосторонніх переговорів японський міністр закордонних справ М. Сігеміцу обстоював повернення Японії всіх островів. Радянський уряд не змінив своєї позиції. М. Сі­геміцу висловився за тимчасове припинення переговорів, порекомендувавши японському урядові піти на укладан­ня мирного договору на запропонованих Радянським Со­юзом умовах.Такий поворот подій викликав роздратування Ва­шингтона. Він офіційно попередив Токіо, що в разі ви­знання Японією за мирним договором із СРСР Пів­денного Сахаліну й Курильських островів володіннями Радянського Союзу США на основі ст. 26 Сан-Фран-циського договору вимагатимуть «аналогічних переваг». Мова йшла про довічне збереження за США островів Окінава та Бонін (Огасавара). У вересні 1956 р. держде­партамент США опублікував ноту, в якій заявив, що «острови Ітуруп і Кунашир (поряд з Хабомаї й Шикота-ном, які є частиною Хоккайдо) завжди були складовою частиною Японії й мають по справедливості належати Японії». Посол Аллісон отримав доручення не допустити успішного завершення японо-радянських переговорів.Загроза зриву переговорів стала реальністю. Японська громадськість вимагала, щоб уряд розпочав безпосередні переговори з СРСР і з'ясував можливість урегулювання відносин між двома країнами без підписання мирного договору за умови, що територіальне питання стане пред­метом наступних переговорів. У жовтні 1956 р. в Москву прибула японська урядова делегація на чолі з І. Хатояма. Переговори на найвищому рівні (13—19 жовтня) завер­шились успішно, і 19 жовтня 1956 р. була підписана спільна радянсько-японська декларація, яка передбачала

       припинення стану війни, відновлення миру та добро­сусідських дружніх відносин;

      відновлення дипломатичних і консульських відносин;

     підтримку прохання Японії про вступ до ООН;       репатріацію всіх засуджених японських військово­полонених;

     відмову від репараційних претензій;

      проведення переговорів про укладення мирного дого­вору.СРСР погодився на повернення Японії островів Ха­мобаї й Шикотан після укладення мирного договору. З підписанням декларації набрали чинності Конвенція про риболовство й Угода про надання допомоги людям, що потерпають у морі. Було підписано також ряд протоколів, зокрема про торгівлю й режим найбільшого сприяння.